Реферат: Релігійний фактор в історії Росії

Світська влада прийняла умови Никона тому, що вважала цю міру корисною для проведення церковної реформи, а самого патріарха - надійним прихильником плану реформи. Більш того, заради вирішення першочергових зовнішньополітичних задач (возз'єднання з Україною, війна з Річчю Посполитою), чому повинна була сприяти церковна реформа. Цар відмовився від втручання в дії патріарха, дозволив участь Никона в рішенні всіх цікавивших  патріарха внутрішньополітичних і зовнішньополітичних справ, визнав Никона своїм другом, і став іменувати його великим государем, тобто, як би подарував йому титул, що з колишніх патріархів мав тільки Філарет Романов. У підсумку виник тісний союз світської і церковної влади у формі «премудрої двоіці», тобто царя і патріарха.[11]

Патріарх Никон незабаром після свого обрання став самовладним владикою російської церкви. Він почав з усунення втручання в церковні справи своїх колишніх однодумців по кружку ревнителів благочестя. Наприкінці 1652 р. деякі з настоятелів монастирів, щоб догодити Никону, стали раболіпно іменувати його великим государем. Їхньому прикладу пішли архієреї. В 50-х роках XVII в. завдяки енергійній і рішучій діяльності Никона був здійснений комплекс заходів, що визначили зміст і характер церковної реформи.

Церковна реформа була розпочата в 165З г. Першим кроком стало одноособове розпорядження патріарха, що торкнулося двох обрядів, уклони і перстоскладання при хрещеному знаменні. У пам'яті від 14 березня 1653 р., розісланої по церквах, було сказано, що надалі віруючим «не личить у церкві метання творити на колінах, але в пояс би усея творити уклони, ще ж і трьома персти б есте хрестилися» (замість двох). При цьому в пам'яті не містилося ніякого обґрунтування необхідності даної зміни в обрядах. До того ж розпорядження патріарха не було підкріплено авторитетом церковного собору. Такий початок реформи не можна назвати вдалим. Адже це рішення торкнуло найбільш звичних обрядів, які духівництво і віруючі вважали показником істинності своєї віри. Тому не дивно, що зміна уклонів і перстоскладання викликало невдоволення віруючих. Відкрито це виразили провінційні члени кружка ревнителів благочестя. Протопопи Авакум і Данило підготували велику чолобитну, у якій указали на невідповідність нововведень установленням російської церкви. Чолобитну вони подали царю Олексію, але цар передав її Никону, рішуче припинив протест своїх колишніх однодумців: Івана Неронова він заслав під міцний нагляд у Спасокам’яний монастир у Вологодському повіті, Авакума - у Сибір, Данила - в Астрахань, позбавивши його сану священнослужителя, і т.д. Гурток ревнителів благочестя розпався і припинив своє існування.[12]

Наступні рішення Никона були більш обміркованими і підкріплювалися авторитетом церковного собору й ієрархів грецької церкви, що додало цим починанням видимість рішень усієї російської церкви, що підтримала «всесвітня» (тобто константинопольська) православна церква. Такий характер мали, зокрема, рішення про порядок виправлень у церковних чинах і обрядах, затверджені навесні 1654 р. церковним собором.

Зміни в обрядах були здійснені на основі сучасних Никону грецьких книг і практики константинопольської церкви, відомості про яку реформатор одержував головним чином від антиохійського патріарха Макарія. Рішення про зміни обрядового характеру були затверджені церковними соборами, скликаними в березні 1655 р. і в квітні 1656 р. Ці рішення ліквідували розходження в церковно-обрядовій практиці між російською і константинопольською церквами. Більшість змін стосувалося оформлення церковної служби і дій священо- і церковнослужителів під час богослужіння. Усіх віруючих торкнулася заміна двоперстя на триперстя при здійсненні хресного знамення, «трискладового» (восьмиконечного) хреста на двоєчастий (чотириконечний), ходіння під час обряду хрещення по сонцю («посолоню») на ходіння проти сонця і деякі інші зміни в обрядах.[13]

 Істотне значення для служителів церкви і віруючих мало також виключення зі служб, в основному з літургії, архієрейської молитви, отпуста і деяких ектеній. Це спричинило за собою значне скорочення об'єму тексту, укорочення церковної служби і сприяло затвердженню «одноголосності».

