Проблема сенсу життя

Аристотель

Перше послання: матерія існує, але вона містить лише можливість виникнення речей, вона - потенція, не оформлена ейдосом. Друге послання: божество як загальносвітова надчуттєва субстанція - початок будь-якого руху. Третє послання: божество служить предметом вищої і найбільшого пізнання, бо всі знання направлені на форму і сутність, а бог є чиста форма і перша сутність. Однак бог Аристотеля не є особистий Бог. Опускаючись до світу наділених духом істот, Аристотель вважав, що душа, що володіє цілеспрямованістю, є не що інше, як невіддільний від тіла його організуючий принцип, його ентелехія, що перетворює можливість у дійсність, джерело і спосіб регуляції організму, його об'єктивно спостережуваного поведінки. Сама душа імматеріальна. Те, завдяки чому ми живемо і відчуваємо і розмірковуємо, - це душа, так що вона є якийсь сенс і форма, а не матерія. "Саме душа надає сенс і мету життя". Душа, за Аристотелем, це відображення дійсності всесвітнього і вічного Розуму. Смерть тіла звільняє душу для її вічного життя: душа вічна і безсмертна. Але тут треба зазначити, що Аристотель розкладає душу на три ієрархічних складових - рослинну, тваринну і розумну. Вічна, за Аристотелем, тільки остання. Хоча теорія переселення душ не вписується у вчення філософа. Швидше за все, після смерті душа зливається з божеством для переробки і подальшого оформлення матерії. Якщо повернутися до людського життя, то вона повинна бути доброчесна і помірна. Чесноти набуваються шляхом засвоєння знань і досвіду попередніх поколінь і проявляються в розумній діяльності. Щастя людини, за Аристотелем, - це енергія завершеного життя згідно з завершеною доблестю. Не можна вважати щасливою людину з "рабським способом мислення". Природа дає можливість стати доброчесним, але ця можливість формується і здійснюється лише у діяльності. Сутність же доброчесності в поєднанні щедрості і поміркованості.

Кініки

Розвиток філософії приносило все нові (або добре забуті старі) смисли і способи людського буття. Так, кініки, зводили в ідеал незалежність від світу, смирення, незворушність. Людина, вчили вони, має вищу гідність і призначення, яке у свободі від зовнішніх уподобань, помилок і пристрастей - в непохитній доблесті духу.

Скептики

Вплив індійського аскетизму відбився і на етичних поглядах скептиків, які проповідували ідею безтурботності. Так з'явилася атараксія. Філософів більше цікавило питання про те, як треба жити в цьому світі, щоб уникнути загрозливих з усіх сторін лих. Це далекий відгомін екзистенціалізму. У главу життя ставиться не народження і смерть, а існування. Мудрець - це свого роду майстер, умілець в житті. Філософ, за Пірроном, - це той, хто прагне до щастя, а воно складається в незворушності і відсутності страждань. Стати мудрецем, за словами В.Ф. Асмуса, означає побачити діяльність і лад думки, що звільняють людину від лих, небезпек, від ненадійності, обманливості, від страху і хвилювань, якими так повна і зіпсована життя.

Епікур

Мабуть, як ніхто з філософів, Епікур асоціюється на побутовому рівні з певним способом життя і ставленням до смерті. Слова "епікурейський", "епікуреєць", "гедонізм" стали загальними, хоча нинішній їх наповнення далеко від вчення самого Епікура. Гедонізм Епікура відрізняється надзвичайно благородним, спокійним, урівноваженим і часто споглядальним характером. "Добре прожив той, хто прожив непомітно". На думку філософа, не можна жити приємно, не живучи розумно, морально і справедливо. Він, як атомист і в якійсь мірі матеріаліст, розуміє, що життя і смерть однаково не страшні для мудреця: "Поки ми існуємо, немає смерті; коли смерть є, нас більше немає". Життя і є найбільша насолода. Така як вона є, з початком і кінцем. А душа людини, як і тіло, складається з атомів, які після смерті просто розсіює вітер. В етиці Епікура ми зустрічаємо повна відмова від соціального активізму. Окрема людина, а не суспільне ціле - ось відправною пункт його вчення. Індивід первинний, а громадська спілка лише засіб для особистого благополуччя (на відміну від Конфуція і Аристотеля). Метою людського життя Епікур вважав щастя, розуміється як задоволення. "Ми здійснюємо всі свої дії задля того, щоб не страждати тілесно і не відчувати душевного неспокою. Ми вибираємо не всяке задоволення, а відмовляємося від нього, якщо воно приносить неприємності. Ми навіть вважаємо за краще страждати, якщо з страждання виникає більше задоволення". Вищим задоволенням Епікур вважав незворушність духу, душевний спокій і безтурботність, а це можливо лише при підпорядкуванні пристрастей розуму.

