Реферат: Конституційний контроль за дотриманням конституційних прав і свобод в США

Реферат: Конституційний контроль за дотриманням конституційних прав і свобод в США

РЕФЕРАТ

Конституційний контроль за дотриманням конституційних прав і свобод в США

Американська концепція прав і свобод людини виходить з ідеї природного походження прав особи, відповідно до якої права належать людині в силу її народження, а не в силу законів. В Декларації незалежності США, яка була прийнята тринадцятьма штатами 4 липня 1776 р., було записано: "Ми виходимо з тієї самоочевидної істини, що всі люди створені рівними і наділені їх Творцем певними невідчужуваними правами, серед яких право на життя, свободу та прагнення до щастя" . У прийнятій у 1787 р. Конституції США не були закріплені важливі політичні, громадянські і економічні права людини, не було врегульовано питання про рабство, яке на момент прийняття Конституції існувало в 10 штатах, не проголошувався невідчужуваний характер прав людини. Але Конституція США в її початковому вигляді ніколи б не була ратифікована, якби не передбачалось, що перший Конгрес розробить і запропонує штатам Білль про права.

Автори Конституції США факт відсутності Білля про права в її тексті обґрунтовували різними аргументами. Зокрема, вони виходили з того, що закріплення переліку важливих прав і свобод людини і громадянина в текстах Конституцій штатів є причиною їх відсутності в Конституції Союзу. Вони вважали, що Конституція сама по собі є Біллем про права. Так, наприклад, А. Гамільтон, один із авторів Конституції США, зазначав з цього приводу наступне: “Окремі біллі про права складають конституцію Великої Британії, а конституція кожного з наших штатів є, навпаки, його біллем про права. Запропонована ж федеральна Конституція в разі її схвалення стане біллем про права Союзу…”

Для окремих штатів ці аргументи виявились недостатньо переконливими (зокрема, для Род-Айленду та Північної Кароліни). Вони відмовлялись ратифікувати Конституцію США, вимагаючи її доповнення Біллем про права.

У 1789 р. Конгресу були представлені поправки до Конституції, які стосувалися прав і свобод особи. Перші десять поправок до Конституції, прийняті Конгресом і ратифіковані штатами, одержали назву Білля про права. При розробленні багатьох положень Білля про права за основу були взяті такі документи, як Велика хартія свобод – Magna Carta 1215 р., Хабеас корпус акт 1679 р., закони колоніального періоду, конституції штатів, які діяли після проголошення незалежності, а також Декларація незалежності 1776 р., автором якої був Томас Джефферсон. Завдяки Біллю про права є всі підстави назвати американську Конституцію з огляду на час її прийняття прогресивним документом, враховуючи, що проголошені в поправках принципи встановлювали такі гарантії прав особи, які “зовсім не були відомі на той час континентальній Європі, де панували монархічні режими”. За два століття після прийняття Білля про права до Конституції США було внесено ще дев’ять поправок, які регламентують правовий статус особи.

В правовій системі США перевагу має індивідуалістичний підхід до прав людини і громадянина, який базується на пріоритеті особи перед суспільством і державою. Свобода, чи право, не лише не дарується людині державою (оскільки не можна дарувати те, що вже належить особі), але держава бере на себе обов’язок не обмежувати цю свободу.

У науковій літературі радянського періоду висловлювалася точка зору про те, що здійснення прав громадян залежить не від існування інституту конституційного контролю, а від того, в чиїх руках зосереджена державна влада (наприклад, у роботі М.А. Нуделя “Конституционный контроль в капиталистических государствах” . Якщо простежити діяльність Верховного суду США упродовж багатьох десятиріч, то можна дійти висновку, що в різні історичні періоди, ця діяльність мала різний характер. Відомий сучасний англо-американський вчений Р. Дворкін зазначає з цього приводу, що немає такого юриста, який не вважав би, що Верховний суд припускався помилок (навіть кричущих) у той чи інший момент своєї історії. Якщо конкретний юрист не зневажає консервативні рішення початку 1930-х років, що загрожували заблокувати Новий курс, тоді, скоріш за все, він зневажатиме ліберальні рішення останнього десятиріччя .

