Философски-этические взгляды Григория Сковороды

Философски-этические взгляды Григория Сковороды

Міністерство Освіти України

Прикарпатський університет

ім. Василя Стефаника

Реферат з філософії

“Філософсько-етичні погляди

Григорія Сковороди”

Підготував:

аспірант 1-го року навчан-ня,

спеціальності 01.04.07 Запухляк Руслан

Ігорович

Викладач філософії:

доктор філософських наук, професор

Возняк С.М.

Івано-Франківськ

-1997-

План

Вступ.

1. Формування філософсько-етичних поглядів

Г. Сковороди.

2. Вчення Г. Сковороди про три світи і дві натури.

3. Морально-етичні принципи Г. Сковороди.

Список літератури

Вступ

Розвиток духовної культури українського народу нерозривно пов’язаний

з іменем великого філософа, педагога, поета і письменника Григорія

Сковороди. Його діяльність припадає на другу половину XVIII століття.

Внесок митця у суспільну і філософську думку та літературу можна зрозуміти

лише у зв’язку з соціально-економічними процесами тієї доби. У цей час

посилилася визвольна боротьба закріпаченого селянства. На фоні цих подій

формувалися погляди і переконання Григорія Сковороди. Він виступає з

протестом проти світу, в якому панують жорстокі порядки, соціальна

нерівність, ганебні пристрасті. Сковорода таврував можновладців, пройнятих

жадобою наживи та владолюбністю. Світ зла у нього досить конкретизований,

його носіями він вважає поміщиків, глитаїв, здирників, панство,

духівництво.

Це був поступовий прогрес сходження від простої критики і заперечення

існуючого суспільства до складання та вироблення певного філософського

вчення, що складалося із систематизованих та всебічно обгрунтованих

поглядів і принципів. Від літературних творів у вигляді віршів та епіграм,

висміюючих державний лад і притаманні йому недоліки, Сковорода з часом

переходить до складання філософських притч, діалогів та творів, де

замислюється не над конкретними, а над вселенськими проблемами. Його

цікавлять морально-етичні, естетичні принципи, питання педагогіки та

виховання всебічно розвиненої і високоморальної особистості. Крім того,

Сковорода звертається до питання побудови світу та сенсу людського життя і

щастя.

Звичайно, щоб зрозуміти філософсько-педагогічні погляди Григорія

Сковороди, необхідно детальніше прослідкувати його життєвий шлях та процес

становлення і формування його як великого філософа, літератора та педагога,

що залишив помітний слід в історії українського народу.

1. Формування філософсько-етичних поглядів

Г. Сковороди

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи

Лубенського полку на Полтавщині, в сім’ї малоземельного козака. В 1734-1753

роках з перервами навчався в Києво-Могилянській академії. Протягом кількох

років (1741-1744) обдарований юнак був співаком придворної капели в

Петербурзі. Залишивши капелу, Сковорода знову повернувся до навчання в

Академії.

У 1745 році прослухавши дворічний богословський курс, Сковорода як

один із кращих учнів Академії, що “… швидко перевершив ровесників своїх

успіхами і похвалами”, був представлений полковнику Г. Вишневському і в

складі його комісії по заготівлі вин в Токаї для царського двору відбув до

Угорщини, де перебував до 1750 року. На цей час припадають також його

подорожі по Австрії, Словаччині, Польщі, Італії.

Повернувшись на Україну, в 1751 році Сковорода деякий час викладав

поетику в Переяславській семінарії.

У своєму курсі лекцій він пропагував думки, які суперечили офіційно-

догматичному погляду на поезію, Сковорода рішуче відкинув вимогу

наставників семінарії дотримуватися існуючої традиції, заявивши єпископу Н.

Срібницькому: “Одна справа пастуша сопілка, інша — пастирський жезл”. Після

цього йому довелося залишити семінарію, і він востаннє повернувся до Києво-

Могилянської академії, де навчався до 1753 року.

Як здібного вихованця митрополит Тимофій Щербацький у 1753 році

рекомендував Григорія Cковороду домашнім учителем сина багатого поміщика С.

Томари. Не бажаючи терпіти образи в родині Томари і маючи свої власні

погляди на виховання та проблеми педагогіки, через рік Сковорода залишив це

місце і здійснив подорож до Москви. Майже рік він провів у Троїце-Сергієвій

лаврі, поповнюючи свої знання в її бібліотеці. Після повернення на Україну

Сковорода знову посідає місце домашнього вчителя. На цей раз у маєтку С.

