Філософські засади теорії нації (Міхновський, Донцов, Сціборський, Липинський)

Ґрунт, на якому зросла ця ідеологія, наскрізь психологічний; система, яку вона дає, - філософічна, бо дає теоретичний світогляд і то світогляд із суттєвими прикметами релігії: з сильним емоціональним забарвленням, з фанатичною вірою в правдивість і непорушність своїх догм, з безоглядною нетерпимістю й боротьбою з усим, що з нею незгодне. Перетворення духа є кінцевим тому, щоб з таким власне емоціональним наставленням засвоїти ідеологію. Без такого психічного прийому ідеологія не буде ідеологією, а буде старою метафізичною теорією, що лежить у творах філософів-фантастів. Ця емоціональність, проти-інтелектуалізм в інтерсуб’єктивному прийомі є психологічною сторінкою ідеології. Цю психологічну рису ідеології названо інтерсуб’єктивною тому, щоб не змішувати її з іншою психологічною рисою ідеології - зі стихійним психічним перетворенням мас, що є підставою, й то психологічною підставою ідеології Донцова, - на відміну від підстав інших ідеологій, що мають соціологічні або економічні підстави. Інтерсуб’єктивна риса ідеології є її органічною частиною. Це їхні духовні нахили й чуттєві реакції. Ідеологія дає їм теоретичне виправдання, дає санкцію, виходячи із загальних метафізичних засад на основі непорушних догм, з яких шляхом дедукції вона виводить їх, але вже не як духвні прикмети людей, а як основні вартості. Як такі, вони є органічною частиною самої ідеологічної системи.

Погляньмо на підстави ідеології Донцова, - на метафізичні засади, що на них спирається ціла теоретична система. Метафізична підстава ідеології Донцова є однорідною, бо в склад її входить одна лише система філософічна, а саме ідеалізм, хоч біля ідеалізму зустрічаємо такі назви як “волюнтаризм”, “енерґетизм”, “динамізм”, а навіть також елементи дарвінізму. Чи є вона одноцільною, чи між поодинокими елементами заховано внутрішній зв’язок, чи не є вони суперечними з собою, - цим Донцов не займається, хоч від цього залежить стійкість ідеології.

Основним поняттям ідеології Донцова є ідеалізм. Ідеалізм має кілька значень, а тому слід розрізняти такі найважливіші значення ідеалізму:

1) ідеалізм епістемологічний, - напрям у теорії пізнання, що відкидає незалежне від наших уявлень існування зовнішнього світу;

2) ідеалізм метафізичний, - напрям, що заперечує існування матерії, а реальну дійсність приписує лише ідеї, духові або психічним елементам (розум, воля і т.д.);

3) ідеалізм історичний, - напрям, що визнає впливи ідей на хід історичних подій;

4) ідеалізм ненауковий, - напрям, що може бути згодним і з ідеалізмом, а речі нематеріальні ставить понад те, що загально називається матерією, і заперечує важливість матеріальних цінностей.

Про епістемологічний ідеалізм у Донцова немає мови. У склад його системи входить ідеалізм у трьох останніх значеннях: метафізичний, історичний і ненауковий.

Найбільшу вартість для ідеології має, очевидно, метафізичний ідеалізм, бо він є виробленою філософічною системою, що може дати ідеології найзагальніші наукові підстави й що з неї випливає, як один з наслідків, історичний ідеалізм. Ідеалізм у четвертому значенні, не має зовсім ніякого значення для вироблення ідеології націоналізму, а є тільки науковою назвою для означення буденного явища, що з ідеалізмом нічого спільного не має.

Метафізичний ідеалізм виходить з того, що світ складається з елементів нематеріальних. Залежно від того, який саме нематеріальний елемент береться за основу буття, постають різні ідеалістичні напрями. Ідеалістичний напрям, що за первісну прасубстанцію, з якої все виникло й з якої все складається, ввважає волю, називається волюнтаризмом. Зближеними до „волюнтаризму” є “енергетизм” і “динамізм”, - тому автор „Націоналізму” зовсім неправильно ставить рівнорядно ці три поняття. Це неправильно, бо енергетизм, це погляд, що приймає за суть буття якісно неокреслену енергію. Напрям, що окреслює ту енерґію, як енергію психічну, - волю, є волюнтаризм, а напрям, що ввважає ту енергію за кінетичну силу матерії називається динамізмом. Енергетизм, отже, може бути ідеалістичним і матеріалістичним, залежно від якісного означення енергії. Динамізм є матеріалістичним, а волюнтаризм є ідеалістичним напрямом енергетизму. Як такий, він незгодний з матеріалістичним динамізмом і ніяк не тотожний з енергетизмом, під обсяг якого він підпадає як один з його напрямів. Небезпеки для монолітності ідеалістичної підстави ідеології від динамізму немає, бо Донцов не кладе його в основу ідеології, а використовує його тільки тому, щоб оперувати новим науковим словом.

