МЕХАНІЗМ АКТИВІЗАЦІЇ ТРУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

в абстрактно-логічному плані, а головним чином, з позиції реальної участі

основних дійових осіб в суспільному виробництві. На відміну від

представників інших шкіл Маркс доводив, що формування і розвиток як людини,

так і людського суспільства, відбувається перш за все у процесі

виробництва. Саме діяльна сторона, здатність змінювати свою власну природу,

а не споживання, у К.Маркса виходить на передній план. Економічний суб’єкт,

за Марксом, детермінований усією системою суспільного виробництва.

Розкриваючи сутність природи людини, К.Маркс зводив її до сукупності всіх

суспільних відносин. Виходячи з цього, само собою зрозумілим є те, що

вдосконалюючи виробничі відносини, можна добитися економічної активізації

людини.

Для методології економічної теорії Маркса було характерним те, що такі

збірні поняття, як “капітал”, “людство” наділялися волею та свідомістю

суб’єкта, який включає певну функцію. Одночасно підкреслювалось, що

об’єктивні умови капіталістичного суспільства ставлять індивіда в жорстокі

рамки, наперед визначаючи його поведінку і дії.

Висунувши економічний детермінізм у якості початкового підходу до

розгляду людини, Маркс, по суті, не цікавився індівідом як мікроланкою

суспільства. У марксистській політичній економії на першому плані був

макроекономічний підхід, тобто економічна система в цілому. І коли ж мова

йшла про виробничі відносини, то вони розглядались мовби самі собою, без

чисто людських передумов без самих носіїв цих відносин. Іншими словами, не

вистачало суб’єктивності економічних відносин. Співставно з капіталістом

індивід трактувався як фактор виробництва, переміщення якого повністю

залежить від переміщення капіталу як основного економічного суб’єкта.

Особисте споживання вилучалося з системи економічних відносин, його

економічне призначення зводилось виключно до одного із складових чинників

відтворення капіталу. Найманий робітник виступає швидше об’єктом, аніж

суб’єктом економічної діяльності. Вони не вільні самостійно обирати лінію

поведінки і діють, як правило, у тому напрямку, який їм нав’язує капітал.

Враховуючи те, що у наступному викладі ми будемо неодноразово

звертатися до марксового трактування людини, перейдемо до маржиналістської

“революції”, котра перемістила економічний аналіз з суспільства

безпосередніх виробників зовсім в іншу площину – у сферу споживчого вибору.

У маржиналізмі людина виступає перш за все споживачем і суб’єктом

економічних відносин. В працях маржиналістів людина стає раціональним

максимізатором корисності, добробуту. В її діях на перший план вже виходить

не власний інтерес, а економічний раціоналізм. Властивість “людини

оптимізатора” в маржиналістській теорії має виключно важливе значення.

Маржиналістська теорія, відповідно до логіки Дж.Мілля, стверджувала,

що класова політична економія охоплює всю поведінку людини в суспільстві,

вона повністю відкидає всі людські пристрасті та мотиви, крім тих, котрі

спрямовані на володіння багатством, на вибір засобів для досягнення цієї

мети.1

“Людина - оптимізатор” в уявленнях маржиналістів уособлює:

суб’єкта, спрямованого до найбільшої корисності й прибутку; людину,

яка має власну систему цінностей і вподобань, не залежну від зовнішніх

впливів середовища; здатну до вибору оптимального варіанту при

співставленні цілей і засобів їх досягнення; передбачення та володіння

достатньою інформацією для прийняття безпомилкового варіанта дій, миттєво

реагувати на зміни зовнішніх умов.2 Маржиналістський напрямок в економічній

теорії зазнав впливу біологічних та фізіологічних факторів на мотивацію

людини.

На початку ХХ століття А.Маршаллом була здійснена спроба синтезувати

основні досягнення класичної, історичної та маржиналістської шкіл

політичної економії. А.Маршалл намагався наблизити свою модель людини до

властивостей реальних агентів виробництва. Він підкреслював: “Економісти

мають справу з людиною як такою, не якоюсь абстрактною чи “економічною

людиною”, а з людиною із плоті і крові”.1

А.Маршалл спробував поєднати реалістичний опис господарської поведінки

з абстрактними дедуктивними висновками, отриманими при допомозі

раціонально-максимізаційної моделі людини, однак досягти їх органічного

синтезу йому не вдалося. По суті, модель людини у Маршалла залишилась

двоякою, що дозволяє давати передбачення людської поведінки в обмеженій

області, де діють грошові інтереси.

