Реферат: История Украины

Характерною рисою кадрової політики гетьманату в цій сфері було те, що на відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації, вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г. Афанасьєв.

Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П.Скоропадський не користувався таким авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвардійських сил, ні лідерів більшості українських політичних партій. Провідні держави світу замість реальної допомоги українській справі, як правило, обмежувалися риторикою.

Дедалі складнішою ставала внутрішня обстановка. Розколовся Союз хліборобів-власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України, більша ж — виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільські партії. Наростало невдоволення залежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтація П.Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Все це підготувало грунт практично для загальнонаціонального невдоволення.

І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В. Винниченко і С. Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії, заснували опозиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут і революційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія. 14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві верховний орган республіки — Директорію — під проводом В. Винниченка та С. Петлюри. Почалися дії проти гетьманських військ. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський залишив Київ.

Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які вже йшлося, гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується і економіки, і науки, і культури, і зовнішніх зносин. Було встановлено українську грошову систему, засновано банки. Чималі досягнення зроблені у сфері підготовки національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи. Виключного розмаху досягла українська видавнича справа. І все це, не забудьмо, відбулося в надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах протягом семи з половиною місяців 1918 р.

42. Директорія Української народної республіки (грудень 1918 - листопад 1920).

19 грудня 1918 р. Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки. На Софійській площі відбулися молебень і військовий парад. 26 грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехівського, представника УСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. Вища законодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу — свого роду парламенту, сформованому з селян, робітників та інтелігенції.

Загалом же становище після повалення гетьманської влади було складним. Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділити поміщицьку землю. Вкрай несприятливим було й зовнішньополітичне оточення України. Одеса була захоплена Антантою, на заході активізувалися поляки, на півночі — більшовики, на південному сході — російська Добровольча армія. Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати Україну від більшовиків, неспроможні були робити це.

Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було спільної політичної лінії. Те, що перед тим об'єднувало членів уряду — боротьба проти гетьмана, — поступово зникало, а інших мотивів практично не було. До того ж боротьба з наслідками гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як «витвору гетьманату». Декрети гетьманського уряду було анульовано. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо.

Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дуже близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти. Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків. Незважаючи на договір, який було укладено між В. Винниченком і Д. Мануїльським про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, а також на обіцянку X. Раковського і того ж Д. Мануїльського визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою, більшовицький уряд Г. П'ятакова виступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюційності. Невдовзі з півночі розгорнувся наступ Червоної армії на Київ і Харків. Складність полягала в тому, що основу більшовицьких військ становили українські частини, сформовані ще за гетьмана для оборони від більшовиків — Богунська й Таращанська дивізії.

Отже, почалася війна УНР з РРФСР, офіційно оголошена 16 січня 1919 р. Ще перед тим більшовики зайняли Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Уряд Директорії переїхав до Вінниці. Тут він перебував до весни 1919 р., коли місто було захоплено Червоною армією. При цьому Директорія робила спроби заручитися підтримкою Франції — за умови, що та здійснюватиме контроль над економікою України протягом п'яти років. А радянські війська продовжували наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам'янець-Подільський. Реальної допомоги з боку Антанти, незважаючи на обіцянки, Директорія не отримала, її сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не змінило ситуацію. Воєнні поразки й дипломатичні невдачі призвели до роздроблення національно-визвольного руху. Україну охопив хаос.