Томари в селі Ковраях він перебував до 1758 року. Тут почалась його

літературна творчість. У Ковраях він написав перші вірші, згодом включені

до збірника “Сад божественн(х песней”. Подальше життя письменника пов’язане

з Слобожанщиною. Протягом кількох років Сковорода обіймав посаду викладача

в Харківському колегіумі, де в 1759/60 навчальному році викладав поетику, а

потім – курс синтаксими та грецької мови.

У колегіумі Сковорода познайомився з учнем М.

Ковалинським, з яким підтримував дружні зв’язки протягом усього життя. Це

спілкування мало творчим наслідком багату латинську епістолярну спадщину

Сковороди. Ковалинському українська культура завдячує тим, що він склав

біографію свого вчителя.

Через вільнодумство і розбіжність у переконаннях з наставниками

колегіуму та через наклепи Сковорода був змушений залишити улюблену

педагогічну роботу. У 1768 році його запросили викладати курс етики у

додаткових класах при Харківському колегіумі. Але, оскільки

просвітительська концепція моралі суперечила офіційно-церковним догмам,

його звільнили з посади.

У 60-х роках, працюючи викладачем у Харківському колегіумі, Сковорода

написав багато віршів старокнижною українською та латинською мовами.

Останні понад 25 років життя Сковорода провів у мандрах по

Слобожанській Україні, що давало письменнику-мислителю багатий матеріал для

творчості. Саме в цей період були створені його основні філософські твори-

трактати, діалоги та притчі. З написаних у різний час віршів він уклав

збірник “Сад божественн(х песней”. Створені частково в 60-ті, частково у 70-

ті роки байки у 1744 році були об’єднані в збірник “Басни Харьковскія”.

Крім того, у період мандрів по Україні Сковородою були написані такі

філософські твори: “Діалог, или розглагол о древнем мире”, “Наркісс.

Разговор о том: узнай себе”, “Разговор пяти путников о истинном щастіи в

жизни”, “Разговор, називаем(й алфавіт, или Букварь мира”, “Израильский

Змій”, “Діалог. Имя ему – Потоп змеін” та інші.

Різностороння творчість Сковороди як філософа-мислителя, письменника,

педагога, його суспільно-історичні, етичні й естетичні погляди становлять

важливий етап у розвитку вітчизняної наукової і суспільно-політичної думки.

Більшість дослідників творчої спадщини Сковороди підкреслювали його

самобутність. Він був “мислителем самобутним, оригінальним. Він не

повторював сліпо думки і теорії своїх попередників, а переосмислював їх

крізь призму свого світоуявлення і відповідно до самим ним поставлених

перед філософією завдань. Він був справжнім сином часу свого і свого

народу”[1].

Головну роль у становленні Сковороди як ученого відіграла Києво-

Могилянська Академія. Саме тут майбутній філософ опанував античну спадщину,

зокрема ідеї Сократа й Платона, Ціцерона й Лукреція Кара; пізнав вчення

великих природознавців Коперніка й Галілея, Бекона й Декарта, сприйняв

критичне ставлення до Святого письма, поступово переконувався в безмежних

можливостях розкріпаченого розуму вільної людини.

Світогляд Сковороди як просвітителя-демократа формувався також на

українській літературній спадщині XVII століття з її гуманістичними

традиціями й літературі Нового Часу, пов’язаної з народною творчістю і

просвітницькими ідеями.

Учитилями Сковороди в Академії були такі прогресивні професори,

прихильники просвітницьких ідей, як Варлаам Лащевський і Гедеон

Слонімський, послідовники школи Феофана Прокоповича й Симона Тодорського,

Тихін Александрович і Досіфей Галятовський, прихильники новітньої течії в

Академії, а також талановитий філософ, просвітник Георгій Кониський. Як

свідчать документи, Сковорода з повагою згадував своїх учителів,

захоплювався їх творчістю. Філософські курси викладачів Києво-Могилянської

академії привертали увагу багатьох учених як джерело вивчення філософської

думки в Академії. Дослідження вчених показали, що в основі філософських

курсів був не томізм, а вчення Арістотеля, очищене від теологічних догм в

період Відродження. Воно несло у собі “ ті ідеї Реформації і світського

гуманізму, яких вимагало тогочасне суспільно-економічне життя”[2]