Стоїки

Представники цієї течії плекали ідеал внутрішньої свободи, свободи від пристрастей. Зенон у своєму трактаті "Про людську природу" проголошував, що основна мета - жити у злагоді з природою, тобто з добром. Особливу увагу приділяли стоїки феномену волі, їх вчення було побудовано на самовладанні, терпінні. Вони прагнули до повної самодостатності. Марк Аврелій вважав, що Всесвіт - це тісно пов'язане ціле, єдина жива істота, що володіє єдиної субстанцією і душею. "Частіше розважуй про зв'язок усіх речей, що знаходяться в світі, і про їх взаємовідносини". Стоїчний мудрець не чинить опір злу: він його розуміє і стійко перебуває в його плинності, тому він незворушний і спокійний навіть перед лицем смерті. Щастя стоїка полягає в тому, що він не бажає ніякого щастя.

Неоплатонізм

Творчо переосмисливши спадщину Платона і Аристотеля, Платон розробив тріаду "єдине-розум-душа". Єдине - це трансцендентне начало, яке вище за всіх інших категорій. Душа людини сягає від чуттєвого стану до надчуттєвого - екстазу, вона зливається з Єдиним, яке невиразно і нероздільно характерне для всього сущого і мислимого. При цьому все з нього виливається. Всі індивідуальні душі об'ємлються "світовою душею". Так як світ є еманація божества (Єдиного), то вищий сенс можливий тільки завдяки божественному озарінню. Вважаючи, що душа має безпосередню реальність, неоплатоніки вірять у переселення душ.

Як бачимо, антична європейська філософія пройшла від монізму в Мілетськой школі, через дуалізм елейскої школи і атомістів, до Ідеального у Платона та Єдиного неоплатоників. Зміщення акцентів у онтології буття відповідно відбивалося і на світогляді людей, на аксіологічних та етичних переконаннях і орієнтаціях. Це по-різному наповнювало життя людини сенсом, в залежності від прихильності тієї чи іншої теорії. У міру того, як змцнювалася ідея про поділ духу і матерії, філософи стали все більше цікавитися швидше духовним, ніж матеріальним світом, людською душею і проблемами етики. Ці питання займали західних мислителів більше двох тисяч років з початку розквіту грецької науки та культури в п'ятому-шостому століттях до н. е. Мабуть, підсумувати еволюцію античної філософської думки можна словами Аристотеля, який вважав, що вивчення людської душі і споглядання величі Бога значно важливіше вивчення матеріального світу. Це було взято на озброєння християнством.

1.3 Думки філософів Нового часу

Отже, починаючи з епохи Відродження людину віддали самій собі, вивели з-під юрисдикції Бога. Останній створив його, але в життя не втручається. Людина вже володіє свободою волі і може стати своїм власним скульптором: людина сама творить свою долю. Знову з'являється античний орієнтир - пізнати самого себе, бо хто пізнає себе, той пізнає все.

Відкриваються нові можливості, а разом з ними, свобода, відповідальність і страх. Хто вдаряється у реалізацію цих можливостей і свобод, а хто грузне у відповідальності і страху.

Починаючи з Джордано Бруно світ стає нескінченним і неосяжним. Слідом за ним Спіноза скасовує особистісного Бога, ставлячи на його місце невідоме середньовічній людині "істота абсолютно нескінченна, тобто субстанцію, що складається з нескінченно багатьох атрибутів, з яких кожен висловлює свою нескінченність і сутність". Ну як такому абстрактному Богу можна довірити свою долю? Природно, людина починає хвилюватися, шукати правду в пізнанні - чи так це?

