Проблема ментальності в українській народознавчій науці

3.1 Студії з питань дослідження українського національного характеру

Важливий вклад у процес дослідження української ментальності та етнопсихології українців зробили вчені-українці з діаспори. Сюди відносимо: “Студії з української ментальності та антропології” Ф. Вовка (Прага, 1927), “Українська духовність в її культурно-історичних виявах” Я. Яреми ( Львів, 1935 р. ), “Головні риси українського світогляду в українській культурі” Д. Чижевського ( Подебради, 1940 р. ), “Світогляд українського народу” І. Мірчука ( Прага, 1942 р. ), наукова праця Ю. Липи “Призначення України” ( Львів, 1938 р. ), в якій він пояснює суть українського менталітету та місце українського етносу у світовому розвитку. Цікаві підходи до вирішення проблеми відображено в роботах В. Щербаківського “Формація української нації” ( Подебради, 1937 р. ), В. Петрова “Походження українського народу” ( Регеноурд, 1947 р. ). Патріотичним спрямуванням відзначається праця Д. Донцова «Дух нашої давнини» (Прага, 1944 р.) та ін.

Великий доробок внесли своїми працями О. Кульчицький, Б. Цимбелістий, Є. Юнацький, М. Шлемкевич, В. Янів, праці яких були надруковані у повоєнні роки у США, Франції, Німеччині. Окремі їхні статті вміщені у збірці “Українська душа” ( Київ, 1992 р. ).

Вони розглядають проблему ментальності з точки зору національно-обумовлених психофізичних властивостей.

Визначний вчений-історик В. Липинський в своєму ідеологічному творі “Листи до братів-хліборобів” українській вдачі посвятив цілий розділ (останній ).

Основною рисою української вдачі вважає Липинський індивідуалізм, але, вбачаючи насамперед небезпеки індивідуалізму, він наголошує в першу чергу не український індивідуалізм, але брак українського підпорядкування, або, щоб виразитися словами самого Липинського: “стихійний нахил до всякого індивідуалістичного анархізму і різної, отаманщини” [58, 20]. Сам індивідуалізм аж ніяк не є лихом, як це Липинський виказує на прикладі англійців: «Англійський провідник-індивідуаліст має стільки імперіалізму, містицизму, ідейності, волі та розуму, що він свій – даний йому, як й українцеві од природи – індивідуалізм та анархізм потрафить обмежити суверенною верховною владою одного ( монархією ) і обов’язком супроти своїх підвладних. Звідси англійська вірність монарха підвладним і підданим монархові; звідси вірність поодиноких вождів своїм підвладним і їх відповідальність перед ними; звідси вірність підвладним вождям ... Українському провідникові таке обмеження вродженого йому індивідуалізму та анархізму даються дуже трудно».

Ця національна хиба корениться глибоко в історії, наприклад, Липинський цитує погляди чужинців: “Вони не мають влади і живуть в ворожнечі між собою”. Так характеризував вже в VI в. нашої ери мешканців української землі візантійський письменник – Маврикій. А далі вже від себе додає Липинський: “княжі усобиці і самоослаблення княжо-варяжської держави на Україні за часів київських, завдяки хиткости і слабости верховної влади, яка не могла знайти собі підпори в місцевій українській анархічній верстві і кипіла і розкладалася в котлі української анархії. Боярська сваволя в державі Галицько-Волинській по тій же самій причині і з такими самими наслідками. Магнатські і шляхетські бійки та наїзди на Україну за часів безвладної і свобідної “Річпосполитої” польської ... Самовирізання Хмельничан, цвіту козацької України, завдяки знищенню верховної влади, поваленої ними самими разом з династичними і монархічними плянами Великого Богдана”. Отже, цей егоцентризм веде до браку дисципліни, до оплюгавлювання власних авторитетів, до невміння, створити свою владу чи до поборювання власної влади, до фантастичного гасла “України без влади і без підвладних”, що знаменує в правді замилування до свободи, але одночасно вказує на невміння її запевнити у зударі з ворогом, який – при всіх своїх хибах – має однак виразну тенденцію до “поважання до своєї влади”, якої нам треба б у них “повчитися”, якщо не маємо заплатити за наш брак досвіду “політичною незалежністю українських земель”. Так, Липинський вияснює в іншому місці вчинок Андрія Боголюбського, якого українські «демократично-республіканські історики та політики лають ... за те, що він знищив Київ. Але вони не кажуть, що Київ був гніздом анархії серед тодішньої руської провідної верстви і що Андрій Боголюбський тому поклав основи могутности держави московської, що зміцнив київську владу, оперши її виключно на дисципліновану північно-руську, а не анархічну південне руську частину цієї верстви». Іншими словами, корінь нашого лиха “в надмірнім обособленню та індивідуалізмі одиниць. Українські люди, не зв’язані між собою ні в просторі ( сполученнями органічними ), ні в часі ( спільно усвідомленою традицією ) посідають сталу тенденцію до диференціації ( поділу ) при великій нездатності до інтеграції ( сполучення).