В американській літературі склалась традиція диференціювати історію Верховного суду США по періодам, які пов’язані з іменем Головного судді – Суд Маршалла, Суд Уоррена, Суд Ренквіста і т.д. Вчений З.М. Черніловський вказував, що хоча така періодизація не є достойною в науковому плані, вона має свої зручності. У працях багатьох вчених, які присвячені дослідженню питань американського конституціоналізму, була використана така періодизація (Нікіфорова Б.С., Уілсона Д., Черніловського З.М. та ін.).

Так, у 1800-х рр. була прийнята ціла низка рішень, спрямованих на поширення расової сегрегації, протидію державному регулюванню економіки та встановленню основ соціального законодавства. У 1857 році Верховний суд США, очолюваний Р. Тені, рішенням у справі Dredd Scott v. Sandford не задовольнив позов темношкірого раба Дреда Скотта, який вимагав визнати його вільним громадянином, оголосивши неконституційним розділ 8 федерального закону 1820 р., яким заборонялося рабство на північ від ріки Міссурі . Наслідком цього рішення стало розповсюдження рабства фактично на всю територію Сполучених Штатів.

Упродовж 1910 р. Верховний суд США визнав неконституційними 150 законів, які в своїй більшості були спрямовані на регулювання питань умов праці. Однак вже у першій пол. ХХ ст. Верховний суд США прийняв цілу низку прогресивних рішень.

У 1954 р. Верховний суд США розглядав справу Brown v. Board of Education, по якій ухвалив рішення про те, що Лінда Браун, темношкіра дівчинка, яка навчалася в середній державній школі м. Топека (штат Канзас), була позбавлена однакового для всіх правового захисту (що гарантується XIV поправкою), оскільки школи цього міста були сегреговані. Суд не обмежив своє рішення правом Лінди Браун ходити до несегрегованої школи, а розповсюдив його на всіх “інших” в аналогічній ситуації . Рішення у цій справі, в якому визнавалась незаконною сегрегація в школах, справедливо називають початком заборони расової дискримінації, зокрема, десегрегації державних шкіл.

Після справи Брауна Верховний суд США скасував і інші складові існуючої системи сегрегації: 1) заборонялась дискримінація темношкірого населення в публічних парках (справа Holcome v. Beal, 1954); 2) при наймі квартир в муніципальних будинках та номерів в готелях (Housing Authority v. Banks, 1954); 3) міських автобусах і на громадських пляжах (Mayor and City Council of Baltimora v. Dawson, 1955). У 1960–х роках Конгрес США вперше за останні 100 років прийняв низку законів, які заборонили дискримінацію при працевлаштуванні, в громадських місцях, в сфері локальної політики та на виборах, були прийняті закони про заборону дискримінації за наявності фізичних чи розумових вад, а також за віковими ознаками, за ознаками раси, статі, віросповідання.

Цілком закономірним явищем в умовах процесу демократизації державно-правових структур, який відбувався за часів “суду Уоррена” в 1950-х та 1960-х роках, було посилення гарантій прав особи в кримінальному процесі.

Так, у 1963 році у справі Gideon v. Wainwright Верховний суд ухвалив, що “належна правова процедура” включає право на захист по всім кримінальним справам і на будь-якій стадії кримінального процесу, на федеральному і штатному рівнях, де можуть бути порушені “істотні права обвинуваченого, зокрема при допиті чи розпізнанні особи в поліції після арешту…”. Рішенням у цій справі Верховний суд фактично визнав, що особа, яку обвинувачують у вчиненні протиправних дій і яка не здатна запросити захисника, не може розраховувати на справедливий суд, якщо захисник не буде їй наданий. Упродовж року після винесення цього рішення Верховний суд скасував більше сорока вироків судів штатів, які суперечили цьому рішенню, а Конгрес у 1964 році прийняв Закон про кримінальне правосуддя, яким передбачалась більш широка участь захисту при розгляді кримінальних справ федеральними судами.

