Реферат: Входження Північного Причорномор’я Криму та Правобережної України до складу Росії \укр\

Однак була особа, яка все ж таки добилася цілком незалежного управління над територією від Дніпра до Случі. Цією людиною був полковник новоствореного Фастівського (Білоцерківського) полку С.Палій. Під його керівництвом значна частина Правобереж­ної України в останньому десятилітті XVII — на початку XVIII ст. фактично звільнилась з-під поль­ської влади, на ній встановлювалась політична й економічна влада козацької старшини. Для утриман­ня своєї адміністрації українські полковники накладали повинності на шляхетські маєтки, збира­ли з населення різні податки: „борошно", комірне, медову данину тощо. Селянство звільнялось від еко­номічного визиску польських магнатів.

Протягом 90-х рр. XVII ст. неухильно продов­жувався процес відродження державного ладу на Правобережжі. Якщо спочатку тут існували лише Фастівський (Білоцерківський), Брацлавський, Богуславський і Корсунський полки, то згодом до них приєдналися відроджені з попелу Чигиринський, Уманський та Могилівський полки. В містечках і се­лах створювалися органи козацького самоврядування, які на чолі з отаманами вирішували всі питання по­всякденного життя сільських громад. На всій території, підвладній старшині, діяли козацькі суди. Ф.Потоцький не без підстав порівнював С. Палія з бранденбурзьким курфюрстом і зазначав, що той мав „собі в голові удільну державу". Без сумніву, риси правобережної української державності були аналогічними устроєві Лівобережної України. Водно­час полкова адміністрація козацького Правобережжя перебувала у складних воєнно-політичних умовах і не могла претендувати на досконалість своїх інсти­тутів.

С.Палій та його однодумці А.Абазин, С. Воло­шин, 3. Іскра, С.Самусь, А.Ганський упродовж тридцяти років вважали територію Київщини, Брацлавщини, Центрального Поділля і Східної Волині частиною гетьманської України, що практично була непідвладна польським урядовцям. Правобережна Гетьманщина, спираючись на свій військовий по­тенціал, підтримувала дипломатичні відносини з литовськими князями, молдавськими царями та кримськими ханами. Звичайно, особливі відносини бу­ли з лівобережними гетьманами, які постійно дома­галися реальної влади над Правобережжям.

Складність внутрішньополітичної ситуації поля­гала в тому, що утвердження українцями власної незалежності на Правобережжі відбувалося на фоні постійної боротьби з поневолювачами. Визвольний рух останньої чверті XVII — початку XVIII ст., як і раніше, спирався на військову організацію і мав за мету національне, соціальне та релігійне звільнення від польського панування, об'єднання з Лівобереж­ною Україною. Саме тому повстання 1702-1704 рр. характеризувалось сучасниками як „нова Хмельнич­чина", адже воно повторювало гасла попередніх років. За короткий проміжок часу майже вся територія Київщини та Брацлавщини була позбавлена присут­ності коронних військ, успішно діяли повстанські загони на волинських та подільських землях. Лише втручання російських військ допомогло Речі Пос­политій локалізувати поширення визвольного руху.

У наступні роки шляхта знайшла собі нового про­тивника — на Правобережжі поширився рух гайда­маків. Політична анархія в Речі Посполитій, свавілля польських панів та євреїв-орендарів, зростаюча експлуатація селян, що поєднувалася з релігійним фанатизмом польської шляхти, довгий час живили гайдамацький рух.

Спочатку гайдамацькі загони були невеликими і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи ці бу­ли стихійними і не мали виважених політичних цілей, що зумовлювало формування у свідомості певних кіл стереотипу українця - „різуна". Але згодом виступи гайдамаків переросли у масовий визвольний та антикріпосницький рух українського народу.

Перший значний прояв народного гніву на Пра­вобережжі спалахнув 1734 р. Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Во­лині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Мотор­ний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паволоч, Погребище, Таращу і навіть Броди, що знаходились у руському воєводстві. 1750 р. гайда­мацькі загони вчинили напади на Білу Церкву та Мошни, оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею та іншими правобережними містами. Од­нак це повстання, як і попереднє, було жорстоко придушене польськими військами.

