Філософське розуміння суспільства

Філософське розуміння суспільства

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СУСПІЛЬСТВА

ЯК СИСТЕМИ, ЩО РОЗВИВАЄТЬСЯ

ПЛАН:

1. Поняття "суспільство" в філософії. Особливості соціальної детермінації.

2. Структура і функції суспільства:

а). поняття суб'єкта суспільного розвитку. Соціальна структура

суспільства;

б). основні сфери життєдіяльності людей і суспільні відносини;

в). функції суспільства.

3. Основні чинники суспільного розвитку та їх взаємозв’язок.

4. Історичні типи суспільства. Поняття "суспільно-економічна формація" і

"цивілізація".

5. Глобальні проблеми людства і соціальне прогнозування.

6. Ідея прогресу в історії. Сенс історії.

1. Поняття "суспільство" в філософії. Особливості соціальної

детермінації.

Поняття "суспільство" в філософії має не одне визначення. "Суспільство

- найзагальніша система зв’язків і відносин між людьми, що складається в

процесі їхньої життєдіяльності ("людське суспільство"); історично

визначений тип соціальної системи (первісне, рабовласницьке, феодальне,

капіталістичне, комуністичне суспільство); специфічна форма соціальної

організації, що склалася в процесі історичного розвитку даної країни" (10,

с. 678).

Е.Дюркгейм так характеризує суспільство в своїй праці "Соціологія та

теорія пізнання": "Суспільство - це найбільш могутній фокус фізичних і

моральних сил, який тільки існує у світі. Ніде в природі не зустрічається

таке багатство різноманітних матеріалів, сконцентрованих в такій мірі. Не

дивно, тому що з суспільства виділяється своєрідне життя, яке, реагуючи на

елементи, що його складають, перетворює їх і підіймає до найвищої форми

існування" (12, с. 5).

П.Сорокін дає таке визначення суспільства: "Суспільство означає не

тільки сукупність декількох одиниць (осіб, індивідів тощо), але припускає,

що ці одиниці не ізольовані одна від одної, а знаходяться між собою в

процесі взаємодії, тобто впливають одна на одну тим, чи іншим чином,

стикаються одна з одною і мають між собою той чи інший зв’язок" (5, с. 28).

Н.Смелзер в своїй праці "Соціологія" визначає певні умови, які повинні

виконуватись, щоб соціальне об’єднання можна було назвати суспільством. До

цих умов належать: "(а) певна територія; (б) поповнення суспільства

головним чином за рахунок дітонародження; (в) розвинута культура і (г)

"політична" незалежність" (12, с. 6).

Соціальна філософія, як одна з галузей філософського знання, визначає

специфіку і тенденції розвитку людського суспільства, механізми його

утворення та закони існування, місце в ньому людини, соціальну будову

суспільства, рівні і форми його організації, спрямованість та сенс людської

історії, духовні основи суспільства.

Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру розвитку

здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три

основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства:

- праця (специфічно людська доцільна діяльність);

- спілкування (колективний характер діяльності і життя);

- свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).

Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів

взаємодії і об'єднання людей. В такому широкому значенні суспільство

включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ,

дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху

матерії. Суспільство, як система взаємодії людей, визначається певними

внутрішніми суперечностями - між природою і суспільством, між різними

соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали

основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства.

Одні з таких теорій нехтують якісною різницею між суспільством і природою

(натуралістичні концепції), інші - абсолютизують її (ідеалістичні вчення).

У новий час, особливо в XVII-XVIII ст., значного поширення набула

натуралістична концепція суспільного життя. Натуралізм (від natura -

природа) як філософський принцип вимагає пояснювати соціальні явища

винятково дією природної закономірності: фізичної, географічної,

біологічної тощо. Ш.Фур’є намагався створити "соціальну науку" на грунті

всесвітнього тяжіння, тобто на основі вчення Ньютона. Натуралізм вищі форми

буття зводив до нижчих, а людину - до рівня тільки природної істоти.