Серед інших прогресивних рішень “суду Уоррена”, спрямованих на посилення процесуального положення обвинуваченого, слід окремо виділити рішення Escobedo v. Illinois (1964), Miranda v. Arizona (1966), Mapp v. Ohio (1961). Рішенням у справі Escobedo v. Illinois Верховний суд скасував засудження особи обвинуваченого у випадку, якщо поліція продовжувала допит після того, як відмовила у побаченні з адвокатом . У справі Miranda v. Arizona Верховний суд постановив, що, коли обвинувачений знаходиться під вартою, поліція не має права вести допит, якщо особа, яку обвинувачують, не попереджена про її право не відповідати на запитання, а також про те, що будь-яка зроблена нею заява може бути використана проти неї і що вона має право вимагати присутності при допиті свого захисника по домовленості чи призначеного. Рішенням у справі Mapp v. Ohio Верховний суд скасував стару норму загального права, яка діяла в окремих штатах і дозволяла використання будь-яких доказів, що мають відношення до справи, незалежно від того, законним чи незаконним способом вони одержані.

На сьогоднішній день в США продовжується дискусія щодо правил Міранди. Рішення у справі Miranda v. Arizona стало одним із найбільш важливих, відомих, неоднозначних і водночас таких, що широко критикуються, рішень вищої судової інстанції США. Одразу після ухвалення цього рішення його назвали “революцією суду Уоррена”. Серед найбільш поширених аргументів противників цих правил можна вказати на наступні: 1) вимога роз’яснювати затриманому його права не випливає з тексту Конституції і в судовій практиці, яка склалась до 1966 року нехтування цим правилом не було підставою для скасування вироків. Право мати адвоката до винесення цього рішення стосувалось двох основних положень: по-перше, це право поширювалось лише на запрошеного адвоката, а не призначеного, а, по-друге, право скористатися послугами адвоката для свого захисту розповсюджувалось на обвинувачених лише в ході судового провадження; 2) Правила Міранди заважають державі захищати громадян, оскільки їх застосування значно перешкоджає готовності підозрюваних відповідати на питання поліції; 3) Правила Міранди підривають довіру громадян до закону, оскільки суперечать інтересам жертв злочину.

Хоча збереження Правил Міранди є важливою умовою здійснення справедливого правосуддя, теперішній склад Верховного суду США, очолюваного У. Ренквістом з 1986 року, не має наміру розширювати сферу застосування цих Правил. “Суд Ренквіста” характеризують як “найконсервативніший суд” у післявоєнний період. Оцінюючи Правила Міранди з точки зору дотримання прав людини, вчена К. Мішина слушно зауважує, що легше погодитись з тим, що особа, яка заслуговує покарання, його уникла, ніж із засудженням невинної особи .

Конституційний контроль за дотриманням основних прав і свобод людини Верховний суд США здійснює шляхом перевірки законів, а також актів і дій інших органів влади на відповідність Конституції. Як свідчить практика, аналізуючи акти та дії органів законодавчої та виконавчої влади, які стосуються прав людей, на предмет їх відповідності Конституції, Верховний суд США найчастіше застосовує дві основні конституційні доктрини: доктрину рівного для всіх захисту законами (equal protection), закріплену в поправці XIV до Конституції США і доктрину належної правової процедури (due process of law), закріплену в поправках V та XIV. Як зазначає Власіхін В.А., поєднавши в одне ціле положення XIV поправки про “належну правову процедуру” та “рівний захист законами”, судова влада оголосила конституційно охоронюваними багато які життєво важливі права людини .

