Реферат: Віги і торі в політиці Британії

Ще одним об'єднуючим моментом у стратегії й тактиці партій стало використання ними у своїй боротьбі народних низів як своєрідного важеля тиску. Треба відзначити, що на рубежі ХVП-ХVIII ст. у країні різко зросла політична активність не тільки вищих і середніх верств, але й низів Англії.

Якщо говорити про розходження в стратегії й тактиці партій у період становлення двопартійної системи, то вони стосувалися вже не політичних питань, як це бувало в попередній період Реставрації, а економічної й релігійної політики уряду. Залишаючись по колишньому відданими інститутам монархії, англіканській церкві, а також традиціям і порядкам патріархальної Англії, торі минулого змушені були відігравати роль політичної опозиції, критикуючи уряд, що не в достатній мірі враховував інтереси "земельних людей". Нові реалії вимагали внесення коректив у тактику торі, і на довгий час урядова партія зробилася опозиційною. Що ж стосується ідеологічної платформи ранніх торі, то її окрем і елементи лягли в основу сучасного британського консерватизму [7, c. 8].

РОЗДІЛ ІV. ТОРІ ПРИ ВЛАДІ В ІСТОРІЇ БРИТАНІЇ

З 1679 р. почала загострюватись боротьба між королем і парламентом. Ця боротьба призвела в 40-х роках до першої англійської революції. Згодом виявилось, що реставрація Карла II не зупинила боротьбу між круглоголовими (віги) і кавалерами (торі). Зрадницька політика Карла II і Іоанна II, які намагалися розширити королівську владу шляхом підпорядкування Англії французькому королю Людовику XIV, підірвала авторитет партії торі і змусила її лідерів взяти участь у революції 1688 р.

У 1770 р. Георг III наніс лібералам значного удару, призначивши дійсним міністерство Норта, до складу якого входили партії середнього та дрібного землеволодіння. Ці кроки короля були швидко підтримані партією консерваторів, а згодом і народними масами. Тепер поступово торі почали ставати авторитетнішими ніж віги. Епоха правління консерваторів починається 1784 і триває до 1830 р. Після краху своєї політики партія лібералів розпалася, організувавши самостійні групи: аристократичну і ліберальну [16, c. 74].

Знову продовживши свою діяльність, віги починають реформи і розширюють виборче право. З переходом Європи на нову республіканську течію, поступово старі назви англійських партій відходять в минуле та забуваються. Тепер членами парламенту стають ліберали і консерватори. Щоправда старі терміни не були повністю замінені і продовжували застосовуватись, але вже не на офіційному рівні.

На початку XIX ст. репресивна політика торі в особі прем'єра Р. Карслі підірвала вплив партії на маси. Ліберальне крило партії почало пошук компромісу з буржуазією, що призвело до загострення внутрішньопартійних відносин. Остаточного удару по політичним позиціям торі нанесла парламентська реформа 1832 р., що відкрила доступ до парламенту представникам промислової буржуазії [20, c. 5].

В середині XIX ст. на основі партії торі сформувалась консервативна партія Великобританії, що існує дотепер. Після реформи 1832 р. почали виникати місцеві організації консерваторів, що у 1867 р. об'єдналися в Національний союз консервативних і конституційних асоціацій. Велику роль в формуванні партії зіграв Б. Дізраелі – лідер консерваторів 1846-1881 рр., що був прем'єр-міністром в 1868 р. та протягом 1874-1880 рр. З 1870-х до 1880-х років на консервативну партію, яка виражала інтереси аристократів-лендлордів, стали покладатися все ширші кола промислової буржуазії. Поступово консерватори, продовжуючи захищати права лендлордів, почали разом перетворюватися в основну партію англійського монополістичного капіталу.

У 1885-1886 рр., 1886-1892 рр., 1895–1902 рр., 1902-1905 рр. консерватори неподільно перебували при владі (лідер партії в 1881-1902 рр. Р. Солсбері, в 1902-11 рр. А. Бальфур), в 1916-19рр. і 1919-22 рр. – в коаліції з лібералами і лейбористами (у 1911-23 рр. лідер партії Бонар Лоу). У період між двома світовими війнами (1918-1939 рр.) Консервативна партія (лідери: у 1923-37 рр. З. Болдуін, в 1937-40 рр. Н. Чемберлен) майже весь час перебувала при владі.

