Реферат: Диплом по гражданскому праву

     При таких обставинах суд вважає, що відсутні підстави для задоволення скарги заявників Абрамського Т.Д., Тюрикової О.Н., а тому, керуючись ст.ст. 2,7.8,15-17 Закони України "Про Всеукраїнський і місцевий референдум", ст.ст. 15,30,62, 248-1 - 248-7 ЦПК України, суд вирішив: у задоволенні скарги Абрамського Т.Д. і Тюриковой О.Н.  — відмовити.

     2000 року серпня 15 Судова колегія по цивільних справах Одеського обласного суду в складі головуючого судді Панасенкова В.А., суддів: Заведея В.Н., Троїцької Л.Л., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу по касаційній скарзі Абрамського Томаса Деонисовича на рішення Иллічівського міського суду Одеської області від 15 червня 2000 року по скарзі Абрамського Томаса Деонисовича, Тюрикової Олени Миколаївни про визнання дій міського голови неправомірними, установила  :

     14 квітня 2000 року члени ініціативної групи м. Іллічівська Абрамський Т.Д. і Тюрикова О.Н. звернулися зі скаргою про визнання дій міського голови неправомірними.

     У скарзі вони вказали, що з ініціативи міської організації Компартії України 11 лютого 2000 року в 14 час. на площадці спорткомплексу "Юність" у м. Іллічівську були проведені збори жителів м. Іллічевська по виборам ініціативної групи для збору підписів для проведення Всеукраїнського референдуму.

     22 березня 2000 року всі матеріали по проведенню і результатам зборів були  направлені голові Іллічівської міської Ради.

     Однак 5 квітня 2000 року голова Іллічівської міської Ради відмовив їм у напрямку документів у Центральну виборчу комісію для реєстрації ініціативної групи для збору підписів.

     Вважаючи таке відмовлення незаконним, Абрамський Т.Д. і Тюрикова О.Н. просили скаргу задовольнити, зобов'язати голову Іллічівської міської Ради направити в Центральну виборчу комісію документи для реєстрації ініціативної групи, обраної на зборах громадян м. Іллічевська 11 лютого 2000 року і стягнути на користь Іллічівської міської організації Компартії України 60000 грн.

     Рішенням суду в задоволенні скарги відмовлено.

     У касаційній скарзі  Абрамський Т.Д. просить рішення суду скасувати й ухвалити нове рішення, яким скаргу задовольнити, чи направити справу на новий розгляд, мотивуючи тим, що рішення суду є незаконним і необґрунтованим.

     Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи касаційної скарги, викладені заявником Абрамським Т.Д., пояснення на касаційну скаргу представника виконкому Іллічівської міської Ради, судова колегія вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає по наступним підставах.

     Як убачається з матеріалів справи, 31 січня 2000 року Іллічівська міська організація Компартії України сповістила голови Іллічівської міської Ради про проведення 11 лютого 2000 року збори жителів міста по проведенню всеукраїнського референдуму (л. д. 7).

     22 березня 2000 року Іллічівська міська організація Компартії України направила голові Іллічівської міської Ради матеріали для реєстрації ініціативної групи всеукраїнського референдуму. обраної на зборах жителів міста 11 лютого 2000 року (л.д. 8—28).

     30 березня 2000 року міський голова повернув матеріали в зв'язку з тим, що при проведенні зборів жителів міста по обранню ініціативної групи всеукраїнського референдуму був порушений порядок підготовки і проведення таких зборів, передбачений ст. 16 Закону України "Про Всеукраїнський і місцевий референдуми" (л.д. 5).

     Відмовляючи в задоволенні скарги, суд обґрунтовано виходив з того, що представлені заявниками документи для реєстрації ініціативної групи всеукраїнського референдуму не відповідають вимогам ст.ст.7,15,16,17 Закону України "Про всеукраїнський і місцевий референдуми".             

     При підготовці і проведенні збори жителів міста по обранню ініціативної групи всеукраїнського референдуму були порушені вимоги законодавства про референдуми.