Врешті, основою ідеології лишається ідеалізм та ідеалістична форма енергетизму - волюнтаризм. Постає питання, чи доцільно окремо наводити ці поняття, як основні для ідеології, коли волюнтаризм сам є ідеалізмом, - чи не вистачить самого волюнтаризму, як основи ідеології. Коли мова заходить про метафізичний ідеалізм, то волюнтаризм його повністю заступає, але історичний ідеалізм, що випливає з метафізичного, не входить у склад волюнтаризму й не є його наслідком. Тому, на думку С. Ленкавського [15], більш доцільним було би говорити, що основою ідеології українського націоналізму є волюнтаризм та історичний ідеалізм, як протиставлення комуністичному економічному матеріалізмові.

Тепер звернемо увагу на велику небезпеку, що постає для ідеології націоналізму вже в самих її основах, а саме, - ми можемо дуже легко прийняти до відома, що основою ідеології націоналізму є волюнтаризм, а не прийняти його за наш власний погляд на світ. Наука, що відкриває існування матерії, нам здається дуже дивною й неправдоподібною, - тим більше, коли вона вважає матерію за волю.

С. Ленкавський не наводить метафізичних аргументів, щоб довести правдивість волюнтаристичного світогляду, але пригадує, що досліди фізики, -науки, предметом якої є матерія, у своїх висновках погоджуються з ідеалізмом. Фізика давно вже довела, що матерія складається з атомів. Новіші досліди відкрили, що атом складається з електронів, - нематеріальних осередків енергії. Найменший елемент, на який можна розкласти матерію, - електрон, не є матеріальний, але енергетичний, - отже й матерія, що складається з електронів є в своїй суті енергією. Ідеалістична метафізика волюнтаризму приписує тій енергії одиноку реальну дійсність. Та енергія, що в рухові електронів є сліпою й ірраціональною, проявляється в нас як стихійна, але також сліпа й ірраціональна воля, - воля до життя, до влади, до експанзи. Наша свідома, раціоналізована воля є лише частиною космічної ірраціональної волі. Нація - це гурт органічно спаяних хотінням однієї цілі людей. Таке хотіння з погляду метафізики є окремим розгалуженням космічної волі.

Безоглядність і фанатизм випливають як зовнішній вияв інших факторів, і тому націоналізм є „аморальним”, тобто позбавленим саетиментальної справедливості супроти інших. З логічною послідовністю етика волюнтаризму вводить нове поняття добра і зла: „добре є все, що зміцнює силу, здібності й повноту життя даної спеціес, - зле, що їх ослаблює”. Тому етика волюнтаризму з погордою відкидає поняття щастя, як суми приємних почувань найбільшої кількості людей, - почувань, що випливають із заспокоєння матеріальних потреб. Щастя, - це щастя перемоги, тріумф переможця, що усвідомлює всім незнищимість ідеї, що вказує на силу як на праджерело життя. Людина, з погляду нової етики, - це не якась абсолютна вартість, що її не можна порушувати, - це існуючий факт з своїм окремим світом, з своїми малими втіхами й смутками, що їх треба шанувати. Людина, - це хвильова потенціальна сила, - це сума безмежних можливостей, можливостей реалізації ідеї. Лиш ідея, яка (одинока!) визначає напрям волі, має абсолютну вартість.

Тут етика волюнтаризму сходиться з підставами історичного ідеалізму, - представленням історичних подій, як безупинної боротьби за здійснення суперечних ідей, що є висловом волі різних гатунків.