У 1940 р. після повного краху політики умиротворення фашистської агресії, що проводилася консервативним урядом Н. Чемберлена, коаліційний уряд (1940-45 рр.) очолив У. Черчілль – лідер консерваторів в 1940-1955 рр. Незабаром після закінчення Другої світової війни 1939-45 рр. Черчілль в своїй промові в Фултоні (США) в березні 1946 р. сформулював програму об'єднання сил західного світу для боротьби проти радянської Росії і призвав до створення антирадянських військово-політичних блоків [21, c. 5].

Після поразки на парламентських виборах 1945 р. партія провела реорганізацію свого партійного апарату і структури з метою розширити масову базу партії, була розроблена також гнучкіша програма в області соціальної політики. У 1965 р. на чолі партії став Е.Хіт, який в 1970 році став главою кабінету міністрів Великобританії. Діяльність консервативного уряду ознаменувалася посиленням наступу монополій на життєві інтереси робітників і антипрофспілковими заходами, репресіями проти борців за громадянські права в Північній Ірландії; в області зовнішньої політики уряд Хіта добився приєднання країни до "Спільного ринку" (1972 р.), воно зробило ряд кроків по збереженню військової, економічної і політичної присутності Великобританії в районі "на схід від Суеца". У 1972 році партія налічувала близько 3 млн. членів. Величезну владу в Консервативній партії має лідер партії, який у разі перемоги партії на парламентських виборах стає прем'єр-міністром [19, c. 57].

4 травня 1979 року до влади в Британії прийшла Маргарет Тетчер, отримавши перемогу на чергових парламентських виборах. Вперше в історії Європи на чолі уряду стала жінка. В Великобританії розпочалась епоха Тетчер, яка тривала 11 років 6 місяців та 19 днів.

Тетчер прийняла Британію не в найкращому стані. За три десятиріччя – з 1945 по 1975 рік – частка колишньої "майстерні світу" в світовому промисловому виробництві зменшилася рівно вдвічі: з 10 до 5 відсотків. Її обійшли і переможена у Другій світовій Західна Німеччина, і Франція. Британська економіка ставала дедалі більш відсталою порівняно з іншими країнами, що стрімко розвивалися; якість британських товарів не підвищувалася і вони ставали неконкурентоспроможними на світовому ринку.

Величезним ударом для Британії став крах її найбільшої в історії світу імперії, який відбувся саме в ці десятиріччя. Проблема була не тільки економічно-політична, але й психологічна. "Британія вже занадто мала, щоб бути левом, але все ще занадто велика, аби бути кішкою", – гірко жартували жителі Альбіону. Треба було шукати нове місце країни у світі.

 І саме Тетчер зупинила "соціалістичний наступ", який нависав над Британією протягом останніх десятиріч. Нова керівниця британського уряду поставила перед своєю командою чітке завдання: максимально обмежити втручання держави в життя суспільства. А за рахунок цього дати простір вільній ініціативі людини, звільнивши її від дріб’язкової опіки з боку держави, і водночас повернути державі традиційний авторитет і владу в питаннях громадського життя.

Епоха Тетчер – це час, коли після 30-річного панування колективних цінностей у Британії на перший план стала висуватися значущість людської особистості, вільної, але й відповідальної за все, що відбувається в суспільстві. "Ми повинні знизити податки, – проголосила Тетчер. – Податки на заробітну плату, податки на заощадження, податки на талант... Ми знизимо податки так, що люди зможуть більше жити для себе, для своїх родин, самі будувати своє майбутнє". І Тетчер справді зробила це. Найголовнішим пріоритетом нового уряду став суворий контроль над грошовою масою заради приборкання інфляції. Для цього було різко зменшено всі витрати, заплановані державним бюджетом (крім витрат на оборону) і суттєво скорочено кількість державних службовців. Особливо гостре невдоволення в багатьох британців викликало скорочення державних витрат на житлове будівництво і "обрізання" бюджетів місцевих органів влади, здійснені урядом Тетчер [10, c. 6].