     Твердження заявника Абрамського Т.Д. у касаційній скарзі про те, що ініціативна група всеукраїнського референдуму була обрана 11 лютого 2000 року  370 жителями міста відповідно до встановленого порядку, не можуть бути прийняті в увагу, оскільки вони не відповідають дійсності, і спростовуються наявними в справі документами.

     Суд ретельно перевірив зазначені твердження заявників і з вірогідністю установив, що в ході реєстрації учасників збори не перевірялися ініціаторами зборів, чи мають вони право брати участь у референдумі, у протоколі зборів не зазначені кількість учасників збори на момент відкриття збори, кількість учасників, допущених до голосування і що приймали участь у роботі зборів, на зборах жителів міста не обговорювалося доцільність проведення референдуму і формулювання питань, пропонованих на референдум, а також не обговорювався склад ініціативної групи, не всі члени ініціативної групи підписали зобов'язання про дотримання ними законодавства України про референдум.

     З урахуванням викладених обставин суд прийшов до правильного висновку про те, що міський голова обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про напрямок у Центральну комісію з усеукраїнського референдуму матеріалів для реєстрації ініціативної групи.

     Суд всебічно і повно з'ясував обставини, що мають значення для правильного дозволу скарги, дав оцінку зібраним у справі доказам відповідно до вимог цивільно-процесуального законодавства, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи і вимогам закону, і ухвалило законне, обґрунтоване рішення.

     Тому в судової колегії не мається основ до скасування рішення суду.

Керуючись ст.ст. 310,311 п.1 ЦПК України, судова колегія, визначила  :

     Касаційну скаргу Абрамського Томаса Деонисовича залишити без задоволення, рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 15 червня 2000 року - без зміни.

     Легалізація  (офіційне  визнання)  об'єднань   громадян    є обов'язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації або  повідомлення про заснування. Діяльність об'єднань громадян, які  не легалізовані або примусово розпущені за рішенням суду, є протизаконною.

     У  разі  реєстрації  об'єднання  громадян  набуває  статус юридичної особи.

     Об'єднання громадян діє на основі статуту.

     Статут об'єднання громадян повинен містити:

1)   назву об'єднання громадян (відмінну від існуючих), його статус та юридичну адресу;

2)   мету та завдання об'єднання громадян;

3)   умови і  порядок  прийому  в  члени  об'єднання  громадян, вибуття з нього;

4)   права і обов'язки членів (учасників) об'єднання;

5)   порядок  утворення  і  діяльності    статутних    органів об'єднання, місцевих осередків та їх повноваження;

6)   джерела  надходження  і  порядок  використання  коштів  та іншого майна об'єднання, порядок звітності,  контролю,  здійснення господарської та  іншої  комерційної  діяльності,  необхідної  для виконання статутних завдань;

7)   порядок внесення змін і доповнень до статуту об'єднання;

8)   порядок  припинення  діяльності  об'єднання  і  вирішення майнових питань, пов'язаних з його ліквідацією.

     У  статуті  можуть  бути  передбачені  інші  положення,    що стосуються  особливостей  створення  і    діяльності    об'єднання громадян.

     Статут  об'єднання    громадян    не    повинен    суперечити законодавству України.[20]

     При розгляді питання про реєстрацію  можуть  бути  присутніми представники об'єднання громадян.

     Про зміни, що  сталися  в  статутних  документах,  об'єднання громадян повідомляє в 5-денний строк в реєструючий орган.

     Органи, що здійснюють реєстрацію об'єднань  громадян,  ведуть реєстр цих об'єднань.

     Рішення про відмову у  реєстрації  повинно  містити  підстави такої відмови. Це рішення може бути оскаржено у судовому порядку.

     Про відмову  у  реєстрації  об'єднання  громадян  реєструючий орган  повідомляє  у  засобах  масової  інформації.

     Громадські організації, їх спілки  можуть  легалізувати  своє заснування шляхом письмового повідомлення відповідно  Міністерству юстиції України,  місцевим  органам  державної  виконавчої  влади, виконавчим комітетам сільських,  селищних,  міських  Рад  народних депутатів.