Що стосується пізнання, то сам Спіноза дає, на мій погляд, правильний ключ до розгадки реальності: Розуміти річ - означає бачити за її індивідуальністю універсальний елемент; розум прагне осягнути в природі внутрішню гармонію причин і наслідків. Ця гармонія збагненна, коли розум, не задовольняючись безпосередніми спостереженнями, виходить з усієї сукупності вражень (в т. ч. ірраціональних, інтуїтивних - від себе).

Так виникає пантеїзм і відроджується гілозоізм, коли матерія і божественне єдині, та до того володіють одним розумом на двох. Особисто мені імпонують ідеї пантеїзму. Тут ми повертаємося до витоків Стародавнього сходу і західної античності.

Цікаво, що в цей же період (XVI-XVII ст.) В умах філософів бродять протилежні думки про долю і волю. Так, Гоббс заперечував свободу волі, дотримуючись жорстокого фаталізму і ототожнюючи волю з природною силою. Дідро також дотримувався думки, що між людиною і природою немає ніякої різниці, і воля не менш механічна, ніж розум. Це теж не пішло на користь людству, хоча Гольбах у своїй "Системі природи" і вважав, що розуміння фатальності може не тільки заспокоїти велику частину переживань людини, але й навіяти їй корисне смирення, розумне підпорядкування своєї долі, яку він часто не задоволений через за своєї чутливості.

Отже, епоха Просвітництва встановлює РОЗУМ. І не треба думати людському розуму, як казав Декарт, які б то не були кордони: немає нічого ні настільки далекого, ні настільки таємного, чого не можна було б відкрити. Але знайшлися люди, які поставилися до розуму не так фанатично. Не менш заслужений учений Блез Паскаль розчарувався в природознавстві і можливостях розуму, який вічно коливається між сумнівом і впевненістю. Релігійне почуття бере гору, серце володіє доказами, не доступними розуму. "Стан людини - мінливість, туга, неспокій". Мислитель тим самим передбачив наступну ірраціоналістичну тенденцію у філософії.

Французькі матеріалісти-просвітителі розвинули далі механістичний погляд на людину як на "машину, що складається з кісток і м'яса". Ламетрі стверджує, що людина - не більше ніж тварина. Душа - матеріальна частина мозку, головний елемент машини. Усі душевні якості зводяться до діяльності тіла. Досконалість і творчість неможливі. Загалом, епоха Просвітництва закінчується тим, що людину можна розібрати на гвинтики без залишку. А потім зібрати. Тобто ціле є сума всіх частин.

Щоб як-небудь реабілітувати Декарта, зазначу, що на його ж думку з факту смерті тіла зовсім ще не випливає загибель душі: вона безсмертна.

Хочу підкреслити, що я не применшую заслуг філософів-просвітителів перед людством, особливо в області науки, але мова йде спокій душі людської, і тут вони надійшли, як Змій-спокусник - наплодили раціональних яблук.

1.4 Представники німецької класичної філософії

Сенс життя, за Кантом, знаходиться не зовні, а всередині людини, він іманентний особистості. Фактором, який створює сенс життя, є ідея у вигляді морального закону, боргу, добра. Сенс життя не існує сам по собі, як якийсь атрибут реальності взагалі, він - у розумінні індивідом свого буття саме як людського, в усвідомленні власного місця у світі. Таким чином, формою вираження сенсу життя є той чи інший світогляд.

Сам Кант, занурений у трансцендентальну апперцепції, прожив премиле життя. Мені здається, він був щасливий у своїх апріорних формах.

Фіхте ще більше замкнувся на внутрішньому "Я". Створив якусь віртуальну дійсність, яка виходить шляхом самозабуття, тобто забуття себе як "Я". Фіхте говорить: "зверни увагу на цю дійсність, увійди з нею в зіткнення, і вона стане подією індивідуального життя". Сенс людського існування він бачить у досягненні індивідом повної згоди з самим собою в розумі, у волі, у діяльності, словом у тому, що виділяється людині від природи як розумній істоті. Таким чином, сенс життя по Фіхте у формуванні особистості шляхом постійного розвитку людини, і цей процес, передбачаючи діяльність, не замкнутий в особистість; самовдосконалюючись, особистість удосконалює світ.

За Шеллінгом, форми розумного пізнання - не умовиводи і докази, а безпосереднє збагнення в інтелектуальному спогляданні - інтуїції. Але суб'єктом такого осягнення може бути тільки філософський і художній геній. До речі, Шеллінг - провісник ірраціоналізму, про який мова буде йти нижче.