 У 1653 - 1656 р. проводилося виправлення богослужбових книг що мотивувалося тим, що в стародруках було багато помилок, уставок, і тим, що російський богослужбовий чин дуже істотно відрізнявся від грецького. За основу було взято текст, що був перекладом на церковнослов'янську мову грецького служебника XVII в., що, у свою чергу, виходив з тексту богослужбових книг XII-XV ст. Новий служебник був схвалений церковним собором 1656 р. і незабаром опублікований.[14]

   За сім століть, що пройшли після релігійної реформи князя Володимира, весь грецький богослужбовий чин дуже змінився. Двоперстя  (що ввійшло в звичай замість колишнього єдиноперстя), замінилося під впливом боротьби з несторіанами триперстям (кінець XII століття); також змінилося перстоскладання при благословенні; усі богослужбові чини стали коротше, деякі важливі піснеспіви були замінені іншими. Так, були змінені і скорочені чини миропомазання і хрещення, покаяння, єлеосвячення і шлюбу. Більше всього змін виявилося в літургії. У результаті, коли Никон замінив старі книги й обряди новими, вийшло як би введення «нової віри».[15]

Більшість духівництв поставилося до нововиправлених книг негативно. До того ж серед парафіяльного духівництва і ченців було багато малограмотних, котрим приходилося переучуватися з голосу, що було для них дуже важкою справою. У такому же положенні виявилася більшість міських духівництв і навіть монастирі.

Никон і в рішенні справ, які відносилися до компетенції царської влади, став у 1654-1656 р. «великим государем», фактичним співправителем Олексія Михайловича. Улітку 1654 р., коли в Москві спалахнула епідемія чуми, Никон сприяв виїзду царської родини зі столиці в безпечне місце, а коли під час війни з Річчю Посполитою і зі Швецією цар надовго залишав столицю, Никон відігравав роль глави уряду і самостійно вирішував цивільні і військові справи. Правда, для спостереження в Москві залишалася комісія боярської думи, а більш важливі справи пересилали для вирішення в похід царю. Але Никон підкорив комісію боярської думи своїй владі. Під час відсутності царя, вона стала доповідати всі справи йому. У вироках по справах з'явилася навіть формула: «...святіший патріарх вказав і бояри присудили».[16]

Зарозумілість Никона і його активність росли разом з успіхами зовнішньої політики Росії, тому що у визначенні її курсу він теж брав діяльну участь.

Але за невдачі 1656-1657 р. у зовнішній політиці оточення царя склало провину на Никона. Активним втручанням буквально в усі справи держави і прагненням нав'язати усюди свої рішення, у тому числі шляхом погроз (щонайменше двічі через незгоду царя з його «радами» Никон загрожував залишенням патріаршої кафедри), став тяготитися і цар. Почалося охолодження відносин між ними. Патріарха рідше стали запрошувати в царський палац, Олексій Михайлович все частіше спілкувався з ним за допомогою посильних з царедворців і робив спроби обмежити його владу, з чим, звичайно, не бажав миритися Никон. Цю зміну використовували світські і духовні феодали. На Никона зводилися обвинувачення в порушенні законів, користолюбстві і жорстокості.