Тетчер не втручалась у бізнес. Єдиним винятком із цього правила стала її послідовна і жорстка боротьба проти будь-яких монополій, як державних, так і приватних. Зокрема Тетчер зробила все, щоб зруйнувати вже практично створену в попередні десятиліття лейбористами державну монополію на освіту та охорону здоров’я. Було запроваджено суттєві податкові пільги для середнього та малого бізнесу. Більшість націоналізованих лейбористами в попередні роки промислових підприємств Тетчер реприватизувала, докладаючи при цьому максимум зусиль, щоб якомога більша частина їхніх акцій потрапила до рук дрібних акціонерів. "Я бажаю кожному стати капіталістом, – заявляла Тетчер, – мрію, щоб у кожної людини була належна їй власність". Прем’єр-міністр від початку свого правління стверджувала, що для структурної перебудови економіки потрібно вісім-десять років [8, c. 14].

Перші два роки її правління не дали суттєвих позитивних змін в економіці, число безробітних збільшилося майже втричі. Кількість же невдоволених її реформами зростала в геометричній прогресії. "Трон" під Тетчер захитався. І цілком можливо, що вона так і не змогла б до кінця реалізувати свою програму ліберально-консервативних реформ, якби на допомогу їй 1982 року несподівано не прийшла... аргентинська військова хунта. Генерали з іншого кінця земної кулі на той час переживали різке падіння свого авторитету серед власних громадян. І вирішили, що ніщо так не сприятиме відновленню цього авторитету, як невеличка переможна війна. Об’єктом "для перемоги" було обрано острови у Південній Атлантиці, які британці називають Фолклендами, а аргентинці – Мальвінами. До 1820 року ці, на той час безлюдні, острови формально належали Аргентині. Британці висадилися там без згоди аргентинців і заснували свою колонію. На початок 80-х років минулого століття острови населяли близько 1800 британських підданих, переважно шотландців; також там було біля 800 тисяч овець – вівчарство було основним заняттям острів’ян. Аргентина ніколи не визнавала британського суверенітету над островами і вимагала їхнього повернення спочатку через Лігу Націй, а потім через ООН. Британці натомість пропонували провести серед острів’ян референдум про належність островів і виконати його рішення. Конфлікт тягнувся десятиліттями, аж поки 12 квітня 1982 року аргентинські десантники несподівано не висадилися на островах, роззброїли без єдиного пострілу два десятки британських військовослужбовців і відправили їх через Бразилію додому. Після цього хунта запропонувала вирішити подальшу долю островів "без застосування сили" через третейський суд ООН. Аргентина розраховувала на те, що європейці не захочуть вести колоніальну війну за тридев’ять земель, та, зрештою, справу буде спущено на гальмах. Як же помилилися аргентинські генерали! [8, c. 18]

Тетчер безапеляційно заявила на засіданні уряду: "Джентльмени, ми мусимо воювати". До Південної Атлантики було відряджено більшу частину британського флоту. 2 травня за особистим наказом Тетчер було потоплено флагман аргентинського флоту крейсер «Белграно», 21 травня британські десантники висадилися на Фолклендах, а 15 червня після запеклих боїв аргентинці капітулювали. Майже 11 тисяч їхніх вояків потрапили у британський полон. І хоча Британія втратила під час цієї війни 255 військовослужбовців, рішучі дії Тетчер здобули масову підтримку в суспільстві. "Невелика переможна війна" таки відбулася, але виграли її зовсім не аргентинські генерали. Саме завдяки фолклендській перемозі Тетчер вдалося перемогти на призначених нею позачергових парламентських виборах 1983 року і продовжити втілення своїх реформ.