Заслуга Гегеля в розкритті поняття "процесу", переходу кількості в якості, діалектичної єдності протилежностей. Постійна плинність, дао-перетворення - ось що таке життя людини. У неї не може бути особистої мети, тому що вся вона підпорядкована розвитку світового духу, Вселенського розуму і історичного прогресу. Та й цей, останній, ніби як вже завершується в особі німецького народу. Тому якщо хочете жити спокійно, то насолоджуйтеся процесом і не шукайте сенс людського життя, бо для конкретного індивіда його немає, а все підпорядковано діалектиці історії, становленню і руйнації. Сенс життя, за Гегелем, це щось надіндивідуальне. Людина лише ланка в розвитку триєдиного світового процесу.

Крапку у всьому поставив Фейєрбах, розклавши християнство і релігію в цілому по кісточках. "Не Бог створив людину, а людина створила Бога". Людина людині Бог, тому на першому місці повинна стояти релігія Любові до людини. У ній і сенс життя. Нехай не такий трансцендентний, як того хотілося містикам, але, тим не менш, простий і зрозумілий. У цьому Фейєрбах повернувся до християнської моралі.

Крім того, у своєму "Питанні про безсмертя з точки зору антропології" філософ погоджується ще з одним постулатом християнства: "Християнське небо у своєму чистому значенні, позбавленому всяких антропологічних доповнень і хитромудрих прикрас, є не що інше, як смерть, як заперечення всіх прикростей і неприємностей, всіх пристрастей, потреб, усякого роду боротьби, смерть, яка мислиться як предмет відчуття, насолоди, свідомості, а значить, як блаженний стан. Смерть тому єдина з богом, бог ж є лише уособленням істоти смерті, бо як у бога знята всяка тілесність, тимчасовість, коротше кажучи, всі якості справжнього життя і буття, так само вони зняті в смерті. Тому померти - значить прийти до бога, стати богом, і як це вже говорилося у стародавніх: "блаженний, хто помер, досконалий, хто увічнений".

1.5 Смисл життя у поглядах філософів Новітнього часу

До середини XIX століття сформувалося переконання, що прогрес науки і техніки сам по собі не веде до реалізації людських надій. Люди перестали бачити в історичному процесі прояв вищого Розуму. Почала стверджуватись думка про безпідставність і марність сподівань на те, що пізнання закономірностей може дати людині надійну орієнтацію в дійсності. Так з'являється ірраціональне в людському бутті. Провідною визнається роль інстинкту, інтуїції, віри, почуття.

І першим великим на той час ірраціоналістом був Шопенгауер. На його думку, помилкою всіх філософів було те, що основним і первинним моментом душі, тобто внутрішнього, духовного життя вони вважали мислення. У дійсності ж істина виявляється тільки при підході до неї з боку несвідомого.

В основі такого підходу лежить воля, а її універсальний об'єкт - "воля до життя". Перше правило волі до життя - інстинкт самозбереження, який веде до егоїзму. Інтелект функціонує не за своїм раціональному планом, а за вказівками волі. Реальна тільки одна космічна величезна воля, яка керує всіма вчинками людини.

Світ, за Шопенгауером, безглуздий, а вся історія світу - це історія безглуздою флуктації вольових іскор. Істинно досконалим пізнанням і блаженним існуванням може бути тільки споглядання, вільне від будь-якого відношення до практики і до інтересів волі. "Геніальність - це здатність перебувати в чистому спогляданні, губитися в ньому і звільняти пізнання". Щастя ж має завжди негативний характер і зводиться лише до звільнення від страждань, за яким потрібно буде нове страждання або томлива нудьга.

Філософ бачив вирішення трагедії людського життя у загибелі тілом, і в згасанні раціональних шукань людини:". мета нашого буття зовсім не щастя. Навпаки, якщо ближче неупереджено придивитися до життя, то воно здасться нам як би навмисно пристосованим до того, щоб ми не могли себе відчувати в ньому щасливими. за своїм характером життя являє собою щось таке, до чого ми не повинні відчувати схильності, до чого у нас повинна бути відбите бажання і від чого ми повинні відмовитися.".