Відкрите зіткнення між царем і патріархом, що призвело до падіння Никона, яке відбулося в липні 1658 р. Приводом для нього послужила образа окольничим Б.М. Хитрово патріаршого стряпчого князя Д. Мещерського 6 липня під час прийому до Кремля грузинського царевича Теймураза (Никон не був запрошений). Патріарх листом зажадав від царя негайного покарання Б.М. Хитрово, але одержав лише записку з обіцянкою розслідувати справу і побачитися з патріархом. Никон не задовольнився цим і розцінив подію як відкриту зневагу до його сану глави російської церкви. 10 липня 1658 р. цар не з'явився на урочистій обідні в Успенському соборі. Князь, що прийшов замість його, Ю. Ромодановський сказав Никону: «Царська величність ушанував тебе як батька і пастиря, але ти цього не зрозумів, тепер царська величність велів мені сказати тобі, щоб ти надалі не писався і не називався великим государем і шанувати тебе надалі не буде». По закінченню служби Никон оголосив про залишення патріаршої кафедри. Він розраховував, що його безпрецедентний крок викличе замішання в урядових колах і в країні, і тоді він зможе диктувати умови свого повернення царю. Подібне положення не влаштовувало царську владу.[17] 

Єдиний вихід з становища, що створилося, полягав у скиненні Никона і виборі нового патріарха. З цією метою в 1660 р. був скликаний церковний собор, який виніс рішення про позбавлення його патріаршого престолу і священства, пред'явивши Никону обвинувачення в самовільному видаленні з патріаршої кафедри. Єпіфаній Славинецький, виступивши,  указав на незаконність рішення собору, тому що Никон не був винен у єретицтві, і судити його мали право лише інші патріархи. З огляду на міжнародну популярність Никона, цар був змушений погодитися і розпорядитися скликати новий собор за участю всесвітніх патріархів.

У листопаді 1666 р. патріархи прибули в Москву. 1 грудня Никон став перед собором церковних ієрархів, на якому був присутній цар з боярами. Всі обвинувачення патріарх або заперечував, або посилався на своє неведення. Никона присудили до позбавлення патріаршого престолу, але зберегли за ним колишній титул, заборонивши втручатися «у мирські справи Московської держави і всея Росії, крім своїх трьох монастирів, даних йому і вотчин їх; у них бо, аще хоче, так міркують мирські справи».[18] Місцем заслання патріарха визначили Ферапонтів монастир.

Але питання про співвідношення «священства» і мирської влади залишалося відкритим. Зрештою, сторони які сперечалися прийшли до компромісного рішення: «Цар має перевагу в справах цивільних, а патріарх – у церковних». Це рішення залишилося не скріпленим підписами учасників собору і не ввійшло до складу офіційних діянь собору 1666-1667 р.

Впровадження нових обрядів і богослужіння по виправлених книгах багато хто сприйняв як запровадження нової релігійної віри, відмінної від колишньої, «істинно православної». Виник рух прихильників старої віри - розкол, родоначальниками якого були провінційні ревнителі благочестя. Вони стали ідеологами цього руху, склад учасників якого був неоднорідним. Серед них було багато малозабезпечених служителів церкви. Виступаючи за «стару віру», вони виражали невдоволення посиленням гніту з боку церковної влади. Більшість же прихильників «старої віри» становили посадські люди і селяни, незадоволені зміцненням феодально-кріпосницького режиму і погіршенням свого положення, що вони зв'язували з нововведеннями, у тому числі й у релігійно-церковній сфері. Реформу Никона не прийняли й окремі світські феодали, архієреї і ченці. Відхід Никона породив у прихильників «старої віри» надії на відмову від нововведень і повернення до колишніх церковних чинів і обрядів. Розшуки розкольників, проведені царською владою, показали, що вже наприкінці 50-початку 60-х років XVII в. у деяких місцевостях цей рух придбав масовий характер. При цьому серед знайдених розкольників поряд із прихильниками «старої віри» виявилося чимало послідовників навчання ченця Капітона, тобто людей, що заперечували необхідність професійного духівництва і церковної влади.

