Контрольная работа: Зв'язок принципу диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права

Без впровадження принципу диспозитивності неможливо уникнути вказаної недоречності, а це у свою чергу ставить під сумнів реалізацію в кримінальному процесі таких конституційних принципів, як рівність сторін та змагальність. Запровадження принципу диспозитивності із законодавчою фіксацією його в нормах КПК України обов'язково потягне за собою необхідність: нормативного забезпечення нових можливостей і нового статусу адвоката чи представника сторони, у тому числі щодо збору і одержання доказів; новели в законах про правоохоронні органи (міліцію, СБУ, НБР), оперативно-розшукову діяльність та ін. Але саме це вже буде проявом правової держави.

Одночасно запроваджуючи цей принцип в його вказаній стадії, ми повинні думати про адміністративне процесуальне законодавство і можливості заявника та його представників у цьому новому виді судочинства. [10; с. 78]

Третя складова (стадія) принципу диспозитивності торкається поведінкової стадії заінтересованих осіб безпосередньо у судовому процесі. Ця стадія вже сьогодні має реалізацію (хоча й потребує вдосконалення), що підтверджує наявність цього принципу не лише в цивільному, айв кримінальному процесі. Не тільки на суд покладається навантаження щодо правової оцінки сукупності фактів, а й учасники процесу також зобов'язані довести значимість своїх аргументів та мотивів з аналітичною думкою щодо регуляції сформованих правовідносин відповідними нормами права. Якщо цей обов'язок сторін приглушується при розгляді справи професійним складом суду, на якому лежить головне навантаження щодо правового аналізу, а інші учасники процесу, виходячи з цього, можуть не виявляти активності, то в зв'язку з запровадженням Конституцією України нового інституту судочинства - суду присяжних виникає якісно нове завдання сторін - і щодо висловлення переконливості своїх доказів, і щодо їхнього правового аналізу та оцінки. Поки що невідомо, якому за видом складу присяжних доведеться доводити свої погляди - чи суду присяжних французького зразка (три професійних судді і дев'ять присяжних), чи американського зразка (суд народу без професійного судді, і мабуть, зовсім без юриста). Законодавець ще не вирішив питання щодо форми суду присяжних. Зрозуміло, що ця стадія прояву принципу диспозитивності, особливо у комплексі з принципом змагальності, потребує якісно нового правового визначення і конкретизації, але важливо мати уявлення, що така стадія існує.

Четверта складова (стадія) принципу диспозитивності відображає цей принцип зі сторони, яка зовсім не була відома радянській науці, та в цьому й не було потреби в зв'язку з зовсім іншим концептуальним підходом щодо змісту судового процесу і судочинства. Особливо ця стадія була неприйнятною для кримінального процесу, де авторитарна держава апріорі ніколи не могла помилитися, а знищення нею людини піднімалося до рівня Олімпу. Саме тому, що в країнах сталої демократії держава та її інституції розглядаються у будь-якому судовому процесі як сторона рівна людині, а не домінуюча над нею, тому сторони поставлені у позицію прозорості зі всіма своїми доказами і аргументами. Більше того, для того щоб всебічно реалізувати принцип змагальності, передбачено обов'язок сторін заздалегідь до початку судового слухання надати судові, а отже - і протилежній стороні всю інформацію про докази і джерела їх надходження. Це робиться для того, щоб сторона, до якої є претензії, мала можливість належним чинним підготуватись до судового процесу, що розглядається як її справедливе природне право. Одночасно це має і практичне значення - завдяки такому підходу кожна сторона спроможна належним чином оцінити свої можливості щодо результатів судового рішення і, не доводячи до дорогого судового розгляду, ще у процесі досудової підготовки справи закінчити її мировою угодою. Дія цієї стадії принципу диспозитивності може мати місце не лише в цивільному, а й в кримінальному процесі (мирова угода між фізичними особами або кримінальний компроміс між прокурором і адвокатом з санкції судді).