Використовуючи творчу спадщину античних авторів (Арістотеля,

Анаксагора, Демокріта, Епікура), професори Академії зверталися також до

праць учених-гуманістів Муціона Руфа, Агріколи, Еразма Роттердамського, Яна

Амоса Коменського та ін. Пізніше, коли православ’я почало втрачати свою

роль як ідеологія національно-визвольної боротьби, вчені Академії починають

цікавитись природничими працями та філософськими творами представників

Нового Часу. Це – Тихо де Браге, Галілей, Коперник, Бекон, Декарт, Гоббс,

Спіноза, Гассенді.

Серед діячів Києво-Могилянської академії XVII – першої половини XVIII

століття провідне місце в розвитку філософської думки займали Й. Кононович-

Горбацький, І. Гізель, С. Явор-ський, а також Й. Кроковський, В. Ясинський,

Ф. Прокопович, М. Козачинський, Г. Кониський. В академічних курсах цих

представників філософської думки не рідко заперечуються церковні догми як

критерій істини, визнається вічність матерії й об’єктивного світу. Природа,

на думку І. Гізеля і Й. Кононовича-Горбацького не народжуеться і не зникає,

а існує незалежно від людського розуму, не є його витвором. Обидва вчені

визнавали основне положення сенсуалізму про те, що пізнання об’єктивного

світу починається з досвіду, з відчуття. Богу ж залишалася роль першотворця

й першорушія. Так з’являється теорія двох істин, намагання виділити

теологію від філософії. Перша повинна була займатися надприродними речами,

а філософія – реальними, “що існують самі по собі”.

Зростав інтерес вчених Академії до природничих наук, які грунтувались

на довідних знаннях. Це був час поступового виділення природничих наук з

філософії. Курси вчених несли в собі елементи астрономії, фізики, біології,

медицини, хімії. У своїх лекціях професори Академії часто посилалися на

медиків – природознавців Авіценну, Авероеса та ін.

Філософській науці, як і прогресивній суспільно-політичній думці, що

формувалася у Київській академії, були близькими ідеї Відродження і

Просвітництва. І хоча вітчизняні вчені перебували ще значною мірою під

впливом релігійної ідеології, їх боротьба проти томізму, використання

досягнень прогресивної думки сприяли вивільненню філософії, як і інших

наук, з-під влади теології,перебудові духовного життя на основі науки й

освіти.

У другій половині XVIII ст. Синод, намагаючись закрити доступ у

Київську академію матеріалістичним ідеям французських філософів XVIII ст.,

заборонив її професорам складати самостійні курси лекцій і наказав читати

філософію за системою Лейбніца і Вольфа, за підручником Баумейстера і

Пурхоція.

Почесне місце в історії розвитку прогресивної філософської думки,

започаткованої в Київській академії, належить її вихованцю Григорію

Сковороді.

Роки навчання Г. Сковороди в Києво-Могилянській академії стали

періодом формування його як передового мислителя, прямого спадкоємця і

продовжувача прогресивної суспільно-історичної і філософської думки кращих

представників Академії. А тісний зв(язок з народом, невтомна праця підняли

його на вищий щабель порівняно з академічними вчителями.

В умовах жорстокого, всезростаючого соціального і національного

гноблення на Україні в другій половині XVIII ст. Сковорода йшов у народ,

своєю працею, прикладом свого життя, словом невтомно і наполегливо “сіяв

розумне, добре і вічне”. В цьому — вся велич Сковороди — Просвітника, який

“з(явився на світ, в якому йому судилося стати світлом”, і таким залишитися

в пам(яті народній.

Помер Григорій Савич Сковорода 9 листопада 1794 року в с. Іванівці на

Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочівського району).

Сковорода зробив істотний внесок у скарбницю вітчизняної культури.