  У цих умовах керівником православної церкви Росії стала царська влада, яка після 1658 р. зосередилася на вирішенні двох основних завдань - закріпленні результатів церковної реформи і подоланні кризи в церковному управлінні, викликаної залишенням Никоном патріаршої кафедри. Цьому покликані були сприяти розшуки розкольників, повернення з заслання протопопа Авакума, Данила й інших священнослужителів, ідеологів розколу, і спроби уряду схилити їх до примирення з офіційною церквою (Іван Неронов примирився з нею ще в 1656 р.). Рішення цих задач розтяглося майже на вісім років, в основному через протидію Никона.[19]

Новим патріархом церковний собор обрав архімандрита Троїце-Сергієва монастиря Іоасафа. За вимогою східних патріархів скликаний собор засудив старі обряди і скасував постанову Стоглавого собору 1551 р. про ці обряди, як необґрунтовані. Віруючі, котрі додержувалися старих обрядів і захищали їх, були засуджені як єретики; було запропоновано відлучати їх від церкви, а світській владі - судити їх цивільним судом як супротивників церкви. Рішення собору про старі обряди сприяли оформленню і закріпленню розколу російської православної церкви на офіційну, що панувала в суспільстві церкву і старообрядницьку. Остання в тих умовах була ворожою не тільки офіційній церкві, але і тісно зв'язаній з нею державі.[20]

 У 1650-1660-х роках виник рух прихильників «старої віри» і розколу в російській православній церкві.

Послідовним виразником і провідником політики ворожості і нетерпимості до старообрядництва й інших церковних супротивників, іновірству, іноземцям, їхній вірі і звичаям, до світських знань був Іоаким - патріарх із 1674 по 1690 р. Супротивниками прагнення до світських знань, зближення з Заходом і поширення іноземної культури і звичаїв були також вожді розколу, у їх числі протопіп Авакум, і сформовані в останній третині XVII в. старообрядницькі релігійні громади.

Царська влада активно підтримала церкву в боротьбі з розколом і іновірством і використовувала при цьому всю міць державного апарату. Вона виступила також ініціатором нових заходів, спрямованих на удосконалювання церковної організації і подальшу її централізацію.

Розкол останньої третини XVII в. - це складний соціально-релігійний рух. У ньому брали участь прихильники «старої віри» (вони становили більшість учасників руху), члени різних сект і єретичних течій, що не визнавали офіційну церкву, ворожі їй і державі, тісно зв'язаній з цією церквою. Ворожість розколу офіційної церкви і державі визначалася аж ніяк не розбіжностями релігійно-обрядового характеру. Її обумовили прогресивні сторони ідеології даного руху, його соціальний склад і характер. [21]

 До прогресивних сторін ідеології розколу варто віднести освячення, тобто релігійне обґрунтування різних форм опору влади офіційної церкви і феодально-кріпосницької держави, боротьбу за демократизацію церкви.

Складність і суперечливість руху розколу проявилися в повстанні в Соловецькому монастирі 1668—1676 р., який почався як виступ прихильників «старої віри». Аристократична верхівка «старців» виступала проти церковної реформи Никона, рядова маса ченців - поверх того - за демократизацію церкви, а «бєльці», тобто послушники і монастирські працівники,— проти феодального гніту, і зокрема проти кріпосницьких порядків у самому монастирі.

 Для придушення руху були використані різні засоби, у тому числі ідеологічні.

Але головними були насильницькі засоби боротьби з розколом, що за вимогою церковного керівництва застосовувала світська влада. Смуга репресій почалася з заслання ідеологів розколу, що відмовилися від примирення з офіційною церквою на церковному соборі в квітні 1666 р.; з них протопопи Авакум і Лазар, диякон Федір і колишній чернець Єпифаній були заслані і утримувалися у в'язниці Пустозерська. За засланнями пішла масова страта, тих хто залишився в живих учасників Соловецького повстання (стратили більш 50 чоловік). На настільки суворому покаранні настояв патріарх Іоаким. Жорстокі кари, включаючи страти, частіше практикувалися при Федорі Олексійовичеві (1676—1682 р.). Це викликало новий виступ розкольників у дні Московського повстання 1682 р. Невдача «заколоту» прихильників старої віри» спричинила за собою страту їхніх вождів. Ненависть класу, що панував, і офіційної церкви до розколу і розкольників одержала вираження в законодавстві. Відповідно до указу 1684 р., розкольників належало катувати і далі, якщо вони не скоряться офіційній церкві, стратити. Тих з розкольників, хто, бажаючи врятуватися, скориться церкві, а потім знову повернеться до розколу, належало «страчувати смертю без іспиту». Це поклало початок масовим гонінням.[22]

2. Церква в першій чверті ХХ столітті.