Але пункт 3 Європейської конвенції про права людини вказує, що кожна людина, звинувачена у скоєнні кримінального злочину, має право:

а) бути негайно і детально поінформованою зрозумілою для нею мовою про характер і причину звинувачення проти неї;

б) мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту.

Прозорість доказової бази існує у багатьох демократичних країнах, і це не знижує ефективності роботи поліцейського, слідчого і прокурорського апаратів. [10; с. 79]

П'ята складова (стадія) принципу диспозитивності полягає у тому, що не лише сторони зобов'язані до початку суду «розкрити свої карти», а й суд має право запровадити санкції проти тих осіб, які не виконують цієї вимоги, тобто є обов'язок і кореспондуюче йому право суду застосовувати ступінь кари. Одне з можливих м'яких покарань - відкладення слухання справи для підготовки контраргументів стороною, яку було позбавлено такої можливості, з покладенням на винну сторону відшкодування судових витрат у зв'язку з відкладенням процесу. Більш тяжке покарання - повне відхилення прихованих доказів з накладенням штрафних санкцій за неповагу до правосуддя. Ця складова принципу диспозитивності має величезне не лише теоретичне, а й практичне значення для судочинства в нашій країні, особливо з врахуванням міцних традицій неповаги до суду, нехтування обов'язками і нормативними приписами в цій сфері. Останній прояв (стадія) вказаного принципу диспозитивності поки що недостатньо досліджений в теорії і практиці інших країн (ця стадія є більш притаманною французькому судовому процесу), але невеличка інформація про такі можливості суду є цікавою.

Таким чином, принцип диспозитивності постає в зовсім іншому вигляді, ніж його описували раніше. Вказана його різноманітність ще більше підкреслює необхідність наукового дослідження змісту та особливості дії і реалізації цього принципу, а також його взаємодію з принципами змагальності і рівноправності у судовому процесі України.

Стаття 11 ЦПК закріплює головні ознаки основного принципу цивільного судочинства - принципу диспозитивності, який визначає механізм виникнення, розвитку і закінчення цивільної справи. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право судового захисту його прав, свобод і інтересів. Можливість здійснення кожною особою права на судовий захист залежить, перш за все, від самої заінтересованої особи (ст. З ЦПК). Можливість вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами фактично і є принципом диспозитивності, оскільки частина 2 коментованої статті зазначає, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд. Однак справа інколи може бути порушена не тільки заінтересованою особою, але і певними органами та особами, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси ( ст. З цього Кодексу). Це не слід вважати обмеженням диспозитивності, оскільки ЦПК передбачає для заінтересованої особи можливість впливати на рух справи.

3. Зв'язок принципу диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права

Зміни та доповнення до Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), внесені законодавцем останніми роками, торкнулися найважливіших положень цивільного судочинства: засад змагальності, диспозитивності, законності, об'єктивної істини; повноважень суду першої, апеляційної та касаційної інстанцій тощо. Ці зміни, а особливо ті, які стосуються ролі суду в доказуванні та встановленні обставин цивільних справ, є настільки істотними, що вимагають коригування правосвідомості суддів, їх відходу від багатьох стереотипів, зумовлених тривалим застосуванням чинних раніше цивільних процедур, та напрацьованих у зв'язку із цим штампів, набуття нового досвіду.

Багато суддів ще не усвідомлюють, що зараз суд не зобов'язаний «вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи», а виходячи із конституційної засади змагальності повинен створювати необхідні умови для такого дослідження обставин справи. Відповідно до внесених до ЦПК змін і доповнень обов'язок доказування фактичних обставин, що мають значення для справи, повною мірою покладається на сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, а суд може за їх клопотаннями сприяти у витребуванні доказів у разі виникнення труднощів у цьому. [11; с. 20]

У змагальному процесі (ст. 15 ЦПК) суд перестав виконувати, як було раніше, роль слідчого в цивільних справах, самостійно й ініціативно збирати докази, а стає дійсно судом, який організовує процес і керує ним, забезпечуючи сторонам та іншим особам, котрі беруть участь у справі, рівні можливості щодо надання ними доказів, участі в їх дослідженні та реалізації інших прав.