Обмеженій моделі “економічної людини” А.Маршалла була протиставлена

концепція розповсюдження цієї моделі на всю людську діяльність. Цей підхід

бере свій початок у Г.Госсена, австрійської школи і отримав продовження у

Л.Роббінса. Для їх переконань характерно те, що не можливо відокремити

ринкову діяльність людини від інших форм раціональної дії. Перехід до

раціональності “економічної людини” розширив сферу її дії, включаючи всі

види господарської діяльності, підпорядкування не раціональному вибору, а

традиції, нормам, звичаям. Такий підхід свідчить про те, що при

розглядувані економічної поведінки людини не можна ігнорувати неекономічні

мотиви.

Якщо класична політична економія, а далі і К.Маркс, ув’язували логіку

економічної поведінки суб’єктів господарської діяльності з класовою

приналежністю, то маржиналісти підносять до абсолюту суб’єктивно-

психологічний принцип оцінки поведінки. Маржиналісти досліджують проблеми,

які не змінюються з розвитком суспільства і не зачіпають нічиїх класових

інтересів. У центрі їх уваги – раціональний розподіл обмежених ресурсів.

Вирішення цих питань пов’язується з приматом обміну і споживання над

виробництвом. Абстрактний, позаісторичний аналіз ринкового механізму

дозволив маржиналізму зафіксувати ряд загальних закономірностей

ціноутворення, конкуренції, поведінки споживачів, які наділені більшою

спільністю і багато в чому зберігають силу до сьогодні.

У маржиналістській системі всі економічні суб’єкти однорідні,

рівноправні. Кожен з них діє виключно у власних інтересах. У відповідності

з основними постулатами маржиналізму взаємодія багатьох вільних економічних

суб’єктів з їх індивідуальними інтересами формує закони економічного життя.

При цьому найважливішим об’єктом дослідження маржиналістів виступають не

самі факти господарського життя, а думка економічних суб’єктів з приводу

цих фактів.

Маржиналізм відсіює будь-які аспекти соціальної взаємодії, котрі не

можуть бути представленими у термінах гедонічного розрахунку, досягаючи

високочистої фракції “максимізації корисностей”, яка у маржиналістів

оголошується фундаментальною і нерозчленовуваною субстанцією людської

мотивації. Завдяки такій абстракції від соціальних відносин представникам

маржиналізму вдається застосувати теорію вибору до найрізноманітніших видів

діяльності, включаючи й ті, які виходять за рамки економічної діяльності.

Особливо слід зупинитися на моделі людської поведінки в

макроекономічній теорії Дж.Кейнса. У своїй теорії Кейнс відійшов від

методологічного індивідуалізму, характерного для англійської класичної

школи. Він відхиляв атомістичний погляд на економіку і розглядав її як

органічну єдність. Кейнс не підтримував моделі бездоганного “раціонального

максимізатора”, “людини-оптимізатора”, що володіє досконалим передбаченням

і повною інформацією. Реалізуючи більш конкретний, фактичний рівень

аналізу, Кейнс припускав існування нерівнозначних явищ на макрорівні. Він

виходив з того, що економічні суб’єкти стикаються з неповною інформацією,

котра виключає раціональну максимізацію цільової функції. За Кейнсом,

неповна інформація викликає вплив очікувань, ілюзій, настроїв та інших

психологічних факторів, які спотворюють логіку раціонального розрахунку. В

макроекономічній теорії Кейнса не абсолютизується ринковий механизм і

відзначається невідворотність активної участі у регулюванні економічного

життя держави.

Модель кейнсіанського регулювання на межі 70-х років ХХ століття в

країнах з розвинутою ринковою економікою витісняється неокласичною,

конкретним втіленням якої в сучасних умовах виступає монетаризм. Зберігаючи

фундаментальні початки вільного ринку, монетаризм віддає пріоритет

інституціональному регулюванню грошово-кредитної сфери, ставлячи принципово

нові вимоги як до самої економіки, так і до держави як верховного

координатора монетаристської економічної політики.

