Філософські аспекти сучасної культури

Філософські аспекти сучасної культури

Національний Університет ім. Т.Г.Шевченка

Кафедра філософії

Наукова робота на тему:

Філософські аспекти сучасної культури

Виконала:

студентка юридичного факультету

1-ого курсу, 7-ої групи

Липська Анна

Київ – 2000

План.

1. Культура, її будова та соціальні функції:

a) структури культурі;

b) функціонування культури;

c) функції культури.

2. Філософія культури.

3. Феномен співчуття як аспект культури.

Якщо порівнювати визначення культури в різноманітних словниках, працях

філософів і вчених, то можна виявити істотні розходження між ними. І це не

випадково. Культура - надзвичайно багатопланове явище, що охоплює всі сфери

життя особистості і суспільства. Відповідь на питання: що таке культура, -

передбачає і відповідь на питання: як вона виникла і чому існують

різноманітні, а в ряді відношень несумірні культури.

Термін «культура» походить від латинського cultura «оброблення,

виховання, утворення, розвиток, шанування» і вказує на те, що спочатку під

культурою розумівся цілеспрямований вплив на природу: оброблення

«культивування» грунти, а також виховання людини. У пізньоримській імперії,

а потім і в епоху середньовіччя поняття культури асоціюється з міським

укладом життя і пов'язаними з ним благами цивілізації. У епоху Відродження

культура визначалася як ознака особистої досконалості. У цей період виникає

тенденція ототожнення культури з різноманітними областями духовної

діяльності: наукою, що зароджується, мораллю, мистецтвом, філософією,

релігією. Культура розглядається як сукупність зразків поведінки, як

продовження античної традиції духовної діяльності. У названому значенні

поняття культури проіснувало аж до XVIII сторіччя, коли воно узвичаїлося

соціальній думці.

Філософи Просвітництва розглядають культуру як якусь специфічну

автономну і самоцінну сферу людської діяльності. Найважливіший аспект

культури в їхньому розумінні - прагнення спорудити храм Розуму. Розум

покликаний зруйнувати панування довільних думок, поставити перед людством

універсальні значимі цілі і підпорядкувати собі соціальні зміни.

Просвітництво виробило систему критеріїв, відповідно до яких відбиралося

те, що можна вважати культурою. Культурна діяльність повинна бути

інтелектуальною, творчою, продуктивною, новаторською, тобто не просто

відтворювати, але постійно розширювати сферу людських можливостей. На зміну

поняттю оригінального в традиційному змісті тобто висхідного до початків

споконвічно древнього, котрому слід наслідувати як зразку, приходить

поняття оригінальності як новаторства. Але реальна суть культури її

специфіка обмежувалася рамками духовної діяльності як якоїсь абсолютної

свободи людського розуму.

Кант розрізняє культуру уміння і культуру дисципліни. Уміння

припускає спроможність реалізувати цілі, а дисципліна - спроможність

ставити осмислені цілі і звільняти нашу волю від деспотизму бажань, що

позбавляють нас можливості зробити розумний вибір. Кант обмежує поняття

культури межами науки і мистецтва. У науці концентрується законодавча сила

мистецтва, у мистецтві - продуктивна сила уяви. Вони протилежні також, як

об'єктивне знання і суб'єктивне почуття. Проте відношення науки і мистецтва

Кант розглядає як відношення додатковості.

У XIX сторіччі в культурі стали бачити насамперед систему цінностей і

ідей, що різняться по їхній ролі в житті і самоорганізації суспільства того

або іншого типу. Гегель розглядає культуру як початкове і завершальне

«філософія» ланка самопізнання абсолютної ідеї. Гегелівська, а слідом за

ній і марксистська теорія єдиної лінійної еволюції були піддані критиці в

ряді концепцій культури XIX-XX стст. зокрема, у концепції «локальних

цивілізацій» Шпенглер розглядав культури народів як замкнуті ,

самодостатні, неповторні організми, що проходять у своєму розвитку стадії

виникнення, розквіту, надламу, а потім занепаду і загибелі. Ідея

множинності культур виводиться Шпенглером із факту своєрідної

переривчастості історичного процесу.