В названому процесі суд значно більшою мірою вирішує питання права — як матеріального, так і процесуального:

1) роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов'язки;

2) попереджає про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій (наприклад, відмова від позову або його визнання, визнання факту встановленим, затвердження мирової угоди сторін тощо);

3) за клопотаннями осіб, що беруть участь у справі, сприяє здійсненню їхніх прав (витребування доказів, які особа не в змозі надати самостійно, тощо);

4) на основі аналізу норм матеріального права визначає обставини, що мають значення для справи та підлягають доказуванню, ставить їх на обговорення, у тому числі й у випадках, коли сторони на них не посилаються;

5) вказує сторонам на обставини, котрі за законом вони зобов'язані доказати, і встановлює строк для надання ними доказів; 6) забезпечує в ході розгляду справи здійснення особами, які беруть участь у справі, їхніх прав (на заявлення клопотань, давання пояснень, виступи в дебатах тощо), а також дослідження у встановленому ЦПК порядку наявних у справі доказів, вирішує питання про їх належність і допустимість. [11; с. 21]

Щодо нових повноважень суду слід зауважити, що певною мірою він виконував їх і раніше, проте вони не мали самостійного значення, оскільки діяла процедура, за якою незалежно від позиції сторін суд був зобов'язаний збирати докази. За таких умов втрачали будь-який сенс і значення, наприклад, розподіл судом тягаря доказування між сторонами, роз'яснення їхнього обов'язку надавати докази, встановлення строків для їх надання тощо. Сторони могли не звертати уваги на ці дії суду, не побоюватись ніяких наслідків — суд був зобов'язаним (під страхом скасування рішення) замість них відшукати та витребувати необхідні докази.

Ухил у напрямі вирішення судом у змагальному процесі питань матеріального та процесуального права зовсім не означає, що зменшується його роль у вирішенні питань щодо фактів (встановлення обставин цивільних справ). Як і раніше, зазначені питання належать до прерогативи суду і мають певні особливості.

Встановлення обставин цивільних справ у змагальному процесі стає результатом: самостійної (чи за сприяння суду) діяльності осіб, які беруть участь у справі, з надання доказів (без ініціативи самого суду щодо їх витребування) ; дослідження цих доказів судом із наданням названим особам права брати участь у такому дослідженні, при цьому суд вправі досліджувати докази й за відсутності вказаних осіб, якщо вони не скористалися зазначеним правом (ст. 172 ЦПК); оцінки судом за правилами ст. 62 ЦПК лише доказів, наданих йому цими особами (самостійно чи за їх клопотаннями за допомогою суду).

Для успішного виконання нової ролі в організації змагального процесу закон наділив суд рядом процесуальних засобів — суд має право: розглянути справу за наявності в ній достатніх матеріалів про права та взаємовідносини сторін, якщо обидві сторони або відповідач не з'явилися в судове засідання (частини 3 і 5 ст. 172 ЦПК); залишити заяву без розгляду, якщо в судове засідання не з'явився позивач (ч. 4 ст. 172 ЦПК).

Цивільне судочинство з урахуванням нового змісту таких засад, як змагальність і диспозитивність, характеризується тим, що сторони, які беруть участь у справі і на яких законом покладено обов'язок доказувати обставини, що мають значення для її розгляду, самостійно вирішують, брати їм участь у процесі та надавати докази чи ні. Якщо вони відмовляються від участі в розгляді справи (не з'являються до суду й не дають доручення на ведення справи представнику, не надають доказів), це може мати для них негативні наслідки: постановлене рішення ґрунтуватиметься лише на тих доказах, які були надані суду. [11; с. 22]

У випадках, коли суд розглянув справу за відсутності сторони, котра не з'явилась у судове засідання і не надала доказів на підтвердження тих обставин, на які вона посилалась як на підставу своїх вимог та заперечень, а суд за власною ініціативою їх витребувати не вправі, виникає питання: чи можливий у такому разі «всебічний, повний і об'єктивний розгляд справи», як це передбачено положеннями ст. 62 ЦПК?