Оцінюючи людину в координатах монетаристської теорії, її націленість

та мотиви, необхідно підкреслити, що у відповідності з монетаристською

філософією найвищою ціллю виступають гроші. Монетаристському підходові є

характерним тип грошової людини. Для цього підходу вдячним грунтом виступає

суспільство, де економічне начало переважає над духовним і моральним

началом, бо у такому суспільстві гроші перетворюються в універсальну міру

значимості людської особистості. Європа з Америкою були підготовлені до

монетаризму всією своєю системою цінностей, починаючи від антропоцентризму

та індивідуалізму і закінчуючи реалізмом та лібералізмом.

Монетаристська філософія, якщо вона орієнтована на професійну

діяльність, не може викликати перекручень ціннісних орієнтирів. Однак вона

здатна трансформуватися у стиль життя. Монетаристська психологія може

утвердитися тоді, коли устремління до задоволення потреб не виходять за

рамки чисто фізичних потреб. Психологічно монетаристський менталитет

виникає і отримує розвиток тоді, коли складається комплекс неповноцінних по

відношенню до власного інтелектуально-духовного потенціалу. Відомо, коли

людина не в змозі реалізувати себе як особистість, коли її творчі та

інтелектуальні здібності не можуть отримати відповідної соціальної оцінки,

настає частіше всього природня духовна криза. Якщо особистість не в стані

цього усвідомити, то вона рухається шляхом пошуку ілюзій самоцінності.

Однією з таких ілюзій стає оцінка особистості в залежності від її оцінки

суспільною думкою. У цьому випадку добрим грунтом стає філософія

монетаризму, згідно з якою суспільне визнання може стати еквівалентним

об’єму накопленого капіталу. Отримувані гроші починають сприйматися як

суспільна оцінка її особи. На цей аспект монетаризму звертається увага

тому, що економічні реформи в Україні спираються переважно на

монетаристські постулати. Це стало однією з причин появи соціального

прошарку, що отримав неформальну назву “нові українці”. Вони виступають

носіями вульгарно-монетаристської філософії, котра справляє могутній тиск

на український менталітет, на традиційні моральні підвалини, культуру нашої

країни. Для українського менталітету завжди був чужим монетаристський

підхід. У нашій країні устремління до духовних основ, духовного потенціалу

завжди поєднувались з нівелюванням побутових цінностей. Але жорсткі рамки

економічної несвободи, відсутність економічних стимулів, низький рівень

життя, лібералізація економіки і зовнішньоекономічних зв’язків послужили

причиною ідеалізації західних цінностей, однією з основ монетаристського

ажіотажу у значної частини людей пострадянського періоду.

Не сам собою монетаризм виступає викривленням ціннісних орієнтирів, а

його використання за відсутності необхідних умов і передумов. Монетаризм як

системно оформлений напрямок економічної політики здатний реалізувати свій

потенціал тільки стосовно до такої економіки, в котрій грошові потоки

опосередковують як взаємозв’язки у сфері власне виробництва, так і

взаємодії в рамках трансакційної сфери, ступінь розвитку якої визначає

інституціальний механізм монетаристської економічної політики.

Не заперечуючи значимість моделей людини, розроблених соціологами,

психологами, біосоціологами, необхідно відзначити їх спільний недолік. Він

зводиться до недооцінки соціально-економічного аспекту праці і робочої

сили, перебільшенню методологічного індивідуалізму, ігноруванню

відмінностей між мотивацією найманого робітника і роботодавця, возз’єднання

праці і власності. Недоліком розглядуваних напрямків в дослідженні

людського фактора була їх обмеженість рамками виробничого процесу і

споживання. Питання формування людського фактора, його роль у перетворенні

соціального середовища, зміни економічної поведінки, викликаної підвищенням

рівня зрілості виробничо-економічного організму, посилення соціалізації та

гуманізації економіки не знайшли достатнього відображення у розглядуваних

моделях людини і концепціях трудової мотивації.

Багато цих та інших соціально-економічних явищ тією чи іншою

мірою враховані в теорії “людського капіталу”, формування якої

відбувалося наприкінці 50-х – на початку 60-х років нинішнього століття.