Великою організацією відзначалось повстання 1768 р., що увійшло в історичні аннали під назвою Коліївщини. Під керівництвом М.Залізняка та І.Ґон­ти воно продовжило традиції попередніх визвольних змагань. У звільнених містах і селах Правобережної України створювалися органи управління, які насліду­вали риси полково-сотенного ладу. Один з ватажків С.Неживий так визначав завдання „коліїв":

„Понєваж не за майно стараємось, тільки щоб віра християнська ...більше не осквернялась і щоб не бу­ло ворогів на державу".

За короткий проміжок часу (травень-червень) підрозділи „коліїв", очолювані А.Журбою, М.Швач­кою, І. Бондаренком, М. Москаленком та іншими ватажками, оволоділи майже усіма правобережними землями. Захопивши після кровопролитних боїв у червні 1768 р. Умань, полковник М.Залізняк розси­лає свої універсали по всій Україні. Проповіді ігумена Мотронинського монастиря Мелхиседека Значко-Яворського знаходять відгук серед населення, пробуджуючи релігійну та національну свідомість правобережних українців. Ідея об'єднання українських земель, розподілених чужоземними державами, де­далі оволодівала повсталими. Брак політичної культури, віра в „доброго царя", складність геополітичної ситуації поряд з іншими чинниками призвели до поразки народних прагнень. КоліЇвщина була розгромлена спільними діями польських і російських військ, а її ватажки після неймовірних допитів і тортур скарані.

Традиції державотворення ти визвольної бороть­би жили й серед наступних поколінь українців. Відгомоном козацько-селянських війн XVII ст. та гайдамацьких рухів XVIII ст. стали події 1855 р., коли на Київщині селяни знову намагались орга­нізуватись у козацькі полки.

Захоплення Росією українських земель.

Кінець XVIII ст. характеризується невпинним зростом могутності Російської імперії, що загарбала більшу частину українських земель під свою владу, втратою Україною автономних прав і перетворенням її на зви­чайну губернію Російської імперії.

Величезне значення мала російсько-турецька війна 1769-1774 років, зв'язана з іншими подіями загальноєвропейського значення.

Польща перебувала тоді в стані анархії. З початку XVIII ст. в її внутрішні справи постійно втручалися сусіди, головним чином Ро­сія. Особливо гаряча боротьба розгорнулася в Польщі 1734 року, коли боролися там два кандидати на престол: Станіслав Лещинський та Авґуст Саксонський, син померлого короля Августа II. Росій­ський уряд, ввівши на польські землі свої війська, вирішив питання в користь Авґуста ПІ Саксонського. Його правління фактично було правлінням магнатів, “королят”, які вели боротьбу між собою. Засі­дання парламенту зривалися, бо кожен із членів мав право своїм голо­сом накласти “вето” на таке чи інше рішення і вимагати перегляду справи. Протягом кількох років не можна було досягти згоди, бо завж­ди хтось накладав “вето”.

Велика, багата Польща не мала можливості налагодити свої фі­нанси. ввести нові податки, створити міцне військо. До того “Вічний мир” із Польщею року 1686 давав Москві, а потім Росії право втру­чатися у її внутрішні справи під претекстом оборони православної Церкви проти надуживань католицької держави. З XVII ст. час від часу виникали проекти знищення Польщі як держави і розподілу її території між сусідами. Вперше такий проект з'явився ще за Хмельницького.

Року 1763, після смерті Авґуста III, Катерина II, ввівши війська до Польщі, посадила на королівський престол польського магната Станіслава-Августа Понятовського. З того часу фактичним прави­телем Польщі став резидент Росії при польському дворі. Таке ста­новище, природно, викликало незадоволення польських патріотів. Війна 1768 року дала їм підстави сподіватися, що Росія зверне всю увагу на Туреччину, а тим часом Польща скористається з цього і звільниться від російських впливів.