В другій половині XIX сторіччя до «проклятого» питанням, над якими болісно міркувало російське суспільство, додався ще один - про волю віросповідань. Які ж повинні бути взаємини держави і церкви? - сперечалися представники різних соціальних шарів, рухів і груп, думаючи, що відповідь на це головне питання і визначає волю і несвободу особистості у виборі релігії, права віруючих і невіруючих, місце і роль релігійних організацій у суспільстві і т.д. Царський уряд і державна церква - Російська православна - виступали за збереження союзу держави і церкви. Ліберальна буржуазія ратувала за визначені реформи в державно-церковних відносинах, вигнання з громадського життя найбільш волаючих феодально-кріпосницьких пережитків у релігійній політиці держави, хоча і не вважала за можливе підтримувати повне відділення церкви від держави. У соціалістичному русі Росії, і насамперед з боку більшовиків, висувався і відстоювалася теза «відділення церкви від держави і школи від церкви».

Історія розпорядилася так, що кожна із сил, що стояли на перерахованих вище позиціях, мала шанс здійснювати своє бачення державної церковної політики.

Самодержавство розташовувало найбільшим історичним часом, але до початку XX сторіччя усе свідчило про банкрутство його «релігійної політики». Про це ж говорять і поступки, на які в роки революції 1905-1907 р. змушений був піти уряд. Укази про віротерпимість, про порядок устрою старообрядницьких громад привносять у суспільство елементи релігійної волі. Ліберали тепер одержали можливість реально вплинути на зміну церковного курсу. У Державну думу вноситься на розгляд ряд віросповідних законопроектів, із прийняттям яких зв'язувалося розширення релігійних воль. Однак смуга, що наступила після поразки революції, реакції не дозволила цим надіям збутися. Але одночасно недозволенність релігійного питання ставала істотним елементом революційної ситуації, що складається в Росії.

Лютий 1917 року поставив Російську Православну церкву в зовсім нове і незвичайне для неї положення. Вперше з часів Петра 1 церква звільнялася від підпорядкування державі.

Керівництво православної церкви визнало Лютневу революцію. 9 березня 1917 року Святіший синод призвав віруючих “довіритися Тимчасовому уряду, щоб працями і подвигами, молитвою і покорою полегшити йому велику справу запровадження нових початків державного життя”.

Самій церкві тепер докорінно треба було змінити своє життя. Ці зміни почалися негайно. З весни 1917 року Православні єпископи вперше за сотні років стали  обиратися самими віруючими на єпархіальних з'їздах.

Ідеї скликання соборів і відновлення патріаршества висловлювалися в середовищі духовенства і громадськості ще в  Х1Х ст. У 1905 році члени  Святішого синоду навіть запропонували царю скликати собор і обрати патріарха. Микола ІІ відповідав,  що настільки великі справи не повинні відбуватися в такий тривожний час. По іронії долі час, у який їх довелося здійснювати, виявився ще більш тривожним.[23]

15 серпня 1917 року  в Успенському соборі Московського Кремля відкрився Помісний собор Російської Православної церкви. На відкритті собору був присутній глава Тимчасового уряду Олександр Керенський. Московський митрополит Тихон говорив, що собор “утілив мрії і сподівання кращих синів Російської Церкви, які жили думкою про поновлення соборного життя церкви, але не дожили до цього щасливого дня”.[24]           

Через три дні після Жовтневого перевороту, 28 жовтня, Собор прийняв рішення про відновлення в Російській Православній церкві патріаршества, скасованого в 1703 році           

5 листопада на патріарший престол був обраний митрополит Тихон. Робота Помісного собору продовжувалася більше року. Він закінчив її 1 вересня 1918 року, ставши свідком найбільших потрясінь і змін у житті країни. 

2.1. Декрет про свободу совісті.