Весною 1919 р. на Україну рушив ще один загарбник — Біла армія на чолі з генералом Денікіним. У травні вона зайняла Донбас, у червні — Харків та Катеринослав. Розпочався наступ російських військ на Київ і далі на південь. 35-тисячна армія Директорії разом з 50-тисячною Українською Галицькою армією розгорнули дії проти більшовиків. 30 серпня 1919 р. радянські війська залишають Київ. Першою в місто ввійшла Галицька армія, за нею — дені кінці, які на балконі Думи виставили російський прапор. З денікінцями був підписаний договір, за яким українські війська зупинялися на лінії Василькова. Але у вересні 1919 р. ситуація знову змінилася. Денікін віддав наказ виступити проти українських військ. У відповідь на це уряд УНР закликав народ до боротьби з денікінцями. Сили, однак, були нерівними. Українська армія опинилася в «чотирикутнику смерті» — між радянською Росією, Денікіним, Польщею та вороже налаштованими румунами. Галицька армія підписала угоду з денікінцями. 4 грудня 1919 р. керівництво УНР прийняло рішення про перехід до партизанських форм боротьби. 6 грудня частина військ УНР вирушила у перший зимовий похід по тилах денікінців та Червоної армії. В листопаді 1920 р. відбувся другий зимовий похід, що, як і перший, не приніс істотних здобутків. Зазнала невдачі й спроба Петлюри встановити спілку з Польщею (Варшавська угода від 26 квітня 1920 р.). Залишки військ УНР перетнули кордон і були інтерновані польськими властями. До Польщі переїхав і уряд УНР.

Москва робила все для того, щоб прибрати до рук Україну. Не обійшлося й без «дипломатії». В. Ленін звернувся з листом до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіним, в якому заявив, що незалежність України визнана радянським урядом і комуністичною партією. Невдовзі стало ясно, що то були лише слова, але на початок 1920 р., коли радянські війська зайняли Донбас, українська визвольна боротьба вже була практично завершена.

18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польща визнавала в Україні більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь — до радянської Росії. Ризький договір, крім того, заборонив перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія, її уряд втратили право легального існування в цій країні. Так трагічно закінчився один з найбільш складних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську державу.

43. Західноукраїнська народна республіка.

Унаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході після нещодавнього падіння Російської імперії.

18—19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд політичних і громадських діячів українських земель Австро-Угорщини. Була створена Українська Національна Рада (УНР), головним чином із депутатів австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила резолюцію про майбутнє утворення на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, Української держави. Йшлося, отже, про об'єднання всіх західноукраїнських земель. Група членів УНР 31 жовтня 1918 р. утворила військову організацію на чолі з Д. Вітовським. Уранці 1 листопада 1918 р. вони зайняли Львів. У зверненні до українського населення всієї Галичини говорилося про утворення нової Української держави, в якій вся повнота влади належить Українській Національній Раді.

Але в розвиток подій втрутилися поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові була створена ліквідаційна комісія, котра заявила про намір перебрати владу в Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав військовим частинам, які складалися з поляків, присягнути на вірність Польщі. Ситуація у Львові, де перебували і українські, і польські підрозділи, швидко загострювалась. Між ними сталися зіткнення. Почалися бої. Маючи чисельну перевагу, польські війська розпочали планомірний наступ на українські формування.

За таких умов 9 листопада 1918 р. був сформований уряд — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким — і виданий тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії, за яким усі вони входили до складу Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Президентом новоствореної держави став голова УНР Є. Петрушевич.

Між тим ситуація на західноукраїнських землях залишалася вкрай складною. 20 листопада 1918 р. з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових ешелонів. Наступного дня поляки перейшли у наступ. Українське командування вимушене було залишити місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше до Станіславова. Не кращим було становище в Буковині, де українці 3 листопада 1918 р. на всенародному вічі у Чернівцях заявили про возз'єднання з Україною. На заваді постала Румунія, війська якої 6 листопада окупували Буковину.

В січні 1919 р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславові проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу. З метою припинення українсько-польської війни до Галичини прибула спеціальна місія Антанти. За умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий район. Воєнні дії, однак, не припинялися. В березні 1919 р. Українська Галицька армія (УГА), створення якої було одним із найбільших досягнень уряду ЗУНР, втратила ініціативу. І поляки скористалися цим. У травні 1919 р. в наступ проти УГА перейшли новоприбулі польські дивізії, і українські війська вимушені були відступити. За такої ситуації уряд ЗУНР надає президентові Є. Петрушевичу додаткові повноваження. Було зміцнено керівництво армії. 7 червня 1919 р. УГА переходить у наступ і визволяє значну територію Галичини. Надалі, однак, далася взнаки майже подвійна перевага польської армії. Противник розпочав контрнаступ. Українців було відкинуто до р. Збруч, тобто на територію УНР.