Росія домагалася, щоб Туреччина зреклася своєї зверхності над Молдавією та Кримом. На це не погоджувалися ні Туреччина, ні Австрія, яка хотіла оволодіти Молдавією. У такий критичний мо­мент прусський король Фрідріх запропонував перший розбір Поль­щі, за яким Росія мала б дістати білоруські землі, Прусія — Помо­р'я і частину Великої Польщі, Австрія — Галичину. Сойм і поль­ський уряд погодилися на цей розбір, і 1772 року, без супротив, со­юзники окупували Польщу. Року 1774 Австрія захопила Буковину:

Чернівці, Серет — переважно українські землі, та Сучаву — пере­важно румунські землі, що входили до складу Молдавії.

 Щасливе для Росії закінчення війни з Туреччиною і Кучук-Кайнарджійський мир відкрили для Російської імперії широкі перспек­тиви. Вона дістала вихід до Чорного моря; невеликі смуги берега між гирлами Бога та Дніпра — на заході, між гирлами Берди т а Міюса й Дону та Еєї — на сході — давали можливість заснувати тут портові міста та розгорнути торгівлю; крім того Росія знову дістала право мати на Чорному морі військову флоту. Величезне значення мало проголошення Туреччиною незалежності Кримського ханства, яке було васалем Туреччини. Крим перестав бути постійною загро­зою для України.

Наслідком нових умов, що склалися на південному прикордонні Російської імперії, Запоріжжя втратило своє значення як захист від татар та турків, і 4 червня 1774 року російські війська, які по­верталися з турецького фронту, оточили Січ і зайняли головні оселі Запорізьких вільностей. Запорізька Січ піддалася без опору. Величезна територія Запорізьких вільностей була включена в межі Російської імперії.

Залишені на свої сили, кримські татари неспроможні були зор­ганізувати тверду владу. В Криму розгорілась боротьба партій. Ро­сійський уряд почав втручатися у внутрішні справи Криму й роз­палювати незадоволення його людності. Під претекстом пересліду­вання християн, 1778 року генерал О. Суворов, що командував ро­сійськими військами в Криму, дістав наказ вивести звідтіль християн. Для греків засновано місто Маріуполь в гирлі ріки Калміюса, а для вірменів — місто Нахічеван у гирлі Дону. Вихід 32.000 християн, найбільш працездатної частини населення, переважно хлібо­робів, був тяжким ударом для Кримського ханства, що поставив Крим у залежність від Росії в економічному відношенні.

Року 1783 Кримське ханство було приєднане до Російської імперії, а в адміністраційному відношенні об'єднане з Катеринославським намісництвом, під управлінням князя Г. Потьомкіна-Таврійського. До Південної України приєднано величезну територію до ріки Кубані та Єгорлика —на сході і до Дністра — на заході.

Після першого розбору Польщі в 1772 році, коли загарбання Ро­сійської імперії обмежилися білоруськими землями, в Польщі знай­шлися люди, які зрозуміли, що рятувати польську державу можна тільки шляхом ґрунтовних реформ: обмеження шляхетських прав, поліпшення життя інших станів, заведення в країні ладу. Проте, плани ці викликали опозицію збоку магнатів та вищої шляхти, які в реформах бачили замах на їхні права та привілеї. Вони рішуче заперечували права православних та дисидентів. Це викликало втру­чання протестантської Прусії та православної Росії на захист їхніх одновірців.

Не зважаючи на протести, прихильники реформ проголосили З травня 1791 року нову конституцію: касувалося право “вето”; всі справи в парламенті мали вирішуватися більшістю голосів; королів­ська влада мала бути спадковою; збільшувалася армія, упорядкову­валися фінанси, освіта. Але партія маґнатів та великих панів про­голосила в Торговиці конфедерацію і звернулась по допомогу до Пе­тербургу. Прийшло російське військо, і слабі польські війська зали­шили Правобережну Україну. В 1793 році Росія змусила короля від­ступити їй Київщину, Поділля та значну частину Волині й Білорусії. Прусія дістала більшу частину Великої Польщі та Данціґ; Польщу відрізали від моря. Так переведено другий розбір Польщі.6

Року 1794 вибухнуло повстання польських патріотів, на чолі якого став генерал Костюшко. Він обіцяв селянам волю, але вони в масі не підтримали його; тільки невелика частина з-під Кракова приєд­налася до повстанців. Після впертої боротьби російські та пруські війська розбили військо Костюшки, а його самого взяли в полон. Ко­мандувач російських військ О. Суворов здобув Варшаву. Польська держава в 1795 році капітулювала. Переведено третій, остаточний розбір Польщі: Росія взяла собі решту Волині та Литву, Прусія — Велику Польщу з Варшавою, а Австрія — Малу Польщу з Краковом та Любліном. Таким чином під владою Російської імперії опинилися всі українські землі, за вийнятком Галичини та Буковини.