Можливості суду щодо встановлення об'єктивної істини і за чинним раніше законодавством були досить умовними. Нині, з огляду на особливості змагального процесу, за умови, що предметом дослідження й оцінювання судом є лише докази, надані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, самостійно, а також за сприяння суду, твердження про те, що суд встановлює у справі об'єктивну істину, є досить сумнівним.

Із розширенням дії засад змагальності та диспозитивності в цивільному судочинстві значно зросла роль таких стадій процесу, як порушення справи в суді й підготовка її до судового розгляду. Особливість цих стадій полягає в тому, що саме в них закладаються основи для швидкого і правильного розгляду та вирішення справ, тобто вони є своєрідним фундаментом для майбутньої «побудови» справи, вінцем чого є ухвалення законного й обґрунтованого рішення. «Економія» на зазначених стадіях призводить до значно більших витрат на стадії судового розгляду і до порушення прав осіб, які беруть участь у справі.

З огляду на важливість зазначених стадій підготовка справи до судового розгляду має провадитися з точним додержанням вимог, передбачених гл. 18 ЦПК («Підготовка справ до судового розгляду»).

Провадження в цивільній справі, як відомо, може бути порушено лише за заявою певної особи (статті 4 і 5 ЦПК). У цивільному процесі, що базується на засадах змагальності й диспозитивності (у результаті внесених до процесуального законодавства змін), особливого значення набуває зміст позовної заяви (скарги, заяви), на підставі якої порушується справа, оскільки саме цим змістом визначаються: дії судді при вирішенні питань про прийняття заяви до провадження суду і підготовці справи до судового розгляду, а суду — при розгляді останньої по суті або питань про її підвідомчість і підсудність, про визначення обставин, які мають значення для її вирішення, про залучення в процес інших осіб, дослідження доказів тощо; позиція відповідача, котрий, як і позивач, має право на судовий захист, а для реалізації цього права повинен бути обізнаним із тим, які вимоги до нього заявлені, з яких підстав і якими доказами підтверджуються.

Відповідно до чинного раніше законодавства зміст позовної заяви такого значення не мав, оскільки суд був зобов'язаний за власною ініціативою збирати докази незалежно від посилання на них у позовній заяві, пропонувати позивачеві змінити або доповнити підстави позову тощо.

Із внесенням змін до процесуального законодавства становище істотним чином змінилося: на сьогодні повноваження суду обмежені позицією сторін, які одержали можливість повною мірою самостійно розпоряджатися своїми правами і набули обов'язку доказувати в суді свої вимоги та заперечення. Тепер лише від позивача залежить, до кого і з яких підстав заявляти вимогу, а від відповідача — визнавати її повністю або частково чи заперечувати проти позову.

Виходячи з наведеного у позовній заяві особливе значення мають вказівки на те:

—до кого заявлений позов, тобто хто є відповідачем (п. 2 ст. 137 ЦПК);

—що саме вимагає позивач від відповідача, тобто що є предметом позову (п. З ст. 137 ЦПК);

—обставини, на яких ґрунтується вимога, тобто підстави позову (п. 4 ст. 137 ЦПК);

—докази, якими підтверджуються підстави позову (п. 5 ст. 137 ЦПК).