Як уже зазначалося, одним із найважливіших завдань уряду ЗУНР було об'єднання всіх областей Західної України в єдину Українську державу. Важливою подією на цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові договору між Директорією і делегацією Державного секретаріату ЗУНР про злиття УНР і ЗУНР. Акт злуки був урочисто виголошений у Києві на Софійській площі 22 січня 1919 р. У відповідності до нього ЗУНР користувалася цілковитою автономією, збройні сили обох держав об'єднувались, усім громадянам гарантувалися демократичні права і свободи. Цей документ, однак, залишився декларацією. З урахуванням обставин, що склалися на той час, його не вдалося реалізувати. І все ж Акт злуки УНР та ЗУНР був і залишається важливою подією в історії українських визвольних змагань.

Таким чином, звільнившись від австро-угорського панування, Західна Україна опинилася від владою Польщі. Закарпатська Україна залишилась у складі Чехословаччини, Буковина — Румунії. Як і раніше, український народ залишався роз'єднаним. Пізніше, коли більшовики потерпіли поразку у війні з Польщею, відповідно до Ризького договору 1921 р. до складу останньої відійшли ще й північно-західні землі України (Волинь, Полісся та ін.).

За відносно короткий період свого існування (1918— 1919 рр.) ЗУНР дала чимало прикладів національної солідарності та розуміння загальнодержавних українських інтересів. У боротьбі проти Польщі, зокрема, об'єдналися всі політичні партії. Не було соціальних потрясінь. Більшовицька пропаганда не знаходила тут скільки-небудь серйозної підтримки. Представники ЗУНР намагалися, хоча й не завжди послідовно і вдало, відстоювати свої позиції у сфері зовнішніх зносин, дипломатії. Зовнішньополітичне відомство Західноукраїнської Народної Республіки очолювали Л. Цегельський, В. Панейко, М. Лозинський.

44. Культура України в 1917-1920 рр.

Складні й неоднозначні соціальні, економічні та політичні процеси, пов'язані з поваленням царизму, більшовицьким переворотом, розгортанням українських визвольних змагань, справили значний вплив на культурне життя тогочасного суспільства. Без перебільшення можна сказати, що особливо плідними з цього огляду були роки української революції та боротьби за збереження української державності. Багато з того, що було зроблено Центральною Радою, Українською Державою гетьмана П. Скоропадського, Директорією УНР у сфері культури, було зроблено вперше в новітній історії України. Предметом особливої уваги були заходи, спрямовані на відродження національної самосвідомості, на створення власної держави.

Відразу після лютневої революції 1917 р. набувають повсюдного поширення національні культурно-освітні організації — «Просвіти», які створювали бібліотеки, різноманітні гуртки й курси, видавали українські книги та журнали. В їхній роботі активну участь брали відомі діячі української культури, науки й освіти. Восени 1917 р. в Україні діяли 952 відділення «Просвіти». На цей час було відкрито 57 середніх шкіл з українською мовою навчання, які існували на приватні або громадські кошти, а через рік їх число зросло до понад 150. Велика увага приділялася виданню українських підручників. Товариство шкільної освіти у Києві в 1918 р. випустило в світ 2 млн навчальних видань.