Адміністраційний розподіл українських земель

Після скасування Гетьманщини українські землі поділено на чотири ча­стини. Уся колишня Гетьманщина перебувала під управлінням Мало­російської Колегії та її голови “в характері генерал-губернатора”. Цією особою був генерал, незабаром граф П. Румянцев-Задунайський. Друга частина — територія слобідських полків, після ліквіда­ції полкового устрою, перетворена була на Слобідсько-Українську губернію. Третю частину — територію Південної України — поділе­но на дві окремі частини: Новоросійську губернію — на півночі, та Запорозькі Вольності — на півдні. Року 1775 Запоріжжя було ска­соване і вся територія Вольностей була поділена між двома губер­ніями: Новоросійською-— на правому березі Дніпра, та Озівською — на лівому. До Новоросійської губернії приєднано трикутник землі між ріками Богом та Дністром, який дістала Російська імперія на підставі Кучук-Кайнарджійського миру, а до Озівської губернії при­єднано придбані на підставі того ж миру землі між ріками Доном та Еєю. Обидві губернії перебували під владою Г. Потьомкіна. Року 1781 переведено реформу — засновано намісництва. Колишню Гетьман­щину поділено на три намісництва: Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Намісником був спочатку граф П. Румянцев-Задунайський, а з 1790 року — генерал М. Кречетніков (який у 1768 році придушив Коліївщину).

Слобідсько-Українську губернію перейменовано на Харківське намісництво з осередком у Харкові.

Новоросійську та Озівську губернії об'єднано в Катеринославське намісництво; осередком його був спочатку Кременчук, а з 1784 року — Катеринослав. До Катеринославського намісництва приєднано землі Полтавського та Миргородського полків, з яких створено по­віти — Полтавський, Кременчуцький, Олексопільський. Намісником увесь час був князь Г. Потьомкін-Таврійський.

Року 1795, після смерті Потьомкіна, створено Вознесенське намі­сництво з трьох повітів Катеринославського намісництва: Єлисаветградського, Новомиргородського та Херсонського, з осередком у місті Вознесенську. До намісництва приєднано українські землі, що їх Росія придбала на правому березі Дніпра, до лінії Черкас на півночі. Намісником був князь П. Зубов.

Року 1796 цар Павло І зліквідував намісництва, замінивши їх гу­берніями. В Україні були: Малоросійська губернія з адміністраційним осередком у Чернігові; на Правобережжі три губернії: Волинсь­ка, Подільська та Київська; Новоросійська губернія з осередком у Новоросійську (так перейменовано Катеринослав); Харківська гу­бернія (Слобідська), до якої відійшли східні повіти колишнього Ка­теринославського намісництва (частини Олексопільського, Слов'ян­ського, Донецького та Павлоградського повітів). Року 1802 Новоро­сійську губернію поділено на три: Миколаївську, Катеринославську та Таврійську; Чернігівську та Полтавську губернії об'єднано в Малоросійське генерал-губернаторство з осередком у Полтаві; Київ­ську, Волинську та Полтавську губернії об'єднано в Київське гене­рал-губернаторство; Слобідську губернію перейменовано на Харків­ську. Після окупації Басарабії в 1812 році виникло Новоросійсько-Басарабське генерал-губернаторство з губерніями: Херсонською, Катеринославською і Таврійською та Басарабською областю. Такий розподіл з невеликими змінами існував до 1917 року.