Волюнтаристичний світогляд поширює поняття нації в просторі й у часі. У просторі тому, що не обмежує волі до влади ніякими етнографічннми межами й хворобливими /етичними сумнівами. У часі поширює поняття нації тим, що одиноку вартість приписує вічній ідеї, а не хвильовим матеріальним користям мас, що „інтереси тих земляків, що житимуть” ставить над інтересами „тих, що живуть”, а добро „вічної Франції” над добром „усіх французів даної доби”. Так класично підхопив різницю між ідеалізмом і матеріалізмом цитований Донцовим Шарль Морас [7].

Ми обговорили досі волюнтаристичну метафізику, етику й ідеалістичний погляд на історію. Слід сказати ще кілька слів про психологію визнавців ідеології чинного націоналізму. Волюнтаристична психологія, як це влучно сформулював Донцов, „уважає душу не за щось, що пізнає, лише за щось, що хоче”. Але стала напруженість волі в одному напрямі (визначеному ідеєю) виснажує її, тому треба чогось, що підтримувало б той напрям волі. Тут входять у гру відчуття, які надають волі сильного емоціонального забарвлення. Фрідріх Ніцше сказав, що потрібний цілий світ терпіння, щоб людина, примушена ним, могла створити собі визволяючу візію, бо „пізнання вбиває чин, до ділання треба бути оточеним заслонами ілюзії”. Візія світлої майбутньої батьківщини, а не рахункова калькуляція, - чи стане сил, чи оплатиться, - має нас вести до чину. Ілюзіонізм є дуже моторичним чинником. Донцов відносно заслабо його підкреслює. Він одинокий веде до героїзму, до фанатичних справ великих ентузіастів, яких так високо цінить Донцов. Доповненням ілюзіонізму є романтизм і традиціоналізм з глибокою вірою в незнищимість ідеї, яка родить нову силу, - бажання відплати. “Романтизм” Донцова, як зазначає Д. Сосновський [25], - це готовність одиниці піднятися понад власне “Я”, стати до змагань за “власний світ”, “за власну вічну правду”, для якої треба пожертвувати “всім дочасним”. Для “романтика” найважливішим є “національна місія”, “міцність держави”, “імперіялізм” - не мир у світі, “вічні” інтереси нації - не “інтереси даної генерації”. Жодна ідея не буде живою й не переможе, якщо не буде перейнята цим духом романтики.

Ідеології чинного націоналізму не можна виводити всеціло з матеріалістичного дарвінізму, з яким вона має деякі спільні тези, як боротьба за існування й перемога сильнішого. Від дарвінізму націоналізм відрізняється своїм ідеалізмом.

Ідеологія націоналізму в праці Донцова, як світогляд, приймає чинник нематеріальний - волю - за основу буття, як етика, вважає за добро те, що зміцнює силу нації, як історичний світогляд, визнає вплив ідей на життя, а як наслідок впливу на психіку її визнавців, примушує здійснити візію вимріяної майбутності.

Цікавим є ставлення Донцова до церкви. Він констатує, що раціональний націоналізм Драгоманова, Павлика, Франка був чужий офіційній церкві. “Новітній націоналізм зачав шукати свого Бога не в викомбінованім розумом ідеалі, лише у власнім бажанню, у власній вірі; не в аргументах, лише в contra spem spero!” - так характеризує Донцов поступове зближення новітнього націоналізму з теологічним світоглядом. Роль церкви в суспільному житті він характеризує так : “Церква з своєї сути, є нерівною суспільністю, що складається з двох категорій осіб, з пастирів і “стада”, се “стадо” в значній мірі зберігає свою духову (і національну!) єдність лише через безперевно континуовану працю “пастирів”” [8]. Цим Дмитро Донцов ще раз підкреслює нерозривність духовного і національного, національного і духовного. Крім того, він відводить церкві важливу роль у консолідації нації: “Похід проти церкви є рівнозначно і похід проти нації. При наших так слабих центрах кристалізації нації; церква грає в нас велику ролю. Зменшеннє її впливу і авторитету, зменшеннє її стану посідання ослаблює притягаючу силу одного з тих осередків, який перетворює розпорошене племя в свідому націю”.

“Націоналізм” Донцова не вирішив проблеми бачення націоналістами майбутнього державного укладу. З її розв'язком “націоналістична модель” діставала б завершену форму, а націоналізм міг би претендувати не лише на роль ідейного руху, а й політичної практики, адаптованої до умов існування України як незалежної держави.