При заявлені позову не вимагається надання доказів (наприклад, розписок тощо), проте перерахування їх у позовній заяві є обов'язковим (п. 5 ст. 137 ЦПК). Надання доказів здійснюється на подальших стадіях процесу. У зв'язку з цим не можна погодитися з практикою деяких судів, коли судді залишають заяву без розгляду з мотивів ненадання доказів, а не відсутності вказівки на них.

Підстави позову в певних випадках мають вирішальне значення. Для однієї і тієї ж вимоги (предмет позову) можуть бути абсолютно різні підстави, котрі визначають зовсім інші напрями руху справи. Наприклад, вимога про стягнення з відповідача грошової суми може бути обґрунтована найрізноманітнішими обставинами: договором позики або оренди, спричиненням майнової чи моральної шкоди тощо.

У випадку, коли позовну заяву подано на захист прав та свобод іншої особи і таке право заявнику надано законом (ст. 121 ЦПК), у заяві має бути вказана ця ш особа; якщо ж заяву подано на захист інтересів держави, то повинно бути зазначено, який орган держави представляє ці інтереси. Додержання такої вимоги має важливе значення, оскільки на підставі положень ст. 104 ЦПК особа, в інтересах якої розпочато справу, повідомляється судом про це і може взяти участь у процесі як позивач поряд з особою, яка подала заяву, з усіма належними їй правами, у тому числі правом відмовитися від позову. Незазначення таких даних або нечіткий їх виклад у заяві не лише ускладнюють рух справи в потрібному напрямі, а й спричинюють істотне порушення прав відповідача, позбавляючи його можливості вибору відповідного способу захисту.

Позовна заява, що не відповідає вимогам, установленим статтями 137, 138 ЦПК, має бути залишена суддею без руху. Ухвала про це як така, що перешкоджає подальшому провадженню справи, може бути оскаржена в апеляційному порядку (п. 1 ст. 291 ЦПК).

Відповідно до ст. 103 ЦПК позивач вправі протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу або предмет позову. Процесуальним законодавством не встановлено, в якій формі це може бути реалізовано, тому на практиці допускається як письмова форма, так і усна (у вигляді заяви в судовому засіданні, котра фіксується в протоколі). Проте якщо позивач змінює і предмет, і підставу позову, це потрібно розцінювати як звернення з новим позовом (останній може бути додатковим до первісного або прийнятим замість нього), який повинен бути оформлений лише письмово з додержанням усіх установлених ЦПК вимог щодо позовної заяви. [11; с. 23]

З урахуванням нових підходів до цивільного судочинства зміну підстав або предмета позову, а також збільшення позовних вимог необхідно, на нашу думку, фіксувати у письмовій формі. Письмову заяву про зміну підстав або предмета позову, збільшення позовних вимог слід розглядати як складову позовної заяви з усіма правовими наслідками вчинення зазначених дій: копія заяви має бути вручена відповідачу та іншим особам, які беруть участь у справі; в разі необхідності зазначеним особам повинен бути наданий строк для підготовки заперечень.

Впровадження в цивільне судочинство засад змагальності й диспозитивності зумовлює суворе додержання порядку дослідження доказів у судовому засіданні, забезпечення сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, права ставити запитання про обставини, які мають значення для справи, висловлювати свої судження щодо кожного із досліджуваних доказів.

Дослідження письмових доказів, наприклад, не може обмежуватися лише оголошенням їх змісту: вони, як передбачено ст. 186 ЦПК, мають пред'являтися для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — також експертам і свідкам. Суд повинен пропонувати зазначеним особам подати пояснення щодо змісту письмових доказів (чи підтверджують вони відомості, зазначені у письмових доказах, із чим і з яких причин не погоджуються тощо). Це стосується й дослідження речових доказів, висновків експертів, органів державного управління (статті 188, 190, 191 ЦПК). Процес дослідження обов'язково має бути детально зафіксований у протоколі судового засідання.