     Об'єднання громадян можуть використовувати власну символіку.

     Символіка об'єднання громадян  затверджується  відповідно  до його статуту.

     Символіка політичних партій не повинна відтворювати  державні чи релігійні символи.     Символіка об'єднання громадян підлягає державній реєстрації.[21]

     Розглядаючи законодавство більшості сучасних держав, що регламентує порядок придбання політичними партіями легального статусу, виділяють  три основних порядки придбання політичними партіями легального статусу: явочний, дозвільний і явочно-реєстраційний. Вони розрізняються по ступені обмеження свободи утворення партій.

     Явочний порядок характеризується тим, що політична партія утворюється вільно, без попереднього дозволу державних органів і визнається легальною вже в силу самого факту її утворення. При явочному порядку не потрібно обов'язкової реєстрації партії яким-небудь органом, а отже, представлення відповідних документів  (досить простого повідомлення).[22]

     Разом з тим варто мати на увазі, що явочний порядок утворення політичних партій застосовується до них тільки як до суб'єктів політичного процесу. Для одержання статусу юридичної особи, тобто суб'єкта цивільно-правових відносин, партії повинні, як правило, пройти процедуру реєстрації, що передбачається відповідними нормами цивільного права про об'єднання. Ця процедура включає ряд вимог, яким повинна задовольняти партія, зокрема, представити в орган, що реєструє, різні документи (статут, список засновників і т.д.).

     Явочний порядок у його «чистому» виді, тобто не передбачає офіційного визнання політичних партій як суб'єктів політичного процесу, існує лише в деяких країнах (типовий приклад – Великобританія).

      У більшості країн явочний порядок утворення доповнюється реєстраційним порядком (обов'язковим чи факультативним).

     Дозвільний порядок  полягає в тому, що для проведення заходів щодо створення партії (скликання установчого з'їзду, національної конференції, на яких конституюється партія) необхідно одержати попередній дозвіл державного органа. Цей порядок найбільшою мірою обмежує свободу утворення політичних партій. Дозвільний порядок притаманний тоталітарним і авторитарним режимам.

      Явочно-реєстраційний порядок характеризується двома рисами: політичні партії  створюються вільно, без якого-небудь попереднього дозволу,  але здобувають легальний статус тільки шляхом реєстрації в компетентному державному органі. Таким чином, з одного боку, політичні партії утворяться, як і при явочному  порядку, вільно, тобто для здійснення будь-яких зв'язаних з цим дій (проведення установчого чи з'їзду конференції, виборів керівних органів і т.п.), не потрібно попереднього дозволу.

     У той же час спеціальні закони про політичні партії (а в ряді країн закони про об’єднання чи асоціації) передбачають необхідність реєстрації в тій чи іншій формі для придбання політичною партією легального статусу (за загальним правилом, суб'єкта як політичних, так і цивільно-правових відносин).

     Явочно-реєстраційний порядок діє в більшості сучасних держав, де правова інституціоналізація здійснюється в широких масштабах. Такі всі постсоціалістичні держави, включаючи Росію, багато країн, що розвиваються, ряд європейських держав (Австрія, Італія, Іспанія, Португалія, ФРН). Це свідчить про те, що він найбільше відповідає основній вимозі правового регулювання політичних партій в умовах “войовничої демократії" - дотриманню балансу між свободою утворення партій і її розумним обмеженням.

       Як правило, виділяють такі види  державних органів, що здійснюють  реєстрацію політичних партій: міністерства і судові органи.

     До міністерств, що здійснюють реєстрацію політичних партій, відносяться міністерство внутрішніх справ (наприклад, у Беніну, Гвінеї, Сенегалу, Словаччині. Тунісу) і міністерство юстиції (Азербайджан, Бєларус. Грузія, Латвія. Молдова, Мозамбік, Росія, Україна). У деяких країнах органами, що реєструють, є інші міністерства (міністерство по справах адміністрації і територій - Габон. Конго; міністерство публічних свобод - Буркіна-Фасо).