Виникнення концепції людського капіталу стало можливим завдяки публікаціям

американських економістів Г.Беккера, Т.Шульца, М.Флетчера та інших. Поява

цієї теорії передувала кардинальним змінам місця і ролі людини у розвитку

економіки та суспільства. У останні десятиріччя перевага в конкурентній

боротьбі вже не визначається розмірами країни, багатими природними

ресурсами, могутністю фінансового капіталу. Сьогодні економічне зростання,

суспільний прогрес вирішує рівень освіти, обсяг накопичених суспільством

знань, професійний та інтелектуальний потенціал людини.

На сучасному етапі продуктивні сили реалізуються і відтворюються

переважно у формі “людського капіталу”. Вкладення в нього виступають в

якості капіталізованого накопичення. Використання цих вкладів визначає

зростання доходів, розширення виробництва, підвищення їх соціальної віддачі

на мікро- та макрорівні. Тепер “людський капітал” є адекватною формою

вираження продуктивних сил людини і найнадійніший соціальний індикатор

розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки.

“Людський капітал” представляє собою складне економічне та соціальне

утворення. Це не тільки сукупність навичок, знань, здібностей, духовна

стабільність та інтелектуальна мобільність людини, здатність збирати,

аналізувати та використовувати все зростаючі потоки інформації, але й

реалізація всіх активів “людського капіталу” у процесі трудової діяльності

та вкладення у нього. Невід’ємним елементом “людського капіталу” є

мотивації, які необхідні для того, щоб процес його відтворення здійснювався

безперервно і в розширюваних масштабах.

Найважливішими складовими “людського капіталу” є освіта, виробничий

досвід, особисті здібності людини тощо. “Інвестиції в школи, у створення

знань і підвищення майстерності, - писав М.Флетчер, - дорівнюють

інвестиціям у сільське господарство, в машинобудування і в нове

будівництво. Вони служать збільшенню виробничого потенціалу економіки і

збільшенню темпів економічного зростання… Підвищення освіти пояснює майже

половину збільшення продуктивності праці”.1 Вивчення вкладу освіти в

економічне зростання дозволило теоретикам “людського капіталу” зробити

висновок про те, що внаслідок зміни соціальної природи суспільства під

впливом технічного прогресу виникає і розвивається нова страта власників-

володарів “людського капіталу”.2

Зростаючий рівень знань призвів до того, що класи стають

“квазікорпоративною” формою, оскільки суспільство вже складається не з двох

антагоністичних класів пролетаріату і буржуазії, а представляє собою

гомогенні по відношенню до влади групи власників, із яких виокремлюється

страта управлінців, яка визначає економічну роль, розподіляє роботи,

зводячи частину суспільства разом. Головним питанням розвитку суспільства,

у якому “зникає” власник у формальному смислі цього слова, постає проблема

влади і управління. Так, для прикладу, А.Тоффлер у своїй книзі “Третя

хвиля”, аналізуючи технічну залежність людини у виробничому процесі та

важелі управління виробництвом, вважає, що центром системи господарства та

її вершиною стали управляючі (їх називають “інтеграторами”). Вони

контролюють суспільне виробництво на різних рівнях соціальної системи,

пом’якшуючи негативні наслідки, що викликані як технічним прогресом, так і

людським фактором. “Маркс в середині ХІХ століття думав,- пише Тоффлер,- що

будь-який власник інструментів та технологій – “засобів виробництва” – буде

контролювати суспільство. Він довів, що у разі, коли роботи взаємозв’язані,

робітники можуть руйнувати виробництво і захопити інструменти своїх

господарів. Вони стануть власниками, вони визначатимуть правила. Гра

історії обманула його очікування. Через зростаючу залежність виникла велика

система важілевих нових груп – тих, котрі управляють системою та інтегрують

її. Як результат, ні власники, ні робітники не прийшли до влади і в

капіталістичних, і в соціалістичних країнах. Це були інтегратори, які

прийшли до вершин”.1

Просування на перший план людського капіталу в системі факторів

виробництва визвало потребу доповнити традиційні показники систем

економічного розвитку показниками, що характеризують рівень людського

капіталу, якість життя людини. Так, нещодавно були запропоновані два

інтегральні показники: ООН – індекс гуманітарного розвитку, а Г.Далі і

Дж.Коббом – індекс стійкого економічного добробуту. Індекс гуманітарного

розвитку, величина якого змінюється від 0 до 1, представляє собою

агрегатний показник, що розраховується на основі характеристик тривалості

життя, рівня знань та рівня оволодіння ресурсами. Індекс Далі-Кобба

корегується з урахуванням нерівномірності в розподілі благ та послуг і

витрат екологічного характеру, пов’язаних з нераціональним господарюванням.