Головний його недолік полягає в нехтуванні якісною своєрідністю людини, в

приниженні людської активності, у запереченні людської свободи. Наприклад,

У філософії Томаса Гоббса свободі належить досить скромне місце; свобода

для нього, є чимось неістотним, випадковим. Інший недолік натуралістичного

підходу до суспільства полягає в уподібнюванні людини соціальному атому, а

суспільства механічному агрегату індивідів - атомів, замкнених лише на

своїх власних інтересах. Таким чином, натуралізм занадто матеріалістично

трактує людину, виділяючи в ній лише природну субстанцію. Внаслідок цього

людські зв’язки набувають винятково природного характеру. Суспільство

визнається, але в ролі цементуючого начала виступає або користь

(просвітителі XVII-XVIII ст.), або статева любов (Л.Фейєрбах). І хоча

постійно йдеться про індивіда, справжнього розуміння індивіда і суспільства

бракує.

На відміну від натуралістичних концепцій, ідеалістичні вчення

відривають людину від природи, перетворюючи духовну сферу суспільного життя

на самостійну субстанцію. Ідеалістичне розуміння історії виникає як

результат абсолютизації духовного фактора в людському бутті. На практиці це

означає дотримуватися просвітницького принципу: "Думки правлять світом".

Ідеалізм не заперечує об’єктивного чинника історії, але якщо з точки

зору натуралізму розвиток суспільства визначається дією законів природи, то

в ідеалізмі функцію творчого начала, соціального ватажка виконує або

світовий розум (об’єктивний ідеалізм), або ж нічим не детермінована

людська, насамперед духовно-вольова, активність (суб’єктивний ідеалізм).

Ідеалістичне розуміння історії в багатьох випадках небезпечне тим, що

породжує соціальну міфологію і прирікає соціальні суб’єкти, які опинилися

під владою ілюзій міфів, на гонитву за міражами.

Отже, як натуралізм, який значною мірою розчиняє людину в природі,

занадто заземляє її, так і ідеалізм, який відриває людину від природи і

перетворює духовне начало в людині на самодостатню сутність, орієнтують на

однобічне розуміння суспільства.

В певних теоріях визначається первинність індивідного начала в

суспільстві (М.Вебер, Т.Парсонс, П.Сорокін), в інших - вихідними є

надіндивідуальні соціальні структури (Е.Дюркгейм, К.Маркс).

Зіммель писав: "Суспільство існує всюди, де декілька індивідів

знаходяться у взаємодії, яким би не було останнє". А П.Сорокін в своїй

праці "Людина, цивілізація, суспільство" казав, що "соціальне явище є

соціальний зв’язок, що має психічну природу і реалізується в свідомості

індивідів, виступаючи в той же час по змісту і тривалості за його межи. Це

те, що називають "соціальною душею", це те, що інші називають цивілізацією

і культурою, це те, що треті визначають терміном "світ цінностей", в

протилежність світу речей, що створюють об’єкт наук про природу. Будь-яка

взаємодія, між ким би вона не відбувалася, якщо вона має психічний характер

(в вищевказаному змісті цього слова) - буде соціальним явищем" (5, с. 39).

На противагу їм Е.Дюркгейм вважав, що соціальні структури "існують

реально поза індивідами, які постійно до них пристосовуються. Це речі, що

мають своє особисте існування. Індивід знаходить їх цілковито готовими і не

може зробити так, щоб їх не було, або щоб вони були іншими, ніж вони є.

Безперечно, індивід відіграє певну роль в їх виникненні. Проте, щоб існував

соціальний факт, потрібно, щоб, по крайній мірі, декілька індивідів

об’єднали свої дії і щоб ця комбінація породила будь-який новий результат.

А оскільки цей синтез має місце поза кожного з нас (тому що він утворюється

з множини свідомостей), то він обов’язково має наслідком закріплення,

встановлення поза нами певних способів дій, суджень, які не залежать від

кожної окремо взятої волі" (4, с. 405). Соціальні явища Е.Дюркгейм вважав

зовнішніми по відношенню до індивіда. "Вони (соціальні явища), не будучи

матеріальними, існують певним чином, вони мають постійний спосіб існування

і особливу природу, не залежну від індивідуального свавілля; вони виникають

з необхідних відносин" (4, с. 406).