20 січня 1918 року Раднарком прийняв Декрет про свободу совісті, що “відокремлював церкву від держави”. Кожна людина одержувала право "сповідати будь-яку релігію чи не сповідати ніякої". Заборонялося будь-яке обмеження прав по ознаці віри.

Декрет також  “відокремлював школу від церкви”. У школах заборонялося викладання Закону Божого.

Крім того, декрет позбавляв церкву, і різні релігійні суспільства права мати власність. Усе їхнє майно повинне було перейти в розпорядження держави. Декрет, особливо останню  його частину, духовенство сприйняло  як гоніння  на церкву. Помісний собор Російської Православної церкви помітив це: “Доселе Русь была святой, а теперь хотят сделать её поганой”.[25]

Після перемоги Жовтневої революції протягом жовтня — грудня 1917 р. Раднарком прийняв ряд декретів, звертань і постанов («Про землю», «Декларація прав народів Росії», «До всіх працюючих мусульман Росії і Сходу», «Про розірвання шлюбу» і т.д.), які стосувалися національно-державного, соціально-економічного і культурного будівництва. У них одночасно дозволялися і деякі з питань діяльності релігійних організацій. Передбачалося більш докладно розглянути державно-церковні проблеми в спеціальному декреті. З метою підготовки його проекту в грудні 1917 р. створюється особлива комісія. «Нові початки», що вводяться в державне і громадське життя країни, уже змінювали становище віруючих різних конфесій, релігій і релігійних суспільств: одні втрачали колишню економічну могутність, становище що першенствує і привілеї, інші здобували «волі і права». Але усі вони з пильною увагою стежили за діями радянського уряду, очікуючи його подальших кроків, що торкалися сфери їх інтересів. Багато в чому характер нових державно-церковних відносин, що формуються, залежав від того, як складуться відносини між радянською державою і колишньою державною церквою - Російської православної.[26]

2 грудня 1917 р. на засіданні Помісного собору був прийнятий спеціальний акт - «Про правове становище Російської православної церкви». Він став одним з основних підсумків першої сесії Помісного собору, що засідав у Москві ще із серпня. Хоча в центрі уваги собору були питання власне «церковного відновлення», але в міру загострення ситуації в країні його діяльність здобувала усе більш політизованого характеру. З літа й особливо восени 1917 р. на сторінках церковної преси, у проповідях духівництва наростає хвиля «викриття» і «спростування» соціалізму; більшовиків обвинувачують у «шкідництві», «зрадництві Батьківщини» і т.п.[27]

Приступаючи до обговорення законопроекту «Про правове становище Російської православної церкви», члени Собору виходили з припущення, що «нинішні влади» не протримаються більш одного-двох місяців. А тому пропонували зберегти «головне становище» православної церкви серед інших релігійних об'єднань; оголосити церковний календар державним, а церковні свята вихідними днями; установити порядок, при якому «глава держави», міністри освіти і сповідання повинні бути в обов'язковому порядку православного сповідання; запровадити у всіх навчальних закладах викладання закону божого; відчисляти щорічно на нестатки православної церкви кошти з державного бюджету. Іншими словами, орієнтир був на збереження «союзницьких відносин» православної церкви з державою і її «особливого» становища в суспільстві, на розширення, насамперед для неї, «волі дій».

31 грудня есерівська газета «Справа народу» повідомляє про намір уряду найближчим часом розглянути проект декрету про відділення церкви від держави, і тут же викладається його зміст: релігія оголошується «приватною справою громадянина», визнається право кожного сповідати або не сповідати релігію, забороняється яке-небудь обмеження «волі совісті», не допускаються церковні обряди і викладання «релігійних предметів» у державних установах і навчальних закладах, «церковні і релігійні суспільства» позбавлялися прав володіння власністю і прав юридичної особи, а майно їх надходить у власність держави», як майно приходів, так і церковні будинки передавалися у відання «волосних, земських і міських самоуправлінь», скасовувалися і релігійні клятви і присяги, а «духовні особи» відсторонялися від записів актів цивільного стану.[28]

Страницы: 1, 2, 3, 4