Марксистська концепція культури базується на принципах

матеріалістичного розуміння історії, найважливішими засадами якої є

економічний детермінізм і теорія суспільно-економічних формацій. З цього

погляду кожної формації відповідає свій тип культури, а класові протиріччя

є причиною поділу єдиної культури на «дві культури», що відповідають двом

основним класам формацій. Класовий підхід до пояснення та оцінці культурних

явищ абсолютизується. Проте це не означає тотального заперечення

спадкоємності культурного процесу, що носить виборчий характер. Не

заперечує марксизм і загальнолюдського змісту культури, але вважає, що воно

підпорядковано класовому початку. На відміну від сформованої в історії

філософії традиції марксизм включає в зміст культури не тільки духовну, але

і матеріальну культуру. У рамках формаційного підходу до історії марксизм

формулює своє уявлення про закономірності буття культури: залежність

культури від економічного базису, стихійність, нерівномірність культурно-

історичного процесу в антагоністичних формаціях, тенденція до витиснення

культурою панівного класу духовної діяльності мас, посилення культурної

поляризації суспільства в міру загострення класової боротьби, національна

форма культури.

У XX сторіччі вивчення культури здійснювалося головним чином у рамках

етнографії і соціальної антропології. В другій половині XX сторіччя

одержують розвиток уявлення про комунікативні властивості культури,

поширюються її герменевтичного розуміння. Звідси й інтерес до мови як

основи для вивчення будови і особливостей культури.

Структури культури.

Такий далеко не повний огляд різноманітних концепцій, що сформувалися

протягом історії. У них дається характеристика найважливіших особливостей

культури. Сучасне розуміння культур вбирає в себе названі характеристики.

Поняття культури має своїм змістом систему матеріальних і духовних

цінностей, засобів їхній створення, формування людини, спроможність

освоювати досвід попередніх поколінь та сучасників і використовувати його

для створення нових цінностей. Культура цілісна і незвідна не до одного з

названих елементів. Вона має складну будову, елементи якого виділяються за

різних підстав. Всяка культура містить у собі стійкі елементи, тобто

культурні універсалії, і елементи перехідні, виникаючі та зникаючі в

конкретних історичних умовах.

До культурних универсалій відносяться всі родові, загальнолюдські

форми громадського життя: суспільне виробництво, праця та гра, дозвілля і

спілкування, суспільний порядок і порядок управління, освіта та виховання,

духовне життя «правова і моральна свідомість, мистецтво і т.д.». Вони

споконвічно складаються як діяльність по перетворенню природного середовища

і як форми творення нового. Існують і елементарні культурні універсалії:

догляд за тілом, виховання дітей, готування їжі, упорядкування житла,

поховання мертвих і т.д. Ці форми життєдіяльності в специфічному вигляді

притаманні способові життя всіх цивілізованих суспільств протягом їхньої

історії.

Історично перехідні елементи характерні конкретним типам культури, що

виникають і зникають в процесі еволюції суспільства. Тип культури не

віддільний від свого соціально-психологічного підгрунтя, менталітету

населення, цивілізації, яка його породила. Властивий типу культури спосіб

життя ціннісні орієнтації підтримуються наступністю традицій. Зміни, яким

схильна культура, обумовлені спадкуванням нових ознак, що виникають

необхідно або випадково. Внутрішня єдність багатющого спектра різноманітних

явищ конкретного типу культури виявляється в мові і логічних процедурах,

психічних стереотипах і художній стилістиці, ритуалах і етикеті, що

відрізняють його від інших типів культури. Антична, середньовічна, культура

відродження і т.д. Історично попередня культура не завжди зникає, а

переноситься в наступні епохи, так що поряд із відмінностями (іноді

істотними) мають місце риси подібності, що свідчать про культурну

спільність народу протягом його багатовікової історії. У свою чергу,

конкретно-історичний тип культури містить у собі субкультури, тобто

частини, обумовлені етнічною, регіональною або релігійною специфікою.

Внутрішньо будова всякої культури обумовлена особливостями її

функціонування. Буття культури забезпечується специфічною діяльністю

суб'єкта, що створює особливу культурну предметність, у якій утілений

досвід людства. Відповідно в культурі можна виділити в якості найважливіших

такі компоненти: суб'єкт культури, людська діяльність, культурна

предметність, комунікація між людьми, пов'язана з реалізацією основної

функції культури - збереженням, передачею і засвоєнням духовного досвіду

поколінь.

Суб'єкт культури - індивід (особистість), соціальна група або

суспільство в цілому. Культура формується і стає можливою лише як

розгортання потенціалу людини, його здібностей, умінь і навичок. Вона

виражає цілісну характеристику соціальних якостей, розуму, волі, прагнень

людини, її ставлень до інших людей і до самого себе, природи і суспільства.