Наприкінці 1780 року царським наказом запроваджено на Лівобережній Україні, колишній Гетьманщині, загальноросійський устрій. З 1781 року Гетьманщину поділено на три намісництва: Київ­ське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Малоросійську Колегію та українські установи: Генеральний Суд, Генеральну Управу та Пол­кові Управи скасовано; а замість них засновано установи російського типу: на місце військового суду — палати кримінальні та “граждан- ські”; в кожній губернії — замість судів ґродських та земських — повітові суди; на місце військового скарбу — казенні палати; для справ міських — магістрати і т. д. Малоросійську Колегію та військо­вий суд залишено тимчасово для завершення незакінчених справ. Полкові канцелярії залишено для військових справ полків до війсь­кової реформи.7 Павло І поновив деякі старі порядки: генеральний та інші суди, Литовський Статут, як чинне право.

Внаслідок цих реформ занепало старе місто Глухів, як політично-адміністрацийний та культурний центр Лівобережної України, а на­томість почав зростати Новгород-Сіверський, маленьке сотенне місто, яке на деякий час стало осередком намісництва. До цього намісництва входили 11 повітів, розташованих на території трьох північних, найбагатших й найкультурніших полків (Стародубського — цілком і ча­стин Ніженського та Чернігівського).8 На території Новгород-Сіверського намісництва опинилися дві гетьманські столиці: Батурин і Глухів з їхніми історичними традиціями та впливовою старшиною.

Новгород-Сіверський став значним культурним осередком Укра­їни: адміністраційні установи притягали багато урядовців, які тво­рили свої шляхетські організації, засновано тут кафедру нової єпархії, головну народну школу, духовну семінарію; тут гуртувалися культурні сили, видатні громадські діячі, письменники, серед яких виникає думка про заснування університету. Велике значення мали інші осередки намісництва: Київ з його Академією, Чернігів із Колегіюмом.

1784 року російський уряд скасував козацький устрій України. Замість 10 козацьких полків зорганізовано 10 карабінерних, по 6 ескадронів у кожному. З них складався окремий корпус — “Малоро­сійська кіннота”. Але реформа ця не була доведена до кінця, і ка­рабінерні полки зберегли рештки територіальної організації, а голов­не — в них була українська старшина. У російській армії карабінерні полки являли собою майже автономну організацію.

Карабінерні полки в Україні зберігали багато рис старої україн­ської козацької організації. Рядовий склад здебільшого становили козаки старого полку, командний склад — здебільшого колишня пол­кова та сотенна старшина.

У Стародубському полку першим командиром був полковник І. Максимович, унук мазепинця. Його змінив у 1789 році полковник М. Миклашевський, правнук мазепинця."

Сама реформа — перетворення козацьких полків на регулярні — викликала велике незадоволення старшинської маси та рядового ко­зацтва, особливо, коли року 1788 полки поділено: Стародубський, Чернігівський, Ніженський, Київський та Глухівський залишено як “важкокінні”, а Переяславський, Лубенський та інші стали “легко-кінними”.

Незадоволення в Україні заміною карабінерними полками ко­зацьких було так велике, що під час війни з Туреччиною постала думка про поновлення козацьких полків. Року 1788 В. Капніст подав Катерині II проект, що мав назву; “Положение, на каком может быть набрано и содержано войско охочих козаков”. Це було б, на думку В. Капніста, окреме, фактично не зв'язане з російською армією козаць­ке військо з добровольців з командою, що складалася б із старшин-українців, обраних козаками.

Проте, не зважаючи на тяжкі зовнішні умови — бо тільки що поча­лася знову війна з Туреччиною — О. Безбородько переконаний про­тивник гетьманату, висловився з цього приводу негативно: окремішність українського війська та виборність уважав він за речі небез­печні. У той же час Г. Потьомкін, намісник Південної України, вва­жав цей проект дуже корисним і радив взяти за зразок Донське вій­сько. Катерина II також прихильно поставилася до проекту, споді­ваючись, що до козацького війська можуть приєднатися втікачі до Правобережної України. Але реалізація плану була перенесена на Південну Україну, і в січні 1790 року Потьомкіна проголошено “Ве­ликим Гетьманом козацьких Катеринославських та Чорноморських військ”. Це було не те, чого хотіли Капніст та його однодумці."