Друга характерна риса української вдачі – це перевага емоціональності над волею та інтелігенцією. Зробивши спостереження, Лип енський його далі дуже пластично розвиває: “Надмірною чутливістю, при пропорціонально заслабій волі та інтелігентності, пояснюється наша легка запальність і скоре охолоджування; пояснюється теж дразливість на дрібниці і байдужість до дійсного важних речей, яких розрізняти від дрібниць не вміємо. Всі наші одушевлення зі слізьми, молитвами і “всенародніми” співами проходять так само скоро й несподівано, як скоро й несподівано вони появляються. Виявити наше хотіння в ясній і тривалій ідеї та закріпити його витривалою, здержаною, довгою, організованою, послідовною і розумною працею нам трудно тому, що увага наша, не керована віжками волі і розуму, весь час розпорошується під впливом нових емоціональних подражень, які нищать попередні. Досить, наприклад; подразнити чиюсь амбіцію, або дрібне хотіння, щоб він під впливом цього дрібного подражнення забув про ідеали та хотіння, рішаючі іноді про буття цілої нації. При таких умовах, політика, як умілість організувати і здійснювати розумом та волею певні сталі хотіння та ідеї, єсть на Україні найбільше тяжкою та невдячною працею.

Брак волюнтаризму відзначено й в інших місцях і кажеться, що саме в зв’язку з лінивством не розвинулися в Україні дисципліна, послух, громадська солідарність, здатність до жертви й самопосвяти. У другому місці твору Липинський відзначає, що брак волюнтаризму в Україні був ще доповнений поширенням «соціального фаталізму», тобто вірою в автоматичність поступу. Так, наприклад, переконання, що “український народ має прекрасну мову, чудову пісню, багату територію і сорок міліонів” доводило до ілюзії, що “при неминучій перемозі світової демократії витворять вони автоматично українську націю і дадуть їх власну державу».

Величезна перевага ендотимного тла над інтелектуальною надбудовою. Липинський ставить це в зв’язок із плодючістю української землі, вказує на велике пов’язання українця з землею. Навіть сам заголовок його книжки Листи до братів-хліборобів вказує на роль землі, яку приписує він зв’язкові із землею. «Любов до землі є основною динамічною силою, як української, так і всіх осілих націй».

Липинський, стверджує, що: “ ... причиною ( другою, бо першою є геополітичне положення на перехресті шляхів ) нашої недержавности єсть найбільше в Європі родюча земля і добре підсоння”, бо вона веде до швидкої «дегенерації громадських інстинктів». Це легкість боротьби з дуже сприяючою людині природою розвивала в людях, які від кількох поколінь пожили на Україні, лінивство і нездатність до постійного, довгого і методичного зусилля».

Липинський, відзначаючи український романтизм, докоряє, що в нас саме ідеалізму нема, - звичайно, розуміючи під цим терміном певну спеціальну відтінь: тут не йдеться від відірвання від матеріального, не йдеться тільки про визнання принципу переваги нематеріального, духовного, але ідеться про скристалізовану вже не матеріальну мрію в конкретну ідею, яка вимагає своєї реалізації – ціною зусилля, а іноді й жертв.

Липинський наголошує у своїй праці на негативи вдачі, вказуючи наскільки вони спричинили до наших історичних трагедій, а зробить це з тим більшим полином, що він завжди перебуває під впливом недавно пережитої нової трагедії, що випливала з анархізму вдачі, пасивності й утопічного мрійництва, без достатньої вольовості на чин, на ризик, на священну війну.