Всі наведені ідеї Шопенгауера вкрай песимістичні і в чистому вигляді непридатні. Але хочу навести один його вислів, з яким, на мій погляд, погодиться кожен. Зі знаменитих "Афоризмів життєвої мудрості":

"Дев'ять десятих нашого щастя засновані на здоров'ї. При ньому все стає джерелом насолоди, тоді як без нього рішуче ніяке вище благо не може доставити задоволення; навіть суб'єктивні блага: якості розуму, душі, темпераменту - при хворобливому стані слабшають і завмирають. Звідси висновок той, що найбільшою дурістю було б жертвувати своїм здоров'ям заради чого б то не було: заради багатства, кар'єри, освіти, слави, не кажучи вже про чуттєвих і швидкоплинних насолодах; вірніше всім цим варто пожертвувати заради здоров'я".

Сам філософ прожив 72 роки - самотньо, безрадісно, перебуваючи під постійним впливом страху, недовіри, крайньої помисливості, в стані ворожнечі з цілим світом.

Після Шопенгауера у філософії став розвиватися цілий напрям (філософія життя), який поставив питання про сенс, цілі, цінності життя, особливо якщо воно залишає осторонь теоретичне знання, звертаючись до непідробної повноти безпосереднього переживання. Філософія життя прагне "зрозуміти життя з неї самої", вона стоїть на боці почуття, інстинкту, виступаючи проти інтелекту, захищає ірраціоналізм і містику від усякого раціоналізму, споглядання - від поняття, "творче" - від " механічного".

Так, датський представник філософії життя К'єркегор висунув ідею "екзистенціального мислення", яке пов'язане з внутрішнім духовним життям особистості, з її інтимними переживаннями: саме таке мислення тільки і може бути справді конкретним, яке має справжній людський сенс. Людське буття нестійке, приречене на страх, сумнів і смерть. Воно не піддається зусиллям розуму. Індивід К'єркегора самоцінний і піднесений, але він самотній і безпомічний в цьому світі. Подолати страх людина може тільки через спілкування з Богом. Завдання філософії в тому, щоб вирватися з влади розумного мислення і знайти в собі сміливість шукати істину в тому, що всі звикли вважати парадоксом і абсурдом. Філософія К'єркегора звільняє людину від усякої цілісності (людських організацій, світу ідей, понять), що обумовлює його життя і що тяжіє над ним, і ставить його перед обличчям такого ж ізольованого Бога, перед яким він постає "зі страхом і хвилюванням".

"Я, можливо, і осягну істину, але до пізнання блаженства душевного мені ще далеко. Що ж мені робити? Скажуть: "займися справою". Якою? Чим мені зайнятися? Хіба оповіщати людство про свій смуток, намагаючись представити нові докази сумної нікчемності людського життя?".

Не менш критично ставиться до розуму і пізнання Ніцше: "Протягом жахливих відрізків часу інтелект не виробляв нічого, крім помилок, деякі з них виявлялися корисними і підтримують рід". Раціональне знання могло, за Ніцше, розкрити тільки ту вбивчу істину, що життя безглузде. Скептицизм вбиває міф, тим самим убиваючи незнання, а воно як раз і дає людині сили до життя і повідомляє їй сенс. Згідно з філософом, світ є постійне становлення і безцільність. Але в основі цього світу лежить воля як рушійна сила становлення, як порив, як "воля до влади" воля до розширення свого Я.

Якщо розум ніщо, то що ж тоді щось? Для Ніцше критерієм оцінки всіх явищ духу служить ступінь автоматичної включеності людини в стихійний і нерозчленований цілісний потік буття (так і хочеться сказати "дао-потік"). А життя характеризується як "специфічна воля до акумуляції сили". Життя як таке "прагне до максимуму почуття влади". Чи сприяє раціональна діяльність підвищенню волі до влади? Ні, оскільки інтелект паралізує волю, підміняючи активність розмовами і міркуваннями.

"Саме життя цінується мною як інстинкт зростання, стійкості, накопичення сил, влади; де бракує влади - там занепад".

Мета людства в цілому і кожного окремо - виховувати в собі волю з тим, щоб стати "надлюдством", в якому кожен індивід бездоганний і зовні, і внутрішньо. Всебічно самовдосконалення і бажання (воля) до цього - ось що таке сенс життя за Ніцше. "Надлюдина - це суть землі. Нехай же ваша воля каже: так буде надлюдина смислом землі!"По суті, надлюдина повиннна зайняти місце Бога.