У 1984–1985 роки Тетчер виграла "другу фолклендську війну". Її уряд сам спровокував новий загальнонаціональний страйк вугільників, відмовившись надалі виплачувати дотації збитковим вугільним шахтам. Тетчер підготувалася до цієї генеральної битви з тред-юніонами набагато краще, ніж її попередник Хіт до загального страйку шахтарів 1974 року. Було нагромаджено великі запаси вугілля, і, що важливіше, уряд провадив рішучу і послідовну стратегію в цій боротьбі. Ставкою у протистоянні була не просто доля нерентабельної вугільної галузі, а місце і роль профспілок, організованого робітничого руху в житті Британії. Після багатомісячного напруженого протистояння ліві зрештою зазнали нищівної поразки – вплив тред-юніонів було кардинально підірвано. Тим часом почали приносити довгоочікувані плоди і економічні реформи. Інфляцію справді було приборкано, рівень безробіття почав стрімко знижуватися, в країні почався "бум" у сфері високих технологій. Як з’ясувалося вже після відставки Тетчер, за 11 років її правління середні темпи економічного зростання в Британії були втричі вищі ніж у попереднє десятиріччя і стали найвищими серед усіх великих промислово розвинутих країн світу за винятком Японії. Британії вдалося здійснити структурну перебудову і модернізацію своєї економіки. "Хвора людина Європи", як Великобританію називали до та в перші роки правління Тетчер, одужала [10, c. 6].

Восени 1990 року в консервативній партії під впливом опозиції Маргарет Тетчер пройшли перевибори лідера партії. Тетчер програла в першому турі і відмовилася від участі в другому. Тоді Джон Мейджор вирішив взяти участь у виборах і виграв їх. Наступного дня, 27 листопада 1990 року, він був призначений прем'єр-міністром.

У перший рік правління Мейджора світова економіка переживала спад, перші ознаки якого були помітні ще в час правління Маргарет Тетчер. Економіка Великобританії через це також опинилася не в найкращому стані. Очікувалося, що на загальних виборах 1992 року консервативна партія, очолювана Мейджором, скоріш за все програє лейбористам на чолі з Нейлом Кінноком. Проте Мейджор не погодився з цим і став проводити кампанію в "вуличному" стилі, виступаючи перед виборцями у дусі своїх колишніх промов в окрузі Ламберт. Яскраві виступи Мейджора контрастували з гладкою кампанією Кіннока і привернули симпатії виборців. Консервативна партія виграла вибори, хоч і отримала неміцну парламентську більшість (21 місце), а Мейджор удруге став прем'єр-міністром.

Всього через 5 місяців після початку другого терміну прем'єрства Мейджора вибухнула фінансова криза, що увійшла до історії як "Чорна середа". Криза була спровокована валютними спекулянтами (найвідомішим з яких був Джордж Сорос), які зіграли на суперечностях в європейській валютній системі і викликали різке падіння курсу британського фунта. Уряд Великобританії вимушений був піти на девальвацію фунта і вийти з європейської валютної системи (ERM). Проте британська економіка відновлювалася досить швидкими темпами. Цьому сприяла гнучка економічна політика з плаваючим валютним курсом і низькою ставкою рефінансування, а також те, що падіння курсу фунта підвищило привабливість британських товарів за кордоном, і експорт різко зріс.

Падіння авторитету консерваторів привело до поразки партії на виборах 1997 року, і ця поразка стала наймасштабнішою від часу реформації політичної системи Британії 1932 року. В новому парламенті оновлені лейбористи на чолі з Тоні Блером одержали 418 місць, консерватори лише 165, і ліберали – 46. Так на зміну консерваторам і прийшли лейбористи, поклавши кінець 18-ти річному правлінню Консервативної партії в Британії.

В Лондоні 6 грудня 2005 року було оголошено ім’я нового лідера консервативної партії Великобританії. Ним став 39-літній Девід Камерон, ще недавно нікому не відомий представник "нової хвилі" британських консерваторів. Обрання молодого політика главою однієї з найстаріших і провідних британських партій, що переживає не кращі часи, повинно було стати поворотним пунктом в її історії. Ухвалене на з'їзді торі рішення вибрати лідером партії Девіда Камерона не стало сенсацією. Останні внутрішньопартійні опитування свідчили, що в боротьбі за вищий партійний пост він набагато випереджає свого основного суперника Девіда Девіса. Втім, добитися такого результату Камерону вдалося не відразу: боротьба тривала понад півроку та була досить жорсткою.

Після обрання Девіда Камерона лідером, політика партії зосередилась на такому понятті як "якість життя", за яким закріплялось удосконалення державних відомств (найголовніші з яких Національне відомство охорони здоров’я та посольств) і шкіл.