Культура - натхненна діяльність людини, вона характеризує міру розвитку

його пізнавальних здібностей, знань і емоційної чуйності, здатності

розуміння і естетичного смаку, вольових якостей і здатностей до творчості,

що відповідає ідеалу досконалості і краси. Але головним, стрижневим

початком культурної людини є моральність. Німецький письменник Г. Гессе

охарактеризував місце моральності в культурі лаконічною формулою: «кожне

класичне самовираження культури є свідчення певної етики, є доведений до

пластичної промовистості прообраз людської поведінки».

Оскільки суб'єктом культури є окремий індивід або соціальна група,

розрізняються різноманітні форми групової й індивідуальної культури.

Під груповою культурою розуміється національна, місцева (культура

малого, великого міста або мегаполісу, села, селища); культура класу,

професійної групи і т.д. Під впливом конкретних умов групова культура

змінюється, виникають її нові форми. Приміром, у сучасному суспільстві

особливе місце займає масова і елітарна культура.

Елітарна культура виступає як пошук і твердження особистісного

начала. Вона складна, серйозна, вишукана, має новаторський характер. Її

продукція розрахована на витончену й інтелектуальну еліту суспільства,

спроможну зрозуміти й оцінити майстерність, віртуозність новаторського

пошуку її творців. Виникненню масової культури сприяв розвиток засобів

масової комунікації - газет, популярних часописів, радіо, грамзапису,

кінематографу, телебачення, магнітної і відеомагнітного запису. Завдяки цим

засобам на ринок хлинули численні бойовики, «мильні опери» і бестселери.

Названі процеси оцінюються неоднозначно. З одного боку, вони призвели до

демократизації культури, відкривши до неї доступ широкої аудиторії. З

іншого боку, комерціалізація засобів масової інформації обумовила

використання ряду прийомів, що знижують її творчий потенціал, що опошлюють

високу культуру.

Індивідуальна культура - міра соціальності людини. Яка людина, така і

її культура. Вона характеризується в поняттях рівня культури, її наявності

або відсутності. Індивідуальна культура може мати більш-менш системний

характер, але може бути і «мозаїчною», що складається під впливом безлічі

випадкових розрізнених чинників. Людина - не тільки витвір, але і творець

культури. Вона культурна, оскільки освоює і реалізує вищі цінності

суспільства, перетворює їх у своє внутрішньо духовне надбання. Про людину

можна судити не тому, які в неї судження про культуру, а тому, як вона

реалізує ці уявлення. Культура є реалізована, утілена людською діяльністю

індивідуальна і суспільна свідомість, ідеали і смаки, моральні установки і

політичні устремління, тому найважливішим елементом культури є культурна

діяльність.

Культура - це світ людини, тільки їй властивий засіб діяльності, у

процесі якого вона одухотворяє утворювані нею предмети, олюднює природу.

Культурна діяльність свідомо і ціннісно орієнтована. У ній гармонічно

сполучаються схильність нормам і відносна самостійність від них,

доцільність і внеутилітарність. У етнічній або регіональній формі вона

виражає загальнолюдські ідеали і цінності. Діяльність людини в сфері

культури визначається її потребами, але не зводиться до них. У ній є

елементи, необхідні для досягнення цілі і надлишкові. Поняття надмірності

означає наявність у явищах культури елементів, що перевершують деякий

необхідний мінімум. У культурі створюються цінності, несумірні з

утилітарною доцільністю. Хоча культура і підвладна впливу біологічного,

фізичного, соціальних, техніко-економічного й аналогічних чинників, вони

одержують у ній варіативне, багатозначне втілення. Це свідчить про свободу

і можливості породження принципово нової предметності.

Надмірність культури пояснюється тим, що вона породжує суб'єктивні

цінності переживання, що має глибоко особистісний зміст. Вона виявляється

навіть на рівні природних потреб людини, що задовольняються відповідно до

найпростіших культурних універсалій. Культура одухотворяє потреби людини,

надає їм естетичної форми, оточує символікою, найчастіше дуже віддаленою

від самої природної потреби. Культура у відомому змісті протилежна природі,

знаменуючи виділення людини зі світу природи. Навіть самі прості, вітальні

потреби людини як живої істоти (потреба в їжі, продовження роду, захисту

від небезпек і т.п.) опосередковані етикетними формами поведінки. Культура

- специфічний людський засіб задоволення потреб. Відступ від її норм -

прояв безкультур'я, здичавіння людини. Але культура не суперечить природі,

як стверджували Руссо, Фрейд та інші, а є її продовженням.