Ліквідація українських установ та полків робила величезний переворот у соціальних відносинах України. Десятки урядовців і старшин, що мали впливові посади, звільнено. Більша частина з них дістали значні пости в нових уже, російських, установах і змінили українські ранги на російські, відповідно до “Табелі о рангах” Петра І. Полковники стали бригадирами. Дехто із старшин зробив при цьо­му велику кар'єру вже в Росії або в російських установах України. Полковник Київський Олександер Безбородько, син видатного гене­рального писаря, зробив надзвичайну кар'єру: він став секретарем Ка­терини II, а за Павла — найяснішим князем та канцлером Російської імперії. О. Безбородька характеризував історик права, Б. Нольде, такими словами: “одна з найблискучіших постатей, що їх створила імперська бюрократія від часів Петра І до доби Миколи ІІ включно”. Сучасник Безбородька, ІІ. Завадовський, що почав кар'єру секрета­рем Малоросійської Колегії, закінчив її з титулом графа, як міністер освіти. До високих постів дійшли інші сучасники: В. Кочубей, з титулом князя, був віцеканцлером, Д. Трощинський — міністром уділів та юстиції і т. д.

Багато представників української старшини посіли видатні пости в Україні — в російських установах: І. Гудович з 1798 року був губер­натором Малоросійської губернії; А. Милорадович з 1781 року — пра­вителем Чернігівського намісництва; ПІ. Коропчевський року 1797 дій­шов до посади віцегубернатора Малоросійської губернії: М. Микла­шевський з 1797 року був цивільним губернатором Малоросійської губернії; з року 1785 намісником Новгородсіверським був колишній генеральний суддя І. Журнал; віцегубернатором — поручником правителя став В. Туманський, колишній член Малоросійської Ко­легії, а після нього, з 1785 року — останній полковник Стародуб­ський, Я. Завадовський."

Губерніальними маршалами були: Катеринославським — М. Кап­ніст (1795); Київським — В. Капніст ,(1785). Новгородсіверським мар­шалом був поет О. Лобисевич, а Чернігівським — А. Полетика. Це було в 1785-1788 роках."

Суспільний лад України за російської окупації

Шляхетство. Поруч з ліквідацією автономії України й пере­творення її на звичайну російську область, ішло перетворення укра­їнської старшини на загальноросійський стан — на “шляхетне ро­сійське дворянство”. У цьому дуже сприяла сама старшина, яка про­тягом багатьох років вимагала надання їй прав російського дворян­ства. У попередній частині була вже мова про ті категорії старшини, які оформилися у XVIII ст. Найвищі з цих категорій без заперечень були визнані російським урядом за шляхетські. Року 1781 було вста­новлено, що значкові товариші належать до шляхетського стану. Цим встановлювалося межу між “рядовим” козацтвом і його верхів­кою, яка протягом понад сто років викристалізовувалася, набувала різного роду привілеї та права. У наслідок цієї еволюції “Україна мала зверхній стан суспільства”.

Року 1785 Катерина II поширила на Україну права російського дворянства. Це було логічним наслідком позбавлення України авто­номних прав: оскільки Лівобережна Україна ставала органічною частиною Російської імперії — становий поділ населення був при­рівняний до станового поділу населення Росії, з додатком козацтва, якому не відповідали стани Росії.

Претендентам на дворянство треба було довести свої права. В кін­ці XVIII ст. і на початку XIX ст. українська старшина гарячкове роз­шукує докази своїх дворянських прав. Щоб одержати ці права, треба було довести претендентові своє походження або від справжніх дідичів, шляхти польських часів, або — від вихідців-дворян з інших країн, або довести, що ще в Польщі визнавали за ним шляхетську гідність," або виставити 12 свідків “благородного образу жизни”. В останній стадії питання вирішував департамент герольдії Сенату.

У цьому питанні знову поділилися старшини південних і північ­них полків. У південних полках справа стояла зле: старшині тяжко було довести походження від “шляхетних” предків, отже залиша­лося або доводити службу предків в рядах козацької старшини, або виставляти 12 свідків. Наслідки були сумні: дуже багато старшин, особливо значкових товаришів, не дістали дворянства. Краще було в північних полках: там доводили головним чином переходи пред­ків, білоруських шляхтичів із Могилівського та Мозирського повітів до Стародубського та Чернігівського полків.

Страницы: 1, 2, 3