Завдяки неухильному додержанню правил дослідження доказів створюються необхідні умови для проведення змагального процесу: сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, забезпечується можливість повною мірою реалізувати належні їм права та виконати їх обов'язки, а суду — дізнатися про причетність сторін до обставин, що підлягають доказуванню, точно визначити предмет спору, ефективно керувати процесом доказування і досягнути процесуальної економії.

Практика свідчить, що ці вимоги додержуються судами далеко не завжди, хоч їх виконання може значно підвищити ефективність судочинства.

Внесені до ЦПК зміни та доповнення зумовили виникнення ряду проблем при вирішенні питань щодо призначення експертиз, дослідження й оцінювання судом їх висновків.

Висновок експерта відповідно до ст. 60 ЦПК хоча й не є обов'язковим для суду, проте має істотні особливості порівняно з іншими доказами. По-перше, за своєю природою він не може бути замінений іншими засобами доказування (поясненнями сторін, показаннями свідків, письмовими і речовими доказами), якщо для з'ясування обставин, що мають значення для справи, вимагаються спеціальні знання в галузі «науки, мистецтва, техніки або ремесла» (ст. 57 ЦПК).- По-друге, він не може, як інші докази, надаватися сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, оскільки згідно із законом єдиною підставою для проведення експертизи є відповідна ухвала суду, прийнята в установленому порядку (статті 57, 61, 143 ЦПК).

Необов'язковість висновку експерта для суду зовсім не означає, що останній може встановити обставини, які мають значення для справи і з'ясування яких вимагає спеціальних знань, без висновку експерта (наприклад, визнати, що особа в момент укладення угоди перебувала в такому стані, коли не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними, виходячи лише з її пояснень, без висновку судово-психіатричної експертизи). Навпаки, це означає, що суд оцінює висновок експерта за загальними правилами оцінки доказів (ст. 62 ЦПК): може не погодитися з висновком (наприклад, визнавши, що його обґрунтовано недостовірними або неповними даними) і призначити додаткову або повторну експертизу; за наявності кількох висновків експертів, що містять протилежні висновки, вправі обґрунтувати своє рішення змістом одного з них, відхиливши інші.

Відповідно до вимог цивільного процесуального права суддя порядком забезпечення доказів та під час підготовки справи або суд під час її розгляду може призначити експертизу (статті 57, 143 ЦПК). За змістом ст. 57 ЦПК призначення експертизи можливе за ініціативою як суду, так і сторони (сторін). [13; с. 26]

Право суду на призначення експертизи реалізується таким чином:

— якщо для з'ясування обставин, що мають значення для справи, вимагаються спеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла, а особи, які беруть участь у справі, не заявляють клопотань про призначення експертизи, суд ставить таке питання на обговорення (це стосується і тих випадків, коли суд вбачає необхідність призначення додаткової або повторної експертизи);

- якщо особи, що беруть участь у справі, заперечують проти призначення експертизи, суд призначає її за власною ініціативою, формулює питання, з яких вимагається висновок експертизи, та оголошує ухвалу, якою оформлюється зазначена процесуальна дія;

Згідно принципу диспозитивності сторони та інші особи, які беруть участь у справі (наприклад, треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору), у будь-якому виді провадження і на будь-якій стадії проваджень мають можливість розпоряджатися своїми процесуальними правами, серед яких особливо важливими є такі їх права, що впливають на рух та закінчення справи (відмова позивача від позову, визнання відповідачем позову, закінчення справи мировою угодою).

Принцип диспозитивності визначає також виникнення, розвиток і припинення апеляційного, касаційного та інших видів провадження у цивільному судочинстві.

Висновок

При розгляді і вирішенні цивільних справ я вважаю суд не може ні в одній справі минути принципів цивільного процесу. Ці принципи закріплені в Конституції України, Закону України «Про судоустрій», ЦПК та і інших нормативно – правових актах.