Потрібно, як Липинський, вийшов і його сучасник (а одночасно один із опонентів Дмитро Донцов у своїй ідеології від питання про причини наших політичних невдач, і знайшов їх у нашій духовності, у нашій національній вдачі. І тому в своїй основній книзі Націоналізм не хоче давати ніякої програми партії чи руху, а трактує свою книгу як виклад певного світогляду, що мав би прийти на зміну світогляду його сучасників.

У Націоналізмі не можна знайти викладу про духовність, а поодинокі Констанції треба вибирати з тексту.

Донцов розглядав націоналізм як світогляд українського народу. Центральний пункт теорії Донцова – принцип волі, тлумаченої ірраціоналістично. Основою, “ґрунтом” національної ідеології вважав волю націй до життя, влади, експансії. Як важливу рису національної ідеології він розглядав “національну романтику”, що ставить над усе загальнонаціональну ідею. Донцов наполягав на “нетерпимості” навіть “фанатизмі”, без яких, мовляв, не може успішно реалізовуватися національна ідеологія. Подібно до Липинського вважав, що боротьба за самостійність є справою “активної меншості” (еліти) нації. “Нація глядить у минуле”, - писав Донцов у праці «Націоналізм», - звідки в традиціях шукає свою відправну точку і в майбутнє, яке має урядити для майбутніх поколінь. Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, - повинна перейнятись поняттям влади над людністю і територією і надихнути собою таку спільну форму господарства, що піднесла б потрійно видатність моральних і фізичних сил України в порівнянні з теперішнім її станом».

Донцов відзначає примат розуму над афектом, при чому афект – пристрасть все таки треба відрізняти від простого почування (хоч цього він виразно не каже), бо саме в афекті є елемент чогось постійного, тривалого і витривалого, коли саме почуттєвість робить схильним до примхливої змінності, як ми це бачили у Липинського. І згідно з тим Донцов уже виразно каже про наявність сентименталізму в українців. Цей квієтизм вдачі призводить до ідеалу спокою як життєвого стилю, а цей ідеал непорушності переходить навіть в ідеал краси. “Звідси їх краса (тобто краса сучасної провідної верстви українців) була не в стримлінню до здобуття, а в тузі до ідилією, за збереження того що є”. [58,25]. Донцов ставиться критично до таких властивостей – ліризм, щире чуття, безмежну доброту, любов до світу й людини і говорить, що це є краса, яка “відірвана від хотіння”.

Про “індивідуалістичний егоїзм” говориться у його праці, держава мала бути для одиниці. “Обиватель дивився на державу з точки погляду потреб і цілей одиниці, з погляду “природжених прав людини”, які в першій мірі мали респектуватися. Не з гори в діл, лише з долини в гору. Важне було не міць держави та її влади над всіми багатствами – матеріальними й людськими країни, лише забезпечення щастя одиниці або одиниць. Ясно, що коли при такім погляді на річ одиниця або народ приходили в суперечку з державою, з нацією – державнонаціональний ідеал відходив на другий плян. Нація не має права над одиницею, яка є суверенна до того степеня, що має право сецесії з даного національного або державного зв’язку. Щоб той, хто родився українцем, мусів бути українцем, це було для провансальців нечуване насильство над «свобідною особистістю».

У 1938р. вийшов твір “За силу і перемогу” Дарії Віконської (за справжнім іменем Іванни Федорович-Малинської). Етнопсихологічні спостереження Віконської зібрані у розділі «Психіка ресантименту». Віконська ідеологічно зближена до Донцова, і етнопсихологічні констатації в неї подібні до думок про українську вдачу Донцова, але виклад твору її спокійніший, хоч і вона також виходить із негативних рис вдачі з бажання, щоб ми їх позбулися.

Відзначає український вибуялий індивідуалізм і наш брак підпорядкування, брак вольовості, пов’язаний з пасивністю та лінивством, при надмірній чуттєвості, натякає на нашу охоту допомогти іншим.