Справа українізації, яка постійно наштовхувалася на спротив росіян та зросійщених українців, посунулася вперед тоді, коли Центральною Радою було створено міністерство освіти, а його керівником став В. Прокопович. Тоді було складено широкий план українізації шкіл, а в Києві, Харкові, Одесі відкриті народні університети. Поряд із цим розпочали роботу низка професійних шкіл, Педагогічна академія та Академія мистецтв у Києві. Розвивалася українська видавнича справа. В 1917 р. було видано 677 назв книжок рідною мовою та виходило 63 періодичних видання. Було засновано також український театр, вживалися заходи для заснування українських музеїв. Плідну роботу на ниві науки і освіти проводив відомий вчений і громадський діяч М. Туган-Барановський. Восени 1917 р. з його ініціативи було створено Українське товариство економістів, на базі якого згодом виник один із перших навчальних закладів з підготовки кадрів для зовнішньополітичного відомства України — Консульські курси.

Багато корисного у сфері культури було зроблено за часів гетьманської влади П. Скоропадського. Саме тоді народний університет у Києві було перетворено на Державний український університет, а Педагогічну академію — на Українську науково-педагогічну академію, яка мала готувати кадри вчителів українознавства для середніх шкіл. Ще один Державний український університет було відкрито в Кам'янці-Подільському. У Полтаві почав працювати на кошти земства Український історико-філологічний факультет. У листопаді 1918 р. на базі київської Академії мистецтв постала Українська Академія мистецтв, серед професорів якої були визначні українські митці — Г. Нарбут, Ф. Кричевський, М. Бойчук, Ф. Бурачок, О. Мурашко. Гетьманським урядом був затверджений проект закону про Українську Академію наук. її першим президентом став В. Вернадський, а секретарем — А. Кримський. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів. Тоді ж були започатковані Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Національна бібліотека. Були також засновані Державний драматичний театр, Державний народний театр, Молодий театр на чолі з Л. Курбасом. Г.Юра з групою акторів, що відокремилися від Молодого театру, створив театр ім. І.Франка. Під керівництвом О. Кошиця в Києві постала Українська Державна капела. Жили й творили майстри старшого покоління — письменники Панас Мирний, В. Стефаник, О. Кобилянська, В. Винниченко, С. Васильченко, багато видатних живописців, скульпторів, композиторів. У нову добу входили молодші — П. Тичина, М. Рильський, Д. Загул, В. Кобилянський, котрі почали свою творчість іще до революції.

В українській культурі 1917—1920 рр. було, звісно, чимало проблем і труднощів, а то й гірких сторінок. Особливо це стосується тих пір, коли гору в Україні брали іноземні, антиукраїнські сили. Мабуть, найбільшої шкоди розвиткові національного відродження завдали російські білогвардійці та більшовики. В. Чумак, відомий український поет, у 1919 р. був розстріляний денікінцями. Поет Г. Чупринка в 1921 р. був убитий більшовиками. Чимало відомих діячів науки, літератури, мистецтва, освіти, церкви, які не сприйняли радянсько-більшовицького режиму, опинилися за межами України, на еміграції. Нова влада, керуючись горезвісним принципом класовості та партійності, оголошувала шкідливим і антинародним усе, що не відповідало цим вимогам. Школа, в тому числі вища, перетворилася на знаряддя партійної політики. Зносилися пам'ятки минулого. Натомість повсюдно встановлювалися монументи Маркса, Енгельса, Леніна. Робився максимум того, аби знищити все національне самобутнє, щоб до краю деформувати українську ментальність. Наслідки такої політики даються взнаки й сьогодні. Саме тому слід уважно вивчати і враховувати уроки тих складних і драматичних часів.

45. Створення Української соціалістичної радянської республік

На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу Української СРР - однієї з 13-ти держав, що виникли на уламках колишньої Російської імперії. Площа радянської України становила тоді 452 тис. кв. км, а її населення — 25,5 млн осіб.