Мета принципу рівного захисту законами – забезпечення рівноправного підходу щодо застосування законів до людей, які перебувають в подібному становищі . Так, у 1942 р. Верховний суд США розглядав справу Skinner v. Oklahoma, в якій вирішувалось питання про конституційність закону, на підставі якого певні категорії рецидивістів піддавались стерилізації]. Цей закон стосувався рецидивістів, засуджених за “морально осуджувані” на той час злочини, такі як крадіжка, але не враховував інших категорій злочинців, наприклад, розтратників. Як справедливо зазначає американський вчений Р. Гольдман, закон ставив за мету стерилізацію тих осіб, діти яких могли успадкувати злочинні нахили, але неможливо серйозно стверджувати, що схильність до крадіжки може бути успадкована, а до розтрати – ні . Неможливо остаточно довести той факт, що злочинці дійсно передають своїм нащадкам злочинні нахили, зокрема, до крадіжки. Головна причина, на підставі якої Верховний суд визнав закон у справі Skinner таким, що суперечить Конституції, полягала в тому, що закон стосувався права на дітонародження, яке визнавалося основним “фундаментальним” правом.

На прикладі XIV поправки до Конституції США можна простежити, наскільки здатні змінюватися в бік розширення межі тлумачення Верховним судом США норм Конституції. При застосуванні XIV поправки перед Верховним судом неодноразово виникала необхідність тлумачення слова “особа”, яке застосовується в розділі 1 цієї поправки: зокрема, чи поширюється поняття “особа”, як воно вжито в XIV поправці, на юридичних осіб. У 1880 – х роках Верховний суд США під головуванням М. Фуллера витлумачив поняття “особа” на користь юридичних осіб. Відмінність у формах судового захисту фізичних і юридичних осіб була скасована. Слово “особа” (person), вжите в XIV поправці тлумачилось в новому значенні: будь-яке посягання на право власності, що належить корпорації, могло бути захищене застосуванням “належної правової процедури”, що “гарантується” XIV поправкою. Черніловський З.М. зазначив з цього приводу, що те, над чим упродовж багатьох десятиріч працювали континентальні юристи, пов’язані догмою і страхами, причиною яких був Цивільний кодекс Франції 1804 року, було введено до “загального права” Сполучених Штатів як саме собою зрозуміле.

Принцип належної правової процедури походить з Англії. Подібно до англійського розуміння цього принципу в США тривалий час він стосувався належної правової процедури виключно в процесуальному сенсі. Починаючи з першого десятиріччя ХХ ст., принцип належної правової процедури почав застосовуватися не лише до процесуальних гарантій, які забезпечують справедливе поводження з особами, яких обвинувачують у вчиненні злочину, але і до матеріальних правил, які гарантують, наприклад, свободу слова чи друку і т.д.

Досліджуючи питання про місце і роль Верховного суду США в механізмі захисту конституційних прав і свобод особи та громадянина, ми взяли за основу традиційну класифікацію конституційних (основних) прав і свобод людини та громадянина: особисті (чи громадянські), політичні і соціально-економічні. Серед вчених, які у своїх дослідженнях висвітлюють питання про конституційно-правове регулювання прав і свобод людини в США, є прихильники саме такої класифікації (зокрема, Алєбастрова І.А., Власіхін В.А. та ін.)

Практика Верховного суду США за останні десятиріччя свідчить про те, що серед особистих прав чи не найбільше питань виникає у зв’язку із забезпеченням конституційного права на життя. В останні десятиріччя в США як в доктрині, так і в судовій практиці продовжується дискусія з питань заборони смертної кари та конституційності “права на смерть”, які пов’язані з реалізацією конкретною людиною права на життя. Хоча право на життя ніде прямо не зафіксоване, в Конституції США закріплені його важливі гарантії: поправка V до Конституції США містить заборону позбавляти будь-кого життя, свободи чи власності без належного судового розгляду, поправка VIII містить заборону застосування жорстоких і незвичайних покарань, а поправка XIV гарантує однаковий для всіх захист законами.

Противники смертної кари вважають, що присяжні оцінюють докази, керуючись власними емоціями і всупереч фактам, що робить можливим припущення судових помилок, а смертна кара робить таку помилку непоправною. У випадку судової помилки, наслідком якої стає смертна кара невинної людини, вчиняється злочин, в якому винне суспільство. Досі немає наукових доказів на користь тієї обставини, що смертна кара створює загальнопревентивний ефект. Відсутність прямої залежності між рівнем вбивств і застосуванням смертної кари є свідченням не на користь смертної кари.