Він писав пісні і музику до них, вправно грав на кількох музичних

інструментах, малював, а головне — створив численні літературні і

філософські твори. Його спадщина належить до визначних надбань вітчизняної

прогресивної культури XVIII ст., а його ім(я посідає помітне місце в ряду

видатних діячів минулого, які збагатили філософську думку та художню

літературу України. У свідомість сучасників та нащадків він увійшов

насамперед як народний вільний мислитель, мандрівний учитель життя, в якому

висока освіченість поєднувалася з мудрістю трудящої людини. Мужність

Сковороди, зневага до багатих, протест проти несправедливості і зла,

засудження наживи, духовна незалежність створили йому в народі добру славу.

Вже в XVIII ст. його пісні та “псалми” увійшли до репертуару кобзарів і

лірників.

В його вченні, характерні його протесту проти існуючого ладу

відбилися переживання і настрої трудового народу, моральна чистота його

прагнень, неприйнятя суспільних порядків, що несли нечість духу, занепад

духовних цінностей. Тому і в наш час не може не захоплювати велична постать

Сковороди, його життєве кредо, послідовність в відстоюванні своїх

переконань, безкомпромісність. Все життя письменника-філософа було наочним

втіленням його філософського вчення.

2. Вчення Г. Сковороди про три світи і дві натури.

Основною проблемою філософії Сковороди, як уже відзначалося, є

проблема людини, її щастя і шляхів досягнення цього щастя. Ця проблема

органічно випливає з філософської системи Сковороди, з його вчення про дві

натури і три світи. Логічним завершенням філософського вчення були не лише

розроблені на його основі етичні принципи, а й власне життя філософа, яке

він підпорядкував реалізації цих принципів. В своєму практичному житті він

прагнув не відступати від них. Отже, щоб зрозуміти і сенс життя Сковороди,

і сутність його філософії, необхідно розкрити зміст його філософської

системи.

Онтологічною основою вчення Сковороди є концепція трьох світів і двох

натур: “Весь мір состоит из двух натур: одна — видимая, другая — невидимая.

Видимая натура наз(вается тварь, невидимая — Бог”. Це перший основоположний

принцип філософської системи Сковороди, спираючись на який можна

стверджувати, що філософська позиція мислителя — об(єктивний ідеалізм.

Сковорода учив, що в усьому треба бачити двоїстість: видиме і

невидиме, зовнішнє і внутрішнє, тілесне і духовне, тлінне і вічне, твар і

Бога, матерію і форму, старе і нове, явне і таємне.

Матеріальний світ існує всюди і не можна знайти жодного місця, де б

його не було. Але так само всюди існує і невидимий світ, тобто виидмий і

невидимий світи нерозривно пов(язані один з одним.

Думку про те, що основою всіх речей, їх діяльністю і рушійною силою є

саме невидима натура (Бог, дух), Сковорода розкриває і поглиблює у

філософському творі “Наркісс” (1767). У цій праці мислитель пише, що

невидимість “першенствує” в усіх без винятку речах матеріального світу і в

самій людині. А Бог є не що інше, як “вічна глава і таємний закон у

тварях”.

Закон же цей є “господньою природою”, тобто невидимою натурою, що не

підлягає тлінню. Вона всьому є основою, початком, а сама — безпочаткова, не

обмежена ні часом, ні місцем, ні статтю.

Отже, у працях Сковороди Бог означає не тільки невидиму натуру чи

просто натуру, а й закономірність, що лежить в основі існування

матеріального світу.

Поняттям, протилежним за своїм змістом, до прийняття Бог, у творах

Сковороди виступає видима натура, або тварь, терміном “тварь” філософ

позначав світ речей, все матеріальне.

Матерію Сковорода називав “видимостью, внешностью, наружностью”, бо

світ речей, на його думку, залежить від невидимості. Оскільки видимість

минуща, вона може бути істинною, бо істинне, за Сковородою, тільки те, що

вічне.

На думку філософа, з того, що в усьому існує два єства — невидиме

(Боже) і видиме (речовинне), випливає неможливість зникнення, загибелі чого-

небудь. Загинути ніщо не може, воно тільки втрачає свою тінь.

Викладаючи свою концепцію двох натур, Сковорода, хоч і визнавав

невидиму натуру більш важливою, однак неодноразово підкреслював її тісний

зв(язок з натурою видимою. Наголошував на їх єдності.

Важливе місце у вченні філософа займає питання співвідношення між

сутністю і явищем, формою і матерією: сутність — невидима, явище — видиме.