Узимку 1919 р. більшовики вдруге повертаються до України і поновлюють свою владу на переважній частині республіки. 14 січня 1919 р. згідно з декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду вона дістала назву «Українська Соціалістична Радянська Республіка» (У СРР). Нова влада вбачала своє головне завдання у «доведенні до кінця соціалістичної революції». Очолив уряд УСРР X. Раковський, він же обіймав посаду наркома закордонних справ. III Всеукраїнський з'їзд Рад у 1919 р. прийняв першу радянську Конституцію України. До уряду, тобто Ради народних комісарів, ввійшли головним чином комуністи. Відповідними були й методи їхнього керівництва, котрі запозичалися з практики радянської Росії. Головна увага концентрувалася на здійсненні горезвісної політики «воєнного комунізму», на запровадженні диктатури пролетаріату.

Така політика, як і в Росії, викликала спротив. Зокрема, селяни протестували під гаслом «Геть комуну!» У квітні 1919 р. в Україні було зареєстровано 93 виступи, в липні — 207. Проти повстанців більшовики спрямували регулярні війська. Це, однак, не дало результату; рух спротиву тривав, а радянська влада втрачала підтримку населення. За таких умов денікінці влітку 1919 р. переходять у наступ, і радянська влада в Україні губить свої позиції.

Але до закінчення громадянської війни залишалося ще два роки. Денікінська влада, яка мала на меті відновлення Російської імперії, не тільки не заспокоїла населення України, а й викликала нову хвилю загальнонаціонального спротиву. У тилу Добровольчої армії швидко зростав повстансько-партизанський рух. Що ж до більшовиків, то вони збирали сили, а також намагалися використати суперечності між денікінцями та С. Петлюрою, незгоди та розбіжності у керівництві Директорії УНР. Невдовзі розпочався широкий наступ радянських військ. 16 грудня 1919 р. вони взяли Київ.

Отож більшовицька влада повернулася в Україну, її політика загалом залишилася без скільки-небудь принципових змін, проте в методах її запровадження з'явилися нові моменти. Москва вдається до іншої тактики: в резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» від 29 листопада 1919 р. зазначалося, що «РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР», а питання визначення форм якнайтіснішого союзу України й усіх радянських республік буде остаточно вирішене самими українськими робітниками і селянами. Але на практиці, звісно, робилося все для того, щоб Україна не мала дійсної незалежності. До поразки Директорії додався розгром військ Врангеля в Криму. Тут була встановлена радянська влада. Незважаючи на статус самостійної держави, УСРР разом з п'ятьма іншими радянськими республіками і двома народними республіками утворювали єдиний простір, жорстко контрольований Москвою. 28 грудня 1920 р. між РСФРР та УСРР був укладений договір про військовий та господарський союз.

Після розпаду Австро-Угорщини західні українці були єдиною нацією, яка не здобула власної державності, адже Західноукраїнську Народну Республіку поглинула Польща. У Версальському мирному договорі зазначалося, що нова Польща повинна утворюватися в межах етнічних польських земель. Однак навесні 1923 р. під тиском Ризького договору 1921 р. Рада послів Антанти перестала заперечувати анексію Польщею українських земель, зокрема Східної Галичини.

46. Входження України до складу СРСР.

Курс на об'єдання державних утворень, що виникли в результаті розпаду Російської імперії, під орудою Москви був невід'ємною складовою загального політичного курсу більшовиків. Для цього Москва застосовувала широкий набір засобів — від зброї до «політичної дипломатії» в усіх її формах.

Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів РОСІЇ та національних республік. Після закінчення війни Центр посилив намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. У червні 1920 р. 20 членів ВУЦВК були введені у ВЦВК. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. В січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий—березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій — УКП та лівих есерів. Але переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації.

Наставала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури. Додамо до цього, що в тому ж році в Україні був закритий спеціальний навчальний заклад, який готував національні дипломатичні кадри, — Інститут зовнішніх зносин. Саме з того часу підготовка таких фахівців почала вестися виключно в Москві. Україна не мала змоги робити цього аж до 1944 р., коли в Київському університеті був започаткований факультет міжнародних відносин (з 1990 р. — Інститут міжнародних відносин).

Повернімося, однак, до періоду, що передував створенню СРСР. Розроблений Й. Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип — принцип рівних прав у складі федерації.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14