К.Маркс вважав, що в суспільстві діють "свої особливі закони, що не

мають ніякого відношення до осіб, які складають суспільство", а сам індивід

"включається у "зовнішнє" спілкування "тільки як природній член будь-якого

людського колективу" (1, с. 208).

В сучасній соціальній філософії усвідомлення поняття "суспільство"

пов'язане з інформаційною революцією, з новим баченням світу. "Інформаційно-

комп’ютерна революція реалізується як "процес інформатизації усіх сфер

життя суспільства і життєдіяльності людини. В основі кожної соціотехнічної

революції знаходяться свої особливі технологічні системи. Для інформаційної

революції це інформаційні технології. Її кінцевим результатом повинно стати

створення нової інформаційної цивілізації. При чому все радикально

змінюється: матеріальне виробництво і світогляд, побут і освіта,

спілкування і мистецтво змінюють не тільки свої зовнішні риси, але й

внутрішні механізми - зміст діяльності..." пише А.І. Ракітов в праці

"Філософія комп’ютерної революції" (12, с. 273-274). Формується

загальнопланетарна цивілізація на засадах, з одного боку, єдності і

неподільності світового співтовариства, з другого - множинності, відносної

незалежності і різноманітності народів, культур.

В розумінні поняття "суспільство" потрібно виділяти два аспекти, два

виміри - індивідуальний і соціальний. По-перше, суспільство - це самі люди

в їх суспільних відносинах. Всі суспільні явища є врешті-решт результатом

дій індивідів, їхніх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Причому діють

ці індивіди не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто

сукупністю індивідів, а відкритою системою їх спілкування, взаємозв'язків і

взаємодій. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до

саморегуляції. Процес упорядкування та організації суспільних відносин

породжує відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної

інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними

спільнотами, між людиною і природою (виникає система норм і правил, прав і

обов'язків, заборон і дозволів).

Саме така суперечлива особливість суспільної реальності - бути

продуктом взаємодії індивідів, відбитком їх суб'єктивності (цілей,

інтересів, бажань) і разом з тим незалежним від них надіндивідним,

об'єктивним утворенням - обумовлює специфіку соціальної закономірності

(соціальної детермінації), що якісно відрізняється від закономірностей

природи. Суспільне буття та історія людства, оточуючий нас предметний світ

складаються з зусиль конкретних індивідів, є результатом їх діяльності,

продуктом конкретно-історичної форми відношення людей до природи. Проте

саме цей результат стає об'єктивною умовою людського існування. Незважаючи

на те, що люди самі творять свою історію і суспільне життя, форма

"включення" їх в суспільно-історичний процес обумовлена не тільки ступенем

освоєння ними культурної спадщини, не тільки їх суб'єктивними прагненнями,

свободою вибору, але й об'єктивними умовами матеріального виробництва,

досягнутим рівнем суспільного розвитку, в тому числі - рівнем суспільної

свідомості. Отже, те, що має назву "соціальної детермінації", є фактором

залежності людей від продуктів та результатів їх власної діяльності. Із

сукупної діяльності індивідів розвиваються нові об'єктивні історичні

обставини, які, в свою чергу, визначають наступний розвиток людей. Тим

самим, не існує закономірних тенденцій історії без діяльності людей. Люди

знаходяться в залежності від об'єктивних умов і обставин життя, але разом з

тим створюють і змінюють ці обставини.

2. Структура і функції суспільства.

Суспільство як система взаємозв'язків і взаємодій індивідів має певну

структуру. Структура суспільства має два аспекти. По-перше, це те, що має

назву "соціальної структури суспільства", тобто сукупність "мікросоціумів"

- соціальних груп, спільнот, які є суб'єктами суспільного життя. По-друге,

це є система основних сфер життєдіяльності суспільства (матеріально-

економічна, соціально-політична і духовно-культурна) і відповідних до них

суспільних відносин (економічних, політичних, правових, моральних,

релігійних тощо).

Суб'єктами суспільного життя є самі люди, саме вони творять історію.

Творцями соціального процесу вони є разом з іншими людьми, у взаємозв'язку

з ними. Кожна людина включена в певну соціальну спільноту чи групу (або в

декілька соціальних груп). Тому суб'єктами історичного процесу є не тільки

індивіди, але й соціальні спільноти, що формуються на засадах єдності

історичної долі, обставин життя, інтересів та цілей індивідуального та

суспільного розвитку. Сукупність різноманітних соціальних спільнот,

зв'язків між ними складають соціальну структуру суспільства.