Прихильники смертної кари доводять, що цей вид покарання свідчить про те, що життя потерпілого – велика цінність для суспільства. Вони вірять в ефективність застосування смертної кари в силу її особливої превентивної і залякуючої ролі і в те, що за її допомогою можна захистити суспільство і потенційних жертв особливо тяжких злочинів.

Дискусія на тему про смертну кару стала особливо активною у 1972 р., після того як Верховний суд США у справі Furman v. Georgia визнав неконституційними всі закони, які передбачали смертну кару, обгрунтовуючи своє рішення тим, що відсутність одноманітності в практиці призначення смертної кари, процесуальний порядок її призначення, а також широкий діапазон можливостей у судді та присяжних при вирішенні питання про вибір покарання за злочин, яке передбачає смертну кару, перетворюють смертну кару в “жорстоке і незвичайне” покарання, заборонене поправкою VIII до Конституції США. Але через чотири роки після розгляду справи Фурмана Верховний суд США прийшов до висновку про допустимість застосування смертної кари за умисне вбивство. На сьогодні законодавства 38 штатів передбачають смертну кару в системі кримінальних покарань. Висвітленню питання про те, як в наші дні Верховний суд США та вищі суди штатів вирішують питання про конституційність смертної кари, В цілому питання про те, наскільки необхідна і ефективна смертна кара, в США залишається відкритим.

Аналізуючи роль Верховного суду США у захисті особистих прав людини, слід окремо зупинитися на проблемі евтаназії, якій в наш час намагаються дати правову оцінку вчені-правознавці багатьох держав світу. Проблема евтаназії є багатоаспектною, оскільки пов’язана з цілим комплексом філософських, моральних, правових та психологічних проблем, від вирішення яких залежить доля евтаназії як інституту – її легалізація.

Евтаназія – в перекладі з давньогрецької “легка смерть”. В більш широкому розумінні евтаназію визначають як акт, за допомогою якого припиняється життя людини з мотивів співчуття, якщо потерпілий знаходиться відповідно до медичних показників в безнадійному стані, коли його страждання нестерпні і якщо він здійснюється іншими особами, в тому числі медичними працівниками . Мова йде саме про добровільний акт, який базується виключно на волевиявленні пацієнта. М.Є. Петросян зауважує, що евтаназія – питання не смерті (яка неминуча), але вмирання, перед яким опиняється людина при підході до останньої межі земного існування .

Розрізняють дві основні форми евтаназії – активну і пасивну: активна евтаназія передбачає вчинення лікарем дій, свідомо і безпосередньо направлених на заподіяння смерті пацієнту, пасивна евтаназія, навпаки, полягає у невчиненні дій, які могли б штучно продовжити фізичне життя пацієнта, і наданні йому можливості вмерти. На сьогоднішній день активна евтаназія отримала правове визнання лише в одній державі світу – Нідерландах. Як зазначає М.Є. Петросян, Нідерланди взагалі користуються репутацією держави, схильної до прийняття нетривіальних законодавчих рішень, таких як легалізація легких наркотиків чи визнання одностатевих шлюбів . Відповідний закон був прийнятий у Нідерландах у 2000 році.

Вітчизняне законодавство передбачає вирішення окремих питань евтаназії. Проектом Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. передбачалось легалізувати пасивну евтаназію. Пунктом 7 ст. 276 цього проекту допускалось припинення надання медичної допомоги особі, яка втратила притомність, якщо за даних умов врятування її життя чи відновлення здоров’я є неможливим, відповідно до висновку лікарської експертизи, за погодженням з батьками, іншими членами сім’ї, опікуном чи піклувальником. Однак до чинного Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р., який набув чинності 1 січня 2004 р., ця норма не увійшла. Згідно з п. 4 ст. 284 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування .

Активна евтаназія на законодавчому рівні в Україні не визнається. Підтвердженням цього є передбачена п. 4 ст. 281 Цивільного кодексу України норма про заборону задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя, а також норма ст. 120 Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р., який набув чинності з 1 вересня 2001 р., про відповідальність за доведення до самогубства.