Культура плідно розвивається лише в єдності продуктивної і

репродуктивної, творчої і рутинної, новаторської і традиційної діяльності.

Значення будь-якого культурного феномена, його смисл об'єктивно задані

суб'єкту, оскільки нове покоління застає явища культури в готовому вигляді.

У цьому смислі його діяльність носить репродуктивний, рутинний характер.

Але оскільки зміст явища культури не збігається з його значенням, остільки

культурна діяльність є областю творчості, створювання нового, небувалого і

невідомого. Новаторські пошуки в сфері культури здійснюються в

різноманітних формах, але сама можливість інновацій корениться у

фундаментальній властивості культури - її надмірності.

Культурна діяльність не обмежується потребами, тому що її регулятором є

мотиви, ідеали, цінності, тобто духовні орієнтири. Вони спонукають людини

керуватися у своїх діях не тільки власними потребами. Але враховувати

особливості предмета, що перетвориться людиною. Тварина лише споживає

природу, людина бачить у будь-якому предметі не тільки власну ціль, але і

його особливі властивості. Споживче відношення до природи - симптом

здичавіння, варваризації людини. Становлення культури пов'язане з

усвідомленням і урахуванням ритмів природи, зберіганням можливостей її

відтворення. Всесвітньо відомий діяч культури А.Швейцер (1875-1965) у своїй

роботі «Культура й етика» підкреслює, що в основі нової етики повинний

лежати принцип благоговіння перед життям у будь-яких її проявах.

Визначаючи культуру як засіб, технологію діяльності, можна виділити

культурний бік різноманітних явищ громадського життя: культуру праці,

побуту, мислення, виробництва, політичну, правову, культуру соціальних

відношень і т.д. Вона є засіб людського буття і кожного прояву

соціальності.

Людська діяльність - найнеобхідніший елемент культури, що представляє

її як процес виробництва цінностей. Будучи реалізованим, втіленим у

діяльності свідомістю, культура містить у собі культурну предметність, що

робить можливим передачу наступним поколінням соціального досвіду, засобів

і програм діяльності. Культурна предметність - гранично широке поняття, у

якому мислиться усе те, у чому втілюються знання, уміння, норми, цінності

суспільства. Вона містить у собі матеріальну культуру. Культурна

предметність охоплює також духовну культуру, втілену в мові і мовленні, у

моральній поведінці і творах мистецтва, правовій і політичній поведінці,

наукових працях і релігійній обрядності і т.п. Матеріальна і духовна

культура пов'язані між собою. Цей зв'язок виражається в наступному: по-

перше, суспільні ідеї й уявлення втілюються в матеріальній, предметній

формі (формі мови, символів, творів мистецтва і т.п.). По-друге, у будь-

якому предметі матеріальної культури з необхідністю втілене деякий духовний

зміст (проект, задум, настрій, знання і т.п.). У цілому змістом культури є

духовний світ людини, втілений у трудовій і іншій діяльності. Тому

культурна предметність має знакову природу: у речах, творах мистецтва,

жестах і т.д. як би «закодована» думка людини, що створила ці предмети. Ця

особливість пояснює яким чином при сприйнятті будь-яких предметів культури

ми як би «прочитуємо» їхній задум і одержуємо інформацію про їхніх творців.

Культура має власну мову, що є носієм знань, цінностей значень. Засіб

культурної комунікації містить у собі не тільки мову міжособистісного

спілкування, але і мови науки, політики, пропаганди, управління, релігії.

Сюди входять також невербальні засоби культурної комунікації - жести,

міміка, одяг, ювелірні прикраси, зачіска, рубцювання і татуїровка і т.п.

Культурна предметність - результат осмисленої діяльності, і кожний елемент

культури є носієм змісту, у ньому як би закодовані думка, ціль людини , що

створила його, а в культурі в цілому відбиті надії і розчарування, знання і

сумнів, страждання і радості багатьох поколінь людей. Цим пояснюється

значимість культури для суспільства, утрата цінностей яка перериває зв'язок

поколінь, відкидає суспільство назад, несучи загрозу його загибелі.

Функціонування культури.