Цю роботу виконав Микола Сціборський. Його фундаментальна праця “Націократія” (1935 р.) є наріжним каменем у системі державотворчих засад українського націоналізму.

3.                 Націократія” Миколи Сціборського

Микола Сціборський народився 1897 року в Житомирі [28]. У вісімнадцять років він вступив до російської армії і під час Другої світової війни отримав за особистий героїзм три ордени і Георгіївський хрест. У 1917 році Сціборський очолив новостворену автономну українську частину, але потрапивши під газову атаку, демобілізувався інвалідом. Після демобілізації Сціборський вступив до військ Центральної Ради. Неприємно вражений недієздатністю Центральної Ради Сціборський вітав режим Скоропадського. Але після подписання Гетьманом грамоти про федеративний зв’язок з небільшовицькою Росією, Сціборський став до лав Армії УНР. У 1924 він закінчив службу старшим ад’ютантом штабу Окремої кінної дивізії і вступив до господарської академії в Подєбарах, отримавши у 1929 році диплом інженера-економіста.

З 1927 Сціборський входив до Проводу українських націоналістів (ПУН) і з 1928 по 1934 видавав у Празі журнал “Розбудова нації” - ідеологічний орган ПУН. У 1929 р. був делегатом 1-го Конгресу українських націоналістів у Відні, де його було обрано першим заступником голови ПУНу. Після розколу ОУН Сціборський залишився на боці Мельника, бо належав до більш поміркованих націоналістів старшого покоління. У 1941 році Сціборський повертається з еміграції на Україну в якості референта пропаганди ПУНу, але 30 серпня, у його рідному Житомирі, його життя обірвалося внаслідок збройного нападу.

Сціборський залишився в історії як діяч українського націоналістичного руху, однак найціннішим його спадком є соціально-філософський трактат “Націократія”, написаний 1935 року. “Націократія” - це реакція на кризу європейської політичної думки, що не спромоглася відвернути Першу світову війну. В цій війні зійшли нанівець гуманістичні традиції Європи. “Наша повоєнна епоха позначається великими катаклізмами в житті культурних народів. Людство, ніби втративши попередні означені шляхи своїх прямувань, силкується їх віднайти в хуртовині боротьби, соціяльних антагонізмів і заворушень. Йде переоцінка всіх тих вартостей, то донедавна вважалися незрушимими...”, - написав Сціборський на перших сторінках “Націократії” [26].

“Націократія” була також реакцією Сціборського на неспроможність української еліти зорганізувати результативну боротьбу, ставши на чолі визвольного руху. Після Лютневої революції 1917 року ні Центральна Рада, ні Гетьманат Скоропадського, ні Директорія не змогли стати загальноукраїнською силою і об’єднати навколо себе всі верстви українців у боротьбі за майбутнє. Сціборський, як активний і небайдужий учасник національно-визвольних замагань, зрозумів неспроможність тодішніх українських сил стати провідниками українського народу і це розчарування (чи прозріння?) знайшло відображення на сторінках “Націократії”. В ній, окрім власне солідаристичної (“націократичної”) концепції, автор проводить аналіз панівних на той час суспільно-політичних ідеологій: демократії, соціалізму, комунізму і фашизму. Розглядаючи їх, Сціборський виявляє їхні внутрішні хиби і, виходячи з цього, обгрунтовує новий проект українського майбутнього - націократію. На жаль, солідаризм найчастіше пов’язується з іменами західних мислителів (француза Селестена Бугле, німця Гайнріха Пеша), а українські солідаристичні концепції залишаються поза увагою.

Першим об’єктом аналізу Сціборського є демократія і капіталізм, що зазнають різкої критики з боку автора. На це треба звернути особливу увагу, оскільки сьогодні Україна намагається просуватися шляхом демократизації усії сфер суспільного життя: економіки, політики, культури.