На сьогодні партія включає три елементи – парламентську фракцію, Центральну раду і Національний Союз, що є федерацією штабів виборчих округів. Партія має ієрархічну структуру, влада в ній концентрується в руках партійного лідера і парламентській фракції. До 1965 р. вибори партійного керівництва не проводилися; старша партійна еліта вибирала партійного лідера за закритими дверима. З 1965 р. лідер партії обирається членами Парламенту від Консервативної партії. Ним розробляється партійна політика і проводиться відбір кандидатур в члени кабінету або тіньового кабінету. Проте при цьому партійний лідер повинен брати до уваги думку фракцій (груп) усередині партії. Він безпосередньо контролює Центральну раду Консервативної партії, яка вибирає голову партії і старших партійних чиновників. Центральна рада виконує функцію зв'язку між членами парламентської фракції і місцевими організаціями в округах. Останні займаються збором засобів, залученням в партію нових членів, висуненням кандидатів на вибори до Парламенту від округу. Відбір кандидатів контролюється Центральною радою, але сам процес відбувається безпосередньо в округах. Центральна рада складає список затверджених кандидатів, які пройшли попередню співбесіду. Потрапивши в список, кандидат може звернутися в місцеві виборчі округи, з тим щоб його підтримали при висуненні. Консервативна партія проводить щорічні партійні конференції, на яких присутні члени партії, що представляють виборчі округи. Резолюції, що приймаються на цих конференціях, носять тільки рекомендаційний характер і не обов'язкові для партійного керівництва. Перебуваючи при владі, прем'єр-міністр і кабінет ухвалюють рішення відносно партійної політики, передвиборної платформи і стратегії на виборах. Парламентські фракція і групи також вносять внесок до формування партійної політики [5, c. 168].

ВИСНОВКИ

партія торі віги політичний

Партії вігів та торі починають свій розвиток приблизно між 1660 та 1680 роками. Партія вігів утворилася з тих, хто виступав проти правління короля Якова ІІ; торі ж засновані аристократичним об'єднанням, котре після реставрації Стюартів отримало більшість у парламенті та відзначилось переслідуванням прихильників революції. Головними відмінностями між торі та вігі на початковому етапі було те, що торі були католиками, вігі – протестантами; торі – прихильники королівської влади, вігі – противники абсолютної монархії. На цих відмінностях і базувались основні погляди партій. Вігі з самого початку намагалися добитись обмеження влади монарха парламентом. Вони хотіли, щоб влада зосередилась в руках парламенту, а не короля. Торі ж в свою чергу підтримували монарха ті існуючий в країні режим. Це й не дивно, адже до торі входили представники з родин великих землевласників, верхівки духовенства, юристів, вищих чинів армії та верхівки бюрократії.

Протягом всієї історії партії змінювали одна одну в парламенті. Вігі тримали в руках урядову владу у 1689-1770 рр., 1830-1841 рр., 1905-1914 рр., 1929-1935 рр., 1964-1970 рр., 1974-1979 рр. Ліберали об'єднали сили з Соціал-демократами (СПД) на виборах 1983 р. і 1987 р. У 1988 більшість СДП проголосувало за об'єднання з лібералами для створення лібералів-демократів. У 1770-1830 рр., 1841-1905 рр., 1979-1996 рр. консерватори неподільно перебували при владі, в 1916-1919 рр. і 1919-1922 рр. – в коаліції з лібералами і лейбористами.

Саме з урядом лібералів пов'язане поняття "буржуазний реформізм". Міністр фінансів ЛЛойд Джордж у 1906 – 1911 рр. запропонував прийняти низку законів щодо умов праці й життя робітників. Уряд провів через парламент закон про трудові конфлікти, який забороняв підприємцям стягувати штрафи з тред-юніонів за збитки, заподіяні під час страйків, закони про безплатне початкове навчання, безплатне харчування в шкільних їдальнях для дітей з малозабезпечених сімей. Окремими законами обмежувалася праця у нічний час, а нічна праця жінок взагалі заборонялася. У 1906 р. був прийнятий закон про компенсацію у разі непрацездатності, який поширювався на всі категорії працюючих. У 1908 р. було встановлено 8-годинний робочий день, а також закон про пенсійне забезпечення за віком для робітників, які досягли 70 років, компенсацію для безробітних у разі хвороби. Кошти для страхування надходили з державного бюджету, внесків підприємців і від самих робітників. Отже, ліберали заклали основи широкого соціального законодавства.