Істотною перешкодою на шляху до правового визнання активної евтаназії є наявність серйозних побоювань вважати, що така легалізація може призвести до нехтування найвищою цінністю – людським житттям. Можна навести ряд вагомих аргументів проти її легалізації: по-перше, неможливість гарантувати пацієнту захист від прямих зловживань і маніпулювання його волею з боку близьких, родичів та медичних установ; по-друге, можливість медичної помилки стосовно діагнозу пацієнта чи методів лікування; по-третє, організм людини може мобілізуватися в боротьбі за збереження життя настільки, що вийде переможцем у здавалося б безнадійній ситуації; по-четверте, прогрес медицини і фармакології розвивається настільки стрімко, що хвороби, які в недалекому минулому вважалися смертельними, сьогодні піддаються остаточному лікуванню. Крім того, евтаназія стосується певних моральних питань, які також не можна не враховувати. Наприклад, християнство (як і більшість інших світових релігій) вважає, що самогубство і евтаназія суперечать божій волі.

У США пасивна евтаназія легалізована, хоча і під іншою назвою. На даний час предметом дискусій, законодавчих пропозицій і судових спорів є принципова можливість визнання активної евтаназії.

Першим кроком до легалізації пасивної евтаназії стало судове рішення по справі Квінлена 1976 р. (Matter of Quinlan), яка розглядалася у штаті Нью-Джерсі. Вирішувалось питання про долю молодої жінки, жертви автомобільної катастрофи, яка тривалий час знаходилась у стані, яке медичні працівники визначають як стійке вегетативне. В умовах штучного живлення і підтримки дихальної функції тіло такого пацієнта може залишатися живим багато років, але свідомість безнадійно втрачена. Близькі наполягали на тому, щоб апаратура, яка підтримує життєві процеси в організмі, була відключена і жінці була надана можливість вмерти.

Суд дійшов висновку, що кожний дієздатний індивід має право в будь-який час зробити розпорядження про свою волю щодо медичного втручання на випадок, якщо він згодом опиниться у вегетативному стані, і таким чином заздалегідь виразити свою відмову від продовження життя.

Пізніше у 1990 р. при розгляді відомої справи Crusan v. Director, Missouri Department of Health Верховний суд США підтвердив конституційність відмови пацієнта від штучного підтримання життя.

Фабула цієї справи подібна до фабули справи Квінлена. 25 – річна Ненсі Крузен у 1983 р. потрапила в автомобільну катастрофу, після якої знаходилась у лікарні в коматозному стані. Після декількох років такого стану, коли стало очевидним, що у Ненсі немає шансів на відновлення принаймні свідомих реакцій, її батьки поставили питання про припинення живлення і відключення системи життєзабезпечення.

Більшість членів Верховного суду США визнали допустимість існування конституційного “права на смерть” при певних обставинах, наявності твердого бажання вмерти, підкріпленого “чіткими і переконуючими доказами”.

Рішення у цій справі, а також наступні аналогічні рішення стали підставою для прийняття штатами спеціальних законів, які встановлювали формальні і змістовні вимоги до розпоряджень на випадок настання стійкого вегетативного стану. У 1990 р. Конгрес прийняв федеральний закон “Про самовизначення пацієнта”, відповідно до якого медичні установи, які одержують асигнування з федеральних фондів, зобов’язані у письмовій формі інформувати пацієнтів, які поступають до медичного закладу, про передбачені законодавством відповідного штату права на відмову від медичного втручання, в тому числі від штучного підтримання життя. Але, як зазначає М.Є. Петросян, в силу природного людського небажання затьмарювати сучасне сумними прогнозами на майбутнє, люди досить рідко користуються правом своєчасно заявити про своє бажання відмовитись від штучного підтримання життя. Опитування, проведене у 1991 р. показало, що, хоча 87 % опитаних знали про своє право, лише 17 % підписали відповідні документи.

Страницы: 1, 2