На думку Сціборського, демократія і капіталізм нерозривно пов’язані між собою: капіталізм неможливий без демократії, але й сама демократія знаходить у капіталізмі “джерело своїх розвоєвих сил” [26]. Однак капіталізм швидко стає джерелом “соціяльного поневолення робітництва і жорстокого визиску його праці” і цим порушує проголошувані демократією принципи свободи та рівності: “Політична демократія, сподіваючись найти в капіталізмі союзника... ґрунтовно на цьому завелася. Бо капіталістична система шкереберть опрокидувала і уневажила ці ідеї, запроваджуючи в житті нерівність, безправність і антагонізми” [26]. В цьому полягає найглибше і найгостріше протирічча демократії і капіталізму. Сьогоді різні мислителі і аналітики сходяться в тому, що капіталізм і демократія на практиці заперечують одне одного. Ця думка, хоча і виглядає оригінальною, насправді зовсім не нова. Так, Платон, аналізуючи типи державного устрою, писав, що “тимократія” закономірно вироджується у олігархію, де “біля влади стоять багаті, а бідняки не приймають участі в управлінні”, внаслідок “накопичення золота у коморах приватних персон”, які, шукаючи застосування своїм багатствам, “перетлумачують закони, мало рахуючись із ними” [21].

Політичний устрій демократії, заснований на засадах виборного представництва, на думку Сціборського, не має історичної перспективи. Зігравши на початковому етапі позитивну роль, парламентаризм згодом стає ареною і засобом боротьби економічних та класових інтересів різних соціальних груп. Це, в свою чергу, призодить до внутрішнього розкладу парламентаризму. “В стремлінню здобути виборчі голоси, партійні чинники послуговуються різного роду груповими блокуваннями, закулісними інтригами, неморальними компромісами, підкупом і корупцією... Ці методи профанують і викривлюють значіння самого виборчого принципу, і перетворюють проголошену демократією за “святе святих” свободу слова й думки в спекулятивний середник збаламучення, засліплення, обдурення і провокування народніх мас з одною метою: “вибити” з них побільше голосів за кандидата даної партії...”, - пише Сціборський [26]. Слушність і влучність цього зауваження підтверджує, перш за все, парламентська криза в Україні, яка повністю підпадає під наведений опис. Отже, висновок Сціборського щодо демократії є однозначним: вона неспроможна творити авторитетну владу і непристосована до довготривалих проектів, особливо в кризових умовах.

Наступним об’єктом аналізу Сціборського є соціалізм та комунізм. В наш час значна частина українців відчуває ностальгію за соціалістичним радянським минулим, вбачаючи в соціалізмові, а іноді - навіть в реставрації СРСР, шлях до вирішення соціально-економічних проблем сьогодення.

На думку Сціборського, лібреалізм і соціалізм мають прямий генетичний зв’зок і соціалістичне світосприйняття глибоко укорінене в раціоналістичності капіталізму. Капіталізм і марксизм “ріднить матеріалістичний світогляд... обидва вони ставлять в центр світу техніку, науку, виробництво, прибутковість і споживання і вони обидва одержимі економікою.

Принципову ж розбіжність між соціалізмом та лібералізмом Сціборський вбачав у поглядах на людину. Демократія, висуваючи гасла економічної та політичної свободи, спирається на віру в досконалість людської природи. В її основі лежить переконання, що вільне суспільство само буде рухатися шляхом прогресу і вдосконалення. Соціалізм же, навпаки, розуміє суспільство як “арену безнастанних змагань і сплетений вузол антагоністичних відносин”. Рівність і братерство не можуть встановитися самі собою - єдиним шляхом до їх встановлення є соціальна революція.

Успіх соціалізму Сціборський пояснює тим, що маси сприймали його поверхові гасла, не заглиблюючись в їх філософську основу: “сама по собі спрощена, вульгарна концепція соціалізму при дотику з масами ще більш примітивізувалася, часто стаючи середняком їх деморалізації” [26]. Оголошуючи війну соціалізмові, Сціборський наголошує, що це є “війна живих будуючих ідей із отруйною мертвеччиною діалектичної схоластики, що примітивізує й вульгаризує духове єство людини та суспільства” [26]. За таким поетичним діагнозом криється глибоке розуміння обмеженості марксистської доктрини, яка зводила духовність та культуру до придатку економічного “базиса”.

“Логічним продовженням і практичним завершенням” соціалізму є комунізм. Сціборський, піддаючи комунізм нищівній критиці, відзначав: російські більшовики були “аскетами-містиками”, що керувалися не стільки науковою теорією Маркса, скільки суто ідеалістичним натхненням і запалом [26]. В свою чергу, більшовицьке натхнення живилося схильністю російського національного характеру до месіанства. Комуністична ідеологія з її планом світової революції сполучилася з “шуканнями... абсолютної “правди всіх правд”. Російське месіанство Сціборський бачить хворобливим та неконструктивним – “духовою патологією” [26].