Інтерпретація українського індивідуалізму виходить із загального твердження, що ідеал бути сильним та могутнім – це “подекуди ідеал кожної людини”, але в нас зокрема він розвинувся під впливом степу – отже, географічного чинника. Бажання індивідуального самовияву – це своєрідне надолуження (компенсата) за збірну вікову неволю. А що в нас неволя була станом перманентним, до цього ж неволя часто дуже в дошкульний спосіб врізувалася в свідомість, то і бажання компенсата було в нас дуже сильне. Проте, за даних умов індивідуальний самовияв дуже обмежений, а це в свою чергу збуджує в нас реакцію жалю, невдоволення.

Коли поневолення народу, з одного боку, впливало на скріплення прямування до індивідуального самовияву, то з другого боку – ослаблювало прямування до підпорядкування, - і породжувало брак дисциплінованості: хто не почувається членом даної держави, той не звик думати, ані поступати категоріями цілості та спільноти.

Коли ж іманентне нам прямування до самовияву, степеноване ще неволею з її обмеженням збірних виявів і з зменшенням індивідуального розвитку, століттями є не заспокоєне, тоді людина вступає на бездоріжжя неправильних реакцій, - що ми до підвищення власної вартості не змагаємо шляхом впертого виявлення себе, але знижуванням вартості інших, знецінюванням їхньої вартості, досягнень, праці, - коротко: «Особисте, невдоволення виявляється у критиканстві, злобі, зависті. Не підношення себе догори, але стягання інших вниз стає характеристичною недугою, і це призводить до фальшивого розуміння рівности, яка в нас розуміється як не рівність старту, але як рівність осягів, чого ніде у світі нема й бути не може».

Ця хиба ще степенується при браку вольовості, бож саме напругою волі можна перемогти все, навіть важкі обставини, і можна при силі волі за найважчих умов самовиявитися. Коли ж тої волі не стає, тоді знову вертається до “стягання в болото” інших, зокрема при нашій перечуленості. Тут і джерело понижування здібніших чи щасливіших, тим самим неохота до авторитетів, які за таких умов рідко можуть закріпитися.

Розчулюючися над самими собою, над особистими невдачами, ми маємо нахил співчувати з подібними невдачами, та навіть зі слабшими, бо це родить у нас відчуття, що ми таки сильніші, коли можемо милосердитися над кимось, допомогти йому. “Любимо, майже бажаємо, щоб наш земляк був ще бідніший, ще безрадніший за нас самих, щоб мати змогу, обдарувати його нетактовним спочуттям або часто неподільною допомогою. Тоді хвилево почуваємося “вищими”... «Він такий бідний» – це перший та останній, найсильніший аргумент у користь кого-небудь... «І саме той чинник, мабуть, спричинився до скріплення прямування до подавання допомоги, а відомо справді з інших місць, що в нас є незаперечна схильність до подавання допомоги «згори вниз».

Українська людина – на думку Віконської – «задивлена в дрібні успіхи дешевої амбіції, нездібна до справжнього творчого гніву ані до глибокої творчої радости, нездібна обурюватися ані захоплюватися цілою істотою нездібна до одержимої любови, що одна у парі з холодним розумом дає непереможну силу доконати на вигляд недосяжного, нездібна врешті до героїчного відчування життя, яке задля великого діла нехтує особистим, малим». Так то Віконська в одному реченні збирає всі основні хиби вдачі, що стали основою наших історичних лих, причому вона у цілому викладі дає доказ, як дуже комплексною є удача людини, і як то одна причина – в основі вікова неволя – може в різних напрямах формувати ментальність людини та спільноти.

У 1938 р. вийшов твір Юрія Липи “Призначення України”. У цьому творі переважає ясний оптимістичний том. Ю. Липа захоплюється українською людиною. Він відзначає значення фактору людини як такої, применшуючи значення географічних формуючих чинників і підходить правильно до аналізу української духовності, коли він її розглядає не у статичному стані, а в еволюції нашарувань, - тобто в динамічному процесі формування української нації впродовж віків, розглядаючи послідовно впливи різних пришельців, чи різних культур, що діяли а Україні. Але робить помилку, перебільшуючи вплив позитивних нашарувань, при рівночасному применшенні впливу негативних. Коли Липа приймає, що українці від Трипілля мають давню хліборобську культуру з матріяхатом, ніжністю, але й впертістю, запопадливістю, розважливістю, тоді він відзначає збагачення позитивами індивідуалізму з його нахилом до краси мистецтва, шуканням правди.