Консерватори ж захищали права лендлордів та перетворились в основну партію англійського монополістичного капіталу. Діяльність консервативного уряду також ознаменувалася посиленням наступу монополій на життєві інтереси робітників і антипрофспілковими заходами, репресіями проти борців за громадянські права в Північній Ірландії; в області зовнішньої політики уряд консерваторів (за прем’єр-міністра Хіта) добився приєднання країни до "Спільного ринку" (1972 р.), воно зробило ряд кроків по збереженню військової, економічної і політичної присутності Великобританії в районі "на схід від Суеца". І звичайно ж, консерватори відомі своєю "залізною леді", Маргарет Тетчер, яка прийняла Британію в дуже складному стані і за період свого правління змогла піднести її на високий рівень.

Сьогодні ж кабінет міністрів Великобританії очолює Гордон Браун (з 27 червня 2007 року), лейборист.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.  Алмонд Г., Пауэлл Дж., Стром К., Далтон Р. Сравнительная политология сегодня: Мировой обзор: Учеб. пособие / Сокр. пер. с англ. А. С. Богдановского, Л. А. Галкиной; Под ред. М. В. Ильина, А. Ю. Мельвиля. – М.: Аспект Пресс, 2002. – 546 c.

2.  Асланян Г. Британський парламент: історія і сучасність // Часопис Парламент. – 2001. – №6. – С. 5-8.

3.  Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посіб. – К.: Асоціація молодих українських політологів і політиків, 2000. – 200 с.

4.  Глиняний В.П. Історія держави і права зарубіжних країн – К, 2005 – 515 с.

5.  Куокли Дж. Двухпалатность и разделение властей в современных государствах // Полис. – 1997. – №6. – C. 6-10.

6.  Маргарет Тетчер та ії реформаторська діяльність на чолі консервативного уряду Великої Британії (1979 – 1990 рр.) / Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.02 / О.С. Черевко; НАН України. Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. – К., 2002. – 19 с.

7.  Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. – Харків, 2001. – 416 с.

8.  Підлуцький О. Маргарет Тетчер: Залізна леді, яка створила свій власний «изм» // № 29 (608) 29 липня – 4 серпня 2006. – С. 6.

9.  Волков Ф. Д. Великобритания: трудные времена. - М.: Дело, 1997. -177 с.

10. Політичні процеси, системи та інститути / Б. Кухта, А. Романюк, Л. Старецька та ін. – Львів: Кальварія, 1997. – 336 с.

11. Сравнительное государственное управление: Теория, реформы, эффективность / Под ред. Л. В. Сморгунова. – СПб.: Изд-во СПб. ун-та, 2002. – 228 с.

12. Стром, Р. Далтон. Сравнительная политология сегодня. – М., 2002. – 537 с.

13. Історія держави і права зарубіжних країн / Під заг. ред. Джужи О.М. – К., 2000. – 352 с.

14. Хто є хто в європейській та американській політичній науці: Малий політологічний словник / Б. Кухта, А. Романюк, М. Поліщук; За ред. Б. Кухти. – 2-ге вид., переробл. і допов. – Львів: Кальварія, 1997. – 228 с.

15. Шаповал В. М. Державний лад країн світу – К.: Укр. Центр правничих студій, 1999. – 320 с.

16. Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем. – Львів: ЦПД, 2002. – 528 с.

17. Шевченко О.О. Iсторiя держави i права зарубiжних країн: Хрестоматiя. – К.: Вентурi, 1995. – 288 с.

18. Шмакова Т.В. Мир политических партий.// Полис. – 1992. – № 1-2. – С. 4-5.

19. Яковенко Н. Політичні партії Великобританії: союзники та опоненти // Спостерігач. – 1995. – №7. – С.4-5.

20. Парламентська система Сполученого Королівства: стислий путівник = System of Parliament in the UK / The British Council. – К.: Британська Рада – 24 с.

Страницы: 1, 2, 3