Під поняттям “явище” Сковорода розумів матеріальний світ, об(єктивно

існуючий, який чуттєво сприймається, тобто видиму натуру. Явище являє собою

світ речей, в противагу якому сутність — духовна натура. Потрібно

відзначити, що Сковорода проповідував об(єктивний ідеалізм, був спадкоємцем

філософських ідей Платона.

Відносно співвідношення матерії і форми філософ стверджував, що

матерія (або “вещество”) — світ речей, “твар”, видима натура. Протилежність

матерії — форма — “нематеріальне у предметах”, “невидиме у предметах”.

Співвідношення матерії і форми, сутності і явища.

Форма

Матерія

невидима натура

видима натура

сутність

явище

За твердженням Сковороди, Всесвіт складається з двох “естеств” —

матерії і форми. Матерія не постійна, рухлива, мінлива і, в цьому

розумінні, — минуща; вона є зовнішнім, видимим , тлінним. Форма ж — це

бож(є єстество, внутрішнє у предметах, невидиме, вічне.

Концепція трьох світів Григорія Сковороди стверджує, що існують

світи:

1) великий або макрокосмос (“Обителбн(й мир”, Всесвіт);

2) малий або мікрокосмос (людина);

3) символічний (біблія, міфологія, тощо).

Поділ світу на його різновиди, як і поділ його на видиму і невидиму

натури, сягає в античну філософію. Там була висловлена думка про тотожність

людини з всесвітньо-космічною субстанцією. В цій концепції єдності людини і

Всесвіту людина — малий світ, мікрокосмос, що зосереджує в собі всі

особливості Всесвіту макрокосмосу. Тобто людина — це модель великого

світу, його копія у зменшеному розмірі.

Що ж являє собою великий світ? За вченням Сковороди, він є весь світ

речей, Всесвіт. Розглядається як безконечний і безмежний. Особливо

необхідно зазначити, що Всесвіт складається з багатьох світів, яких існує

безконечна кількість.

В основі всіх матеріальних речей, за твердженням Сковороди, лежить

єдність чотирьох елементів — вогню, повітря, води і землі. У цьому

вбачається наслідування Сковородою вчення Арістотеля, що першим винайшов

це. Переносячи дану концепцію на мікрокосмос, тобто людину, Сковорода

впевнений, що тілесне здоров(я людини є нещо інше, як рівновага цих

чотирьох елементів.

Позитивним моментом пантеїстичного світогляду Григорія Сковороди є

насиченість його вчення діалектикою. Всі речі у великому світі, за його

твердженням, зіткані з протилежностей і знаходяться у постійному русі.

Виходячи з розуміння Сковородою природи великого світу, його погляди

в цілому можна охарактеризувати як ідеалістичний пантеїзм у своєрідній

формі. Специфіка полягає в тому, що він історично є перехідною формою від

теїзму через об(єктивний ідеалізм до матеріалізму.

В розумінні матеріального світу Сковородою поряд з ідеалістичними

поглядами важливо визначити такі прогресивні положення:

— твердження про вічну зміну і рух матеріального світу;

— визнання суперечливої природи світу речей та нерозривного зв(язку

протилежностей;

— проголошення існування безлічі світів, вічності та безконечності матерії;

— послідовний антиклерикалізм і відхід від офіційного вчення православної

церкви.

Друим різновидом є малий світ, або мікрокосмос. Під цим Сковорода

розумів людину. Він пояснює її сутність, виходячи із своєї концепції двох

натур: усі світи, в тому числі і малий світ, складається із видимої і

невидимої натур. Отже, і в людині є видиме і невидиме, тілесне і духовне,

тлінне і вічне. Якщо людина вмирає, то вона втрачає видиме, тілесне, свою

тінь. А духовне, невидиме зостається, бо воно вічне.

За вченням Сковороди, створення справжньої людини відбувається не

тоді, коли з(являється тілесна людина з її чуттєвими властивостями. Тілесна

людина — несправжня: вона-тінь і ніщо. Справжня людина виникає тоді, коли

вона осягає невидимість.

У творах мандрівного філософа людина виступає мірою всього існуючого,

бо перш ніж пізнати великий і символічний світи, людина повинна пізнати

саму себе.

Найважливішим для людини Сковорода вважав щастя. Щастя повинно бути

побудоване на непохитній основі, яку складає невидимість. Воно не залежить

Страницы: 1, 2