Липа підкреслює хліборобськість нашої вдачі, тобто її пов’язаність із землею. Цю рису завдячуємо колонізації трипільців в ІІІ тисячолітті до Христа. В характері трипільців відзначає надзвичайну енергію яку вони мусіли виявити добуваючи країну лісів, боліт і луговин, перемагаючи змінність і суворість природи. Трипільці не творили великих державних організацій і їхня експансія йшла у напрямі опанування природи. Це дуже важливе твердження, бо воно багато значить і в сучасній психіці українця.

З хліборобським світоглядом тісно пов’язується матріархат: “в центрі духовности цього кругу стоїть жінка – мати, істота, що єднає коло себе родину. Найдавніший символ того агрикультурного населення – це образ Великої Матері, божества прапрадідів сучасних українців” [58,33]. Перевага матері пов’язана з “самим устроєм осілої хліборобської родини, де потрібні насамперед вміння господарювати, витривалість у праці й традиціоналізм у праці” [58,33]. При цьому відзначений і мужеський елемент у родині. Скріплення чоловічого первня в родині – це вплив Готських, які «найбільшого перевороту довершили в самій структурі родини. Це відбилося в містерії українського весілля, що символізує перехід від середньоазійського матріярхату до індогерманського патріархату».

З поняттям української родини є тісно пов’язане поняття власної хати, дому. Це має ще й інше значення: дім – це те місце, де людина є людиною. Це – осередок людства для українців.

Липа применшує силу індивідуалізму в українців, а прибільшує їх дисциплінованість. Тим часом ціла низка місць з самого твору Липи вказує на індивідуалізм, а тому його концепція видається штучною. Липа при обговоренні індивідуалізму виходить із наступної цитати: “Потяг до краси насичує ціле життя українця. Крім ділянки музичної й поетичної творчости, видно це і в одежі, і в оселі, і в любові до природи... Багата поетична натура українця висловлюється в незмірній кількості дум, побутових і ритуальних пісень, приказок, легенд...”. По цій цитаті сам Липа дає наступний коментар: “Ця риса, мальовничий індивідуалізм – це те, що вперше впадає до очей чужинцеві. Недарма описи України від Гердера до сучасних мандрівників підкреслюють цю прикмету українського характеру і надають цілому краєві назву Геллади. Правдоподібно, таки є зв’язок індивідуалізму з гелленським первнем раси” [58,35]. Далі йде інтерпретація причин ослаблення українського індивідуалізму в порівнянні з грецьким, для якого основною характеристикою є Пітагорейська засада: “людина є мірилом речей”.

Проте рівночасно Липа відзначає, що для українця характеристичне переконання в тому, що Україна є центром світу, і додає від себе такий коментар: «це є також нормальне для духовності - узнавати свій край за середину світу, як для одиниці фізично здорової узнавати передусім свій організм за довершені ший».

Липа твердить при характеристиці українського проводу, що «не легко добре провадити людей з такими складними характерами, як українці». Виходячи із ствердження впливу готської культури на нашу дисциплінованість, Липа хвалить і українську ієрархічність, протиставляючи її вождізмові, і наш традиціоналізм, консерватизм, і природний нахил до життя в гуртах, а доходить він до ствердження, що провід – це мистецтво, яке мусить рахуватися з тим, що українець не перенесе нічого насильного, що придушувало б особу, і що українець є ворогом сліпих авторитетів, бо в нього високе ставлення особистості. Тому Липа дає теорію моральної вартості провідника. «Чи то буде вибір отамана чумацької валки, а бо навіть парубоцької ватаги, чи пошана для королівського або гетьманського маєстату підставою буде завжди поза кваліфікаціями воєноначальника чи провідника – передусім його моральна вартість. Тому найвищий, найвеличніший провідник для українця – це той, що найповніше висловлює собою моральну справедливість. На другім місці лише треба згадати про те, що він має бути й особисто талановитим і продовжувати давні традиці».