На початку XX ст. філософія життя в особі Бергсона, Дільтея, Зіммеля, Кейзерлінга і Клагес досягла вершини свого розвитку.

У теорії інтуїтивізму Бергсона інтуїція трактується як основний, нічим не обмежений і нічим не визначений шлях проникнення в таємниці буття. Інтуїція з'являється на основі інстинкту та інтелекту. Вона не виступає першочерговим компонентом його теорії, а з'являється на одному з етапів розвитку особистості.

В осягненні всього сущого, і в першу чергу життя, найважливішу роль відіграють інтенсивність відчуттів, тривалість часу, свобода волі, пам'ять та її співвідношення з часом і, природно, інтуїція. За допомогою останньої людина зливається з унікальною природою речей, межі суб'єктно-об'єктних відносин у Бергсона розмиті.

У чому недолік інтелекту і неможливість з його допомогою осягнути той чи інший зміст? Інтелект, за Бергсоном, пов'язаний з розумовим пізнанням, що досягає своїх вищих форм у математичних науках. На його думку, інтелект розкладає цілісність світу на тіла, тіла - на елементи і т.д., а потім конструює з них штучні єдності, в результаті чого відбувається втрата унікального і цілісного.

Цікаво розуміння філософом життя. Він визначає її як певний метафізично-космічний процес, як "життєвий порив", як могутній потік творчого формування, при цьому в міру ослаблення напруги цього пориву життя в'яне і розпадається, перетворюючись на матерію.

Для прихильників логіки і мислення теорія осягнення сенсу життя через інтуїцію незастосовна, тому що вони напевно захочуть його (сенс) сформулювати. Але це, швидше за все, неможливо, тому що споглядати в чистій інтуїції без всякого понятійного апарату і логічного осмислення по суті виявляється просто невимовним.

На подібний позиціях стоїть інший представник філософії життя - німецький філософ Дільтей, основоположник розуміючої психології. Завдання філософії він бачить в розумінні життя виходячи з нього самого: "Не понятійна діяльність утворює основу наук про дух, але переконання психічного стану у своїй цілісності і виявленні такого в переживанні". Під "розумінням" мається на увазі безпосереднє осягнення деякої духовної цілісності - в сенсі цілісного переживання. Розуміння власного внутрішнього світу досягається шляхом інтроспекції, тобто самоспостереження, рефлексії. Розуміння чужого світу здійснюється шляхом "вживання", "співпереживання".

Пізнання можливе лише на рівні "структурного зв'язку життєвих єдностей": "Саме життя, життєвість, за яку я не можу проникнути, містить зв'язок, в якому розкривається все пізнання і вся думка. І тут лежить вирішальний пункт всієї можливості пізнання".

1.6 Філософія слов'янських мислителів і письменників

Сенс життя Сковорода бачив у "внутрішньому світі" людини, в "радості серця", в цілісності душі. "Як власну матір можна знайти удома, так і власне щастя людина знаходить в собі". Згідно з українським Сократом для людини може бути два способи життя: "мирський" і "божественний". Тільки останній приводить людину в рівновагу і гармонію з самим собою і навколишнім світом. Жити в істині значить жити у Христі. Кожна людина прагне до самопізнання, і найкоротший шлях до Бога - через власне серце, через відкриття в ньому образу Божого.

Але гармонія великого світу (макрокосму) і людини (мікрокосмосу) не встановлюється сама собою, автоматично, а має в основі творчу життєву ініціативу самої людини. На думку Сковороди (і я з ним в цьому абсолютно згодна) існує багато різних способів гармонізації людини зі світом, і кожен повинен знайти свій "споріднений" спосіб життя, що відповідає його неповторності і унікальності. "Споріднений" спосіб життя, і в першу чергу праця, є найважливішою умовою досягнення людиною щастя, реалізації дійсно людського способу життєдіяльності, самоствердження особистості. Праця за покликанням, яка відповідає пізнаній внутрішній природі, потребам та вродженої схильності людини, є найвищим насолодою і справжнім щастям.

Страницы: 1, 2, 3