Ільїн В.І. в праці "Соціальна стратифікація" розглядає таку

класифікацію соціальних груп: "з точки зору групового зв’язку - формальні і

неформальні. По-перше, переважає безособистісний, по-друге - особистісний

зв’язок. З точки зору ступені міцності виділяють короткотривалі групи

(натовп, черга), спорадічні групи, що знову створюються час від часу

(болільники однієї команди), постійні групи. З точки зору розміру виділяють

малі і великі групи. Малою вважається група, в якій всі члени можуть

знаходитись в безпосередніх, особистісних, або формальних відносинах, не

користуючись допомогою посередників. По характеру членства... - групи з

автоматичним і добровільним членством" (12, с. 135).

Серед факторів, що обумовлюють формування соціальних спільнот та груп,

є і природні (ознаки статі, віку, раси), і соціальні (професійні, культурні

та інші ознаки). Так, можна виділити соціально-територіальні спільноти

(мешканці міста і мешканці села), соціально-демографічні (чоловіки, жінки,

діти, молодь, пенсіонери), соціально-етнічні (сім'я, рід, плем'я,

народність, нація, етнос). Для К.Маркса основним критерієм соціального

структурування було відношення до засобів виробництва, до власності. На

цьому грунтується класовий поділ суспільства - на рабів і рабовласників,

селян і феодалів, пролетаріат і буржуазію. У сучасній соціології поряд з

поняттям "клас" вживається термін "страта". Теорія стратифікації виділяє

певні верстви і спільноти (страти) за ознаками культури, освіти, стилем

життя, родом занять тощо. Так, М.Вебер включає в число таких ознак, крім

відношення до власності і рівня прибутку, відношення до влади і соціальний

престиж.

Вирішальним моментом, що визначає власне структуру соціуму, є фактори,

завдяки яким стало можливим само його народження і існування: праця,

спілкування, свідомість. Вони лежать не тільки в основі визначення трьох

сфер життєдіяльності людей, але й - відповідних до них суспільних відносин.

Суспільне життя відбувається в трьох основних сферах, або реальних

процесах життєдіяльності, - в матеріально-економічній, соціально-політичній

і духовно-культурній. Потрібно підкреслити, що визначення трьох основних

сфер суспільного життя має певною мірою відносний, умовний характер, тому

що реальна людська життєдіяльність - це тісний взаємозв'язок і взаємовплив

цих сфер. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного життя веде до

створення деформованої моделі суспільства.

В процесі багатогранної життєдіяльності людей складаються певні

суспільні відносини. М.Вебер суспільними відносинами називав "поведінку

декількох людей, співвіднесену по своєму змісту один з одним і, що

орієнтується на це. Відповідно соціальні відносини повністю і виключно

полягають в можливості того, що соціальна поведінка буде носити доступний

(осмисленому) визначенню характер... Тою самою ознакою даного поняття є -

нехай навіть мінімальна - ступінь відношення даного індивіда до іншого.

Зміст цього відношення може бути найрізноманітнішим: боротьба, ворожнеча,

кохання, дружба, повага, ринковий обмін, "виконання" погодження,

"ухилення", або відмова від нього, суперництво економічного, еротичного,

або будь-якого іншого характеру; класова, або національна спільність. Таким

чином, поняття "соціальні відносини" як таке нічого не говорить про те, чи

йдеться про "солідарність" діючих осіб, або про прямо протилежне" (3, с.

630-631).

Соціальні відносини охоплюють всі сфери суспільного життя та

діяльності. Матеріально-економічні відносини включають в себе виробничі

відносини, технологічні, відносини розподілу, обміну; соціально-політичні -

політичні, правові, моральні, класові, національні, соціально-групові;

духовно-культурні - моральні, релігійні, худжньо-естетичні, наукові

відносини. Суб'єктами суспільних відносин є індивіди та соціальні

спільноти, саме їх інтереси та потреби лежать в основі суспільних відносин.