Липа пише про українську войовничість, але одночасно є згадка, як то “кількадесят тисяч образів, мальованих вояками в таборах інтернованих, це на 95% - квіти, лагідні краєвиди і ідилії. Ба, й у сучасних бойовиків побачимо лагідно коліровані й умаєні квітами герби. З рештою, ця лагідність, а навіть «ніжність», що її несправедливо дехто змішує з безсилістю, не зменшує бойовости, ані не виключає жорстокості».

Трипільська культура - культура хліборобів – вимагала для свого існування впертості, енергії. Хліборобство виплекує також передбачливість, розважливість, холодність. Говорить про «втечу від світу» Сковороди: «Втечу від суспільного життя – це зменшення себе, це – обниження вартости власного життя, це нехіть до продуктивности на ширшу скалю. Як же жахливо описав Гоголь таке пораженство одиниць і кляс! Вони звірячи малі й безсилі – ці сварливі Довгочхуни, що викинули прадідівські шаблі, ці Коробочки й Собакевичі. Люди, що хочуть бути меншими, що залишаються при інстинктах і нижчих емоціях, бо вони не здібні до сублімації цих емоцій у вищі, більше суспільні. Це – хутір, або українці на нижчім ступені духовности».

В загальному констатації Липи виступають наче в певному контрасті, а чи навіть виразній опозиції до його сучасників, і він почувається, щоб очистити українську духовність (обмити) в очах оточення. Липа – інтелігентний та начитаний – може мати велике значення як стимул до шукань.

Яким Ярема у праці “Українська духовність в її культурно-історичних виявах” зазначає, що вдача людини чи народу – це не просто сума поодиноких властивостей, а суцільна структура. Він не є прихильником закостенілості національної вдачі, - навпаки, підкреслює “пластичність психіки” [58,46]. Ярема відносить українців в групу інтровертивних народів і як перший вияв інтровертизму вважає негативне відношення до зовнішнього світу, яке може проявитися у критизмі у насміху над дійсністю. «Шляхом ізоляції, - зазначає Ярема, - намагаємося як-небудь позбутися невиносимої дійсності. Ми утікаємо від неї на самоту, чи то у світ власний – внутрішній, або її не зауважуємо, або її ідеалізуємо. У всіх тих випадках займаємо супроти неї пасивну поставу».

Із спрямуванням уваги на власне нутро випливає й український егоцентризм, “що змагає до підпорядкування всего інтересам та цілям «я», «на вищому ступні індивідуальної культури він спіритуалізується. Найвищою ціллю змагань стає власна морально-духовна досконалість чи то вічне щастя поза межами земного». Егоцентрична постава, що «дає перевагу всьому особистому над усім загальним», ставала в нас причиною історичних катастроф.

Ярема зазначає: «Центр ваги спочиває на забезпеченню свободи індивідуальности. Життєві інтереси та вимоги загального – цілого ідентифікуються всеціло з інтересами складових частин – індивідуальностей. Окреме отримує примат перед загальним. Віссю і вихідною точкою цієї концепції є індивід».

Одночасно Ярема вказує, що українці при великім егоцентризмі, при «соціальнім незацікавленні», мають цінну соціальну здатність «прямуваня до несення допомоги». Є це «здатність соціяльної симпатії, гуманність», що полягає «на відчуванні себе самого в других і ототожнюванні з ними».

Ярема відзначає, що поруч із «проповіддю любови ближнього» в нас появляється ще інша соціальна прикмета, «так знаменна для українського духу»: «здібність розуміти іншу природу, іншу людину, інший нарід, - розуміти, що в кожного може бути свій шлях, для нього природніший, ніж наш».

Толерантність появляється у релігійній сфері та національній. Випливаючи з цілої постави українця толеранція пов’язана ще з іншою властивістю вдачі – з українською неагресивністю ( розвиненою войовничістю ). Ярема відзначає, що вже в княжі часи українська добродушність проявилася з повною силою, а дух християнства тільки скріпив цю властивість.

Українська неагресивність залишила сліди і у внутрішньому житті. Тут Ярема пригадує заповіт князя Мономаха: «Не вбивати ні не винного, ні винного, навіть коли заслужить на смерть, - не губіть душі жодного християнина».

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5