Отже, принципи цивільного процесуального права - це основні ідеї, уявлення про суд та правосуддя, які закріплені Конституцією та нормами цивільного процесуального права, мають загальне значення для всього цивільного процесу, виділяють його типові риси, визначають характер процесуального права, порядок його здійснення та перспективи подальшого розвитку.

Значення принципів цивільного процесуального права визначається їх впливом на нормотворчу і правозастосовну діяльність. При розробці чинного законодавства та внесенні змін до нього не може допускатись суперечностей нових норм права із закріпленими принципами. Принципи цивільного процесуальною права визначають основні форми діяльності суду та інших учасників процесу в цивільних справах, а їх порушення, як правило, призводить до зміни судових рішень.

А головним принципом я вважає є принцип диспозитивності.

Цей принцип на відміну від інших є багатоплановим і містить у собі декілька складових, які можна представити таким чином:

1. Ініціювання судового процесу заінтересованою особою, що має місце як у цивільному, а також в інших видах судового процесу, які мають місце в країнах з розгалуженою системою спеціалізованих судів (Німеччина, Франція, Австрія та ін.).

2. Сторони судового процесу самостійно надають судові докази, здійснюють їх пошук і звертаються за допомогою до держави (її органів) у тому випадку, коли особа не може самостійно вирішити проблему отримання і надання доказів.

3. Сторони самостійно доводять судові переконливість своїх доказів, аргументів, мотивів, оцінок і здійснюють попередній правовий аналіз, виходячи зі свого бачення регулятивної ролі норми права у правовідносинах, що стали предметом судового розгляду.

4. Сторони зобов'язуються законом попередньо повідомляти суд і іншу сторону про наявність доказів, джерела їх надходження, аргументи заперечень. Виконання цих зобов'язань контролюється з боку суду.

5. Передбачається відповідальність у різних формах за порушення будь-якою зі сторін обов'язків, викладених у попередньому пункті.

Принцип диспозитивності має зв'язок з іншими принципами цивільного – процесуального права.

Список використаних джерел

1.  Конституція України.

2.  Закон України «Про судоустрій» від 07.02.2002 року

3.  Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року

4.  Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року

5.  Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про завдання судів України по підвищенню рівня правосуддя» від 22 лютого 1991 року № 1

6.  Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» від 21 грудня 1990 року № 9

7.  Кондратьєв Р., Гернего О. Принципи права та їх роль у регулюванні суспільних відносин // Право України. – 2002 № 2

8.  И. Логінова Принцип диспозитивності в аспекті реалізації прав потерпілого // Право України, 2006 - № 8

9.  Шишкін В. Диспозитивність – принцип судочинства. // Право України. – 1999. - № 6

10.  Шишкін В. Принцип диспозитивності у новому ЦПК України. – 2006. - № 3

11.  П.І. Шевчук Розширення дії засад змагальності та диспозитивності при розгляді цивільних справ у суді першої інстанції // Вісник Верховного Суду України - № 3 , 2002

12.  Шевчук П. Історичні аспекти розвитку принципу змагальності в ЦПК // Право України. – 2000. - № 4

13.  Ясинок А.В. Сучасний погляд на розвиток цивільного процесу в Україні // Підприємство, гос-во і право – 2006 № 3

14.  Ярема А.Г. Новели цивільного судочинства // Вісник Верховного Суду України – 2006 № 4 с. 37-43

15.  Цивільний процес: Навч. посібник / А.В. Андрушко; Ю.В. Білоусов; Н.А.Бондаренко. – К.: Наукова думка 2004 – 262 с

16.  Цивільне – процесуальне право України: Підручник для юрид. вузів / В.В. Комаров, В.І. Тертишніков / За ред. В.В. Комарова. – Харків: Право, 1999 – 592 с.

17.  Чорнооченко С.І. Цивільний процес: Навчальний посібник: Центр навч. літератури, 2004.- 308 с.

18.  Чорнооченко С.І. Цивільний процес: Вид 2-ге, перероб. та допов: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005.- 472с