Своєрідною реакцією на раціоналізм лібералізму і соціалізму Сціборський вважає фашизм. Якщо демократія розглядає націю як механічне згуртування індивідів, то фашизм вважає її насамперед духовною та історичною спільністю, основним чинником розвитку і поступу якої є її колективна воля. Приймаючи націю за найвищу цінність, фашизм висуває гасло національної солідарності і верховенства держави над суспільними групами, класами або окремими індивідами, від яких вимагається необмежена лояльність державі. “Фашистська концепція держави антиіндивідуалістична; фашизм визнає індивіда, оскільки він співпадає з державою, що представляє універсальну свідомість і волю людини в її історичному існуванні” - читаємо ми у “Доктрині фашизму” Муссоліні [20].

Фашизм, на думку Сціборського, стоїть на вірних підвалинах органічності нації, але крайній централізм державного устрою є шкідливим для її розвитку. Сціборський виходить з того, що політичний устрій визначається доцільністю з огляду на конкретні історичні умови. Фашизм же догматизує державну диктатуру, перетворюючи її на самоціль. Однак, концентрація усієї повноти влади в руках провідної верстви є запереченням творчих спроможностей суспільства. Концепція Сціборського відзначається виваженим підходом до проблеми відносин еліти і мас. Він вважає еліту носієм певної ідеї, мети, а народ - середовищем, в якому “наростають і акумулюються збірні будуючі потенції” і народжується творча індивідуальність, а перекручення в той чи інший бік викликають негативні наслідки і гальмують суспільний розвиток.

На основі аналізу згадуваних вище ідеологій, Сціборський вибудовує свій проект майбутнього України - націократію. Філософським підгрунтям націократії є уявлення про націю як органічну, але диференційовану спільність. Нація для Сціборського - це найвища форма людського співжиття. Виходячи з цього, вона є абсолютною, насамперед духовною цінністю. Важливо зазначити, що Сціборський розумів націю не стільки як етнічно та культурно гомогенну групу, що проживає на певній історичній території, скільки як духовну спільноту. Визначальною ознакою нації, за Сціборським, є відчуття комплементарності і розуміння спільного майбутнього. Укаїнський мислитель вважає “головними підставами й двигунами життя нації... її дух (ідеї) і волю до творчості та боротьби” [26]. Етнічна ж спільність не подається як основа нації. Такий підхід є близьким до сучасного громадянського націоналізму, фокальною точкою якого є національна держава і громадянська солідарність, згрунтована на сумісному проживанні, громадянстві, спільному законодавстві тощо. Націоналізм такого типу грунтується на розумінні спільності сьогодення і майбутнього, самідентифікації індивіда та його приналежності до певної політичної цілості, якою є національна держава.

За Сціборським, в ході історичного розвитку нація набуває все більш складної внутрішньої структури. Це є наслідком поглибленням поділу праці, що супроводжує науково-технічний прогрес. Утворюються класи, соціальні групи, різниця між якими дедали поглиблюється, виходячи за межі суто професійних відмінностей у культурну та політичну площину. Зростаюча диференціація потребує дедалі більших зусиль і можливостей щодо координації соціальної системи та гармонізації суспільних відносин. Національна держава покликана реалізовувати та зберігати органічність нації, виступаючи у ролі керманича, захисника та арбітра всіх внутрішніх протиріч. Поряд з цим, держава постає реалізацією нації як суб’єкта міжнародної політики - недержавна нація не відіграє самостійної ролі і приречена на підлеглість та другорядність [26].

Для Сціборського світ був ареною постійної непримиреної боротьби націй за домінування, а мирне співіснування держав - тимчасовим відхиленням або тактичним ходом у протистоянні. З цього витікає сприйняття держави як другого, поряд із самою нацією, абсолюту - “святої святих” національної спільноти. На жаль, Сціборський не дійшов до думки про солідарність як основу здорових міжнародних відносин, створивши солідаризм “для внутрішнього вжитку”, не розповсюдивши його принципи назовні. На нашу думку, це є однією з основних вад проекту Сціборського, але причиною її є тодішній стан європейської суспільної думки, в контексті якої перебував український мислитель, і історичної ситуації.

Страницы: 1, 2, 3