Реалізація багатств культури припускає їхнє освоєння, тобто перетворення в

духовне і практичне надбання особистості і суспільства. Тому найважливішим

компонентом культури є діяльність по трансляції, сприйняттю, осмисленню

названої вище предметності. Будь-який предмет культури нагадує текст, що

необхідно комусь прочитати, що б він став думкою, а не випадковим і

безглуздим набором знаків. Взаємообмін знаннями, досвідом, оцінками -

необхідна умова буття культури. При свідомості культурної предметності

людина «опредмечує», «перетворює в предмет» свої духовні сили і

спроможності. А при освоєнні культурного багатства людина «розпредмечує»,

виявляє духовний зміст культурної предметності і перетворює його у власне

надбання. Тому буття культури можливо лише в діалозі тих, хто створив, і

тих , хто сприймає явище культури. Смислове значення предмета культури

мертве, якщо воно ізольоване від суспільства, а народ відчужений від

культури. Діалог культур є формою взаємодії, розуміння й оцінки культурної

предметності і знаходиться в центрі культурного процесу.

Поняття діалогу в культурному процесі має широкий зміст. Це діалог

творця і споживача культурних цінностей, це і діалог поколінь, і діалог

культур, як форми взаємодії і порозуміння народів. Культурні розходження -

закономірний наслідок неповторної історії народів світу, джерело

різноманіття історичного процесу. В міру розвитку торгівлі, добросусідства,

міграції населення взаємодія культур неминуче розширюється. Вона служить

джерелом їхнього взаємозбагачення і розвитку. При цьому істотне значення

має відповідь на питання, яка форма взаємодії культур, його спрямованість.

Найбільш продуктивною і безболісною є взаємодія культур, що існують у

рамках спільної для них цивілізації. А взаємодія культур, що належать

різним цивілізаціям, не завжди є благом. Наприклад, взаємодія європейських

і неєвропейських культур, культур Сходу і Заходу може здійснюватися

відповідно до різних сценаріїв: поглинання західною цивілізацією східних,

проникнення західної цивілізації в східні, співіснування обох цивілізацій

(Японія).

Бурхливий розвиток науки і техніки європейських країн, потреба в

забезпеченні нормальних умов життя для населення земної кулі поставили з

усією гостротою проблему модернізації традиційних цивілізацій. Проте спроби

модернізації для багатьох країн закінчилися невдачею. Особливо

катастрофічними були наслідки модернізації традиційних ісламських культур.

Нав'язування чужорідних принципів, руйнація традиційного побуту життя,

урбанізація, несумісність культурних орієнтацій із «меркантильною»

економікою Заходу викликали психологічну напруженість у населення.

Це не означає, що діалог культур у принципі не можливий або що

модернізація традиційних цивілізацій несе населенню тільки ціннісну

дезорієнтацію і тотальну кризу світогляду. Необхідно відмовитися від

уявлення, ніби європейська цивілізація покликана бути стандартом для

світового культурного процесу, і риси інших культур, що не укладаються в

європейську модель, є помилковими або випадковими. Але не повинна

абсолютизуватись і специфіка різноманітних культур. Зберігаючи своє

культурне ядро, кожна культура постійно піддається зовнішнім впливам, по-

різному їх адаптує. Захист прав людини, поширення передових технологій, що

забезпечують людей необхідними матеріальними благами, поширення медичного

обслуговування, розвиток інститутів освіти і культури, інтенсивний

культурний обмін - усе це - свідчення зближення різноманітних цивілізацій.

Будь-яке явище культури осмислюється людьми в контексті сучасного

стану суспільства, що може сильно змінити його зміст. Культура зберігає

незміною лише свою зовнішню сторону, у той час як її духовне багатство

містить можливість безкінечного розвитку. Ця можливість реалізується

діяльністю людини, здатною збагачувати й актуалізувати ті неповторні

змісти, що вона виявляє в явищах культури.

Культуру відрізняє цілісність усіх її структурних елементів, що

забезпечується її системністю, наявністю ієрархії, ранжування, субординації

цінностей. Найважливішим інтеграційним механізмом культури є традиція. Саме

поняття культури припускає наявність традиції як «пам'яті», утрата якої

рівносильна загибелі суспільства. Поняття традиції включає такі прояви

культури, як культурне ядро, ендогенність, самобутність, специфіка,

культурна спадщина, культурна динаміка. Ядро культури - система принципів,

що гарантують її відносну стабільність. Воно формується сторіччями і

забезпечує адаптаційні механізми до змін умов буття суспільства.

Ендогенність означає, що сутність культури, її системна єдність задані

Страницы: 1, 2, 3