Безсумнівно, переважає варіант, коли реєстрація здійснюється міністерством юстиції як органом, що стоїть  на стражі закону і вільним від відомчості.

     У ряді країн реєстрацію політичних партій здійснюють судові органи: суди загальної юрисдикції (Ангола. Болгарія. Гвіне-Бісау, Кабо-Верде, Румунія, Португалія, Польща, Сан-Томе і Принсипи) чи спеціальні суди - виборчі трибунали (Бразилія, Болівія, Перу, Уругвай). Судами загальної юрисдикції звичайно є вищі судові інстанції (наприклад, верховні суди в Анголі, Кабо-Верде, Гвіне-Бісау, Португалії, Сан-Томе і Принсипи), однак у ряді країн — нижчестоящої інстанції (Софійськ міський суд у Болгарії, муніципальний суд Бухареста в Румунії, воєводський суд Варшави в Польщі). Представляється, що реєстрація політичних партій органами незалежної судової влади, будь то суд загальної чи спеціальної юрисдикції, найбільш демократична, особливо в тих випадках, коли вона здійснюється не одноосібно (головою верховного суду в Анголі, Кабо-Верде, Португалії), а колегіально, у порядку звичайного судочинства. Останнє передбачено, наприклад, законом Болгарії 1990 р. Згідно ст. 9 Софійськ міський суд розглядає прохання про реєстрацію у відкритому судовому засіданні в порядку, установленому ЦПК, за участю прокурора. Цікаво відзначити, що в Росії ще в 1917р. відповідно до постанови Тимчасового уряду "Про реєстрацію товариств, об’єднань і союзів" справи про їхню реєстрацію підлягають розгляду в судовому засіданні.[23]

2.3. Цивільна правосуб'єктність громадських організацій і політичних партій.

     Визнання організації юридичною особою означає одночасно і визнання за  нею цивільної правосуб'єктності.

     Правосуб'єктність юридичної особи – це наявність у неї якостей суб'єкта права, тобто правоздатності і дієздатності.

     Відповідно до статті 26 ЦК України юридична особа має цивільну правоздатність у відповідності з установленими цілями її діяльності.

     Правоздатність юридичної особи виникає з моменту затвердження її статуту чи положення, а у випадках, коли вона повинна діяти на підставі загального положення про організацію даного виду, — з моменту видання компетентним органом постанови про ії утворення. Якщо статут підлягає реєстрації, правоздатність юридичної особи виникає з моменту реєстрації.

     Юридичні особи мають спеціальну правоздатність, на відміну від громадян, що мають загальну правоздатність. Під спеціальною правоздатністю розуміється наявність у юридичної особи таких прав і обов'язків, що відповідають цілям і задачам її діяльності. Права й обов'язки юридичних осіб передбачаються в установчих документах . Однак перелік цих прав не завжди є вичерпним. У юридичних осіб можуть виникати й інші права й обов'язки, що прямо не передбачені установчими документами, але за умови, що вони не суперечать цілям і задачам даної юридичної особи.

     Угоди, здійснені юридичною особою в протиріччя з установленими цілями  її діяльності, визнаються недійсними. (Ст. 50 ЦК).

     Правоздатність більшості юридичних осіб (господарські товариства, ЖБК та ін.) виникає з моменту реєстрації. Державні організації, що діють на підставі загального положення про організацію даного виду, здобувають правоздатність з моменту видання компетентним органом постанови про їхнє утворення.

     Правоздатність юридичної особи припиняється з моменту виключення ії з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.

     Відповідно до статті 29 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за законом чи статутом (положенням).

     Порядок призначення або обрання органів юридичної особи визначається ії статутом (положенням).

     Одночасно з правоздатністю в юридичної особи виникає дієздатність. Виникнення дієздатності означає, що юридична особа своїми діями може здобувати, створювати і здійснювати цивільні права й обов'язки. Дієздатність юридичної особи, як і правоздатність, носить спеціальний характер, тобто вона може робити лише такі дії, що відповідають цілям і задачам діяльності.