Суспільство, як єдність соціального і індивідуального, спрямоване, по-

перше, на забезпечення умов для збереження і розвитку самого соціуму і, по-

друге, на забезпечення умов для реалізації і розвитку здібностей індивідів,

для задоволення ними своїх потреб. Основні сфери людської життєдіяльності

обумовлюють основні функції суспільства: забезпечення і відтворення

матеріально-економічних умов життя (зростання добробуту, матеріального

достатку); регулювання і організацію суспільних відносин (соціально-

політичні, етичні гарантії виживання людства, упорядкування і нормалізації

політичних, правових, моральних відносин); духовно-культурний розвиток

людей.

Суспільне життя в своїй сутності є творчим процесом створення і

розвитку людиною, як суспільно-історичним суб'єктом, соціальних умов свого

життя. В цьому процесі розвивається і сама людина, збагачуються її

можливості, вдосконалюються здібності. Така особливість людського буття

визначається в соціальній філософії поняттям "суспільне виробництво".

Суспільне виробництво не обмежується лише економічною сферою (матеріальне

виробництво), воно є разом з тим і розвитком різноманітних суспільних

відносин та соціальних інститутів (виробництво форм спілкування) і процесом

формування і розвитку духовнї сфери людства, суспільних форм свідомості

(духовне виробництво). Отже, основні сфери життєдіяльності в їх

взаємозв'язку - це і є реальний процес суспільного виробництва як

виробництва життя, його суб'єкта - суспільної людини.

Матеріально-економічна сфера є процесом перетворення і освоєння природи

з метою створення матеріальних умов і засобів життя. Характер і рівень

матеріального виробництва визначається способом освоєння природи, тобто

способом виробництва. Спосіб виробництва - це конкретно-історична єдність

продуктивних сил і виробничих відносин.

Продуктивні сили відображають активне ставлення людей до природи, вони

є системою суб'єктивних і речових факторів, які здійснюють "обмін речовин"

між суспільством і природою. До складу продуктивних сил входять люди в

єдності їх фізичних і духовних сил, з їх історично набутим досвідом

виробництва, уміннями, навичками, з їх знаннями, різними формами об'єднання

виробничих зусиль. Другим елементом продуктивних сил є засоби виробництва.

Засоби виробництва - це сукупність засобів праці (серед яких основними є

знаряддя праці) і предметів праці (продуктивних сил самої природи). В

історичному розвитку знарядь праці, як основного елемента засобів

виробництва, виділяють три етапи. Перший з них - епоха інструменталізації,

епоха панування ручної техніки. Другий етап пов'язаний з появою машин, він

набув назви епохи індустріалізації. Сучасний етап розвитку продуктивних сил

обумовлений процесом науково-технічної революції, перетворенням науки в

безпосередню продуктивну силу і підвищенням ролі суб'єктивних, духовних

здібностей людей в процесі виробництва (йдеться про епоху комп'ютерізації і

інформації).

Виробничі відносини - це сукупність матеріально-економічних відносин

між людьми в процесі виробництва і руху суспільного продукту від

виробництва до споживання. Вони є історично-конкретним способом поєднання

людей і засобів виробництва на основі певного характеру власності, або

способом привласнення людиною умов своєї праці. Саме через спосіб і процес

привласнення умов праці реалізуються відносини власності, які є суттєвою

характеристикою всієї системи виробничих відносин. Від виробничих відносин

відрізняються так звані технологічні відносини, які так само складаються в

процесі виробництва, але обумовлені не формою власності на засоби

виробництва, а потребами технології і організації виробництва. Це,

наприклад, відносини між робітниками різних спеціальностей, між

організаторами та виконавцями тощо.

Джерело розвитку способу виробництва є суперечність між продуктивними

силами, що постійно розвиваються, і виробничими відносинами, які мають

стабільний характер. Зміни в продуктивних силах зумовлюють потребу змін у

виробничих відносинах. Саме цей закон - закон відповідності виробничих

відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил - К.Маркс вважав

основним загальносоціологічним законом, що лежить в основі соціально-

політичних революцій і історичного розвитку.

Соціально-політична сфера життєдіяльності - це сфера продукування

Страницы: 1, 2