На Заході все активніше критикуються різноманітні течії “Економікс”,

що ігнорують людину у всьому багатстві притаманних їй властивостей. Так, на

думку англійського економіста Е.Ф.Шумахера, людська природа повстає проти

нелюдських технологічних, організаційних та політичних умов, що

сприймаються нею як сковуючі та удушливі. Тому будь-яка організація повинна

мати “людський масштаб”, тобто визначати розмір колективу, де люди могли б

залишатися самими собою, у іншому разі вона стає антигуманною.

Вирішення проблеми Шумахер бачив у створенні нового образу життя, який

відповідає потребам людського організму. Зростаючий інтерес до питань

способу життя призвів до того, що в 70-ті роки виникла теорія “якості

життя”. Вона твердо закріпилась у концептуальному апараті найвидатніших

представників західної теоретичної думки, таких, як Д.Белл, Дж.Гелбрейт,

А.Тойнбі та ін. Теорія “якості життя” отримала розповсюдження і в

середовищі політичних діячів західних країн, стала реалізовуватись у

практичній діяльності політичних партій.

Теорія “якості життя” оперує достатньо багатим колом проблем,

починаючи від ослаблення щільності населення, зниження ступеня забруднення

навколишнього середовища, ліквідації голоду та хвороб, причасністю до

морального порядку суспільної справедливості тощо.

Найбільш повне пояснення питання “якості життя” дав Д.Белл, який

сформулював 12 головних критеріїв (індикаторів), при допомозі яких можна

співвиміряти “якість життя” різних суспільств. До них належать: охорона

здоров’я, розвиток і удосконалення особистості в процесі навчання, праця і

якість трудового життя, організація відпочинку та вільного часу,

розпорядження товарами та послугами, фізичне оточення, особиста безпека,

здійснення правосуддя, можливість участі у суспільному житті і т.п.1

Окрім того, існують так звані міжнародні індикатори “якості життя”. До

них належать, на думку американських соціологів А.Етціоні і У.Екхарта,

гармонія людини з самою собою та з іншими людьми і природою, моральне і

фізичне здоров’я людей, відсутність насилля й терору, чесна змагальність і

мирне співіснування, антифашизм тощо.

Треба відзначити, що, по-перше, концепція “якості життя” стала однією

з перших спроб всебічного аналізу людського суспільства, що опирається на

трудову діяльність. По-друге, вона поряд з приматом трудової діяльності

розглядає в якості джерела суспільного розвитку культуру, котра формує

спосіб життя і спосіб думки. По-третє, розробка відповідних показників

визначення якості життя зазнала у своєму розвитку кілька етапів – від

екологічних показників, поширених у 70-ті роки, до всіх без винятку

аспектів розвитку світового співтовариства – економічних, політичних,

соціальних, технологічних, моральних, демографічних та ін. По-четверте,

формування основних рис концепції “якості життя” у багатьох аспектах було

пов’язане з ідеологічним протистоянням капіталістичних та соціалістичних

країн, і, звичайно, частково збагатило науковий аппарат вітчизняної думки в

галузі суспільствознавства, особливо в галузі проблем праці і прав людини.

Модель “економічної людини” вже до кінця 30-х років багато в чому виявилась

неприйнятною перш за все тому, що матеріальна зацікавленість і виключно

економічні стимули перестали бути єдиними рушійними факторами працюючих.

Саме в цей період часу з’являються дослідження, які підкреслюють

необхідність по-новому сприймати людину та природу її мотивацій до праці. В

них виразно прослідковується ідея про визнання важливості для робітників не

тільки матеріальних потреб і економічних стимулів, але й соціальних потреб

і стимулів, що враховують не тільки здібності людини до праці, але й всю

сукупність відносин, засвоєних та реалізовуваних нею.

Витоки такого підходу до людського фактору виробництва починаються з

етапу виникнення і розвитку масового інтересу до теорії “людських

відносин”. В 20-30 р.р. вчені із Гарвардського університету Е.Мейо та його

послідовники обгрунтували, що підприємство представляє собою не тільки

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10