     Дієздатність юридичної особи здійснюється її органами. Органи юридичної особи можуть бути одноособовими (наприклад, директор) і колегіальними (наприклад, правління). Крім того, юридична особа може одночасно мати як один орган (директор, правління й ін.), так і декілька (правління і голова правління), при цьому вони можуть бути  одноособовими, і колегіальними.

     Дії органів юридичної особи розглядаються як дії самої юридичної особи. Вони здійснюються органами без довіреності  і створюють права й обов'язки безпосередньо для юридичної особи.

     Права й обов'язки для юридичної особи можуть здобувати його представники, що діють на підставі довіреності, виданої органами юридичної особи.     Компетенція органів юридичної особи визначається законодавством і установчими документами, відповідно до яких діють ці юридичні особи.

     Органи можуть призначатися, якщо в юридичної особи єдиний засновник, а також обиратися, якщо учасників (засновників) декілька. Порядок призначення чи обрання органів юридичної особи визначається їхніми установчими документами.

     Цивільні права та обов'язки юридичних осіб виникають з різних підстав, насамперед з угод (договорів). Так, у п. 1 ст. 21 Закону України "Про підприємства в Україні" зазнача­ється, що відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями та громадянами в усіх сферах господарської ді­яльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні змісту зобов'я­зань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству.

     Майнові права та обов'язки юридичної особи можуть вини­кати з односторонніх угод (заповіту, оголошення конкурсу тощо), а також із неправомірних дій (заподіяння шкоди,

придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав тощо).

     Для виконання поставлених завдань об’єднання громадян формують свою власну матеріальну базу, тобто можуть мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення статутної діяльності. Право власності цих об’єднань виникає шляхом передачі їм майна засновниками, членами (учасниками) або державою, внаслідок сплати членами об’єднання вступних та членських внесків, пожертвувань громадян та організацій тощо. З метою виконання статутних завдань і цілей зареєстровані об’єднання можуть здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ та організацій із статусом юридичної особи, заснування підприємств у порядку, встановленому законодавством. Політичні партії, створювані ними установи та організації не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, і займатися господарською та іншою діяльністю, за винятком продажу суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших громадсько-політичних заходів. Кошти і майно, придбані в результаті господарської та комерційної діяльності госпрозрахункових установ та підприємств, створених громадськими організаціями, також стають власністю цих організацій.

     Загальні положення про власність громадських організацій містяться у ст. 8 Закону України “Про власність”, Законі України “Про об’єднання громадян” та спеціальних нормативних актах, що регулюють окремі види діяльності громадських організацій.

     Громадські організації (у тому числі благодійні й інші фонди)  відповідно до ст. 21 Закону України “Про об’єднання громадян” можуть мати у власності кошти  та інше майно, передане їм засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, установами та організаціями, а також майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.

     Майно громадських організацій на відміну від кооперативів призначене для здійснення невиробничої діяльності, спрямованої на задоволення соціальних потреб членів громадських організацій. Господарська діяльність громадських організацій допускається лише тоді, коли вона безпосередньо випливає із статутних завдань і має підпорядкований щодо цих завдань характер. Тому власність громадських організацій у цілому відображає похідні, вторинні економічні відносини у привласненні частини сукупного суспільного продукту, яка безпосередньо не пов’язана із задоволенням найперших життєвих потреб людини. За цих обставин правове регулювання відносин власності громадських організацій суттєво відрізняється регулювання кооперативної власності.

     Основними джерелами утворення власності громадських організацій є вступні й членські внески, добровільні внески державних, кооперативних та інших громадських організацій.

     Політичні партії мають право на майно, придбане від продажу суспільно-політичної літератури, інших агітаційно-пропагандистських матеріалів, виробів з власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших політичних заходів.

     Громадські організації також мають право на майно та кошти, придбані в результаті господарської та іншої комерційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ та організацій, заснованих підприємств. Поряд з цим право власності громадських організацій виникає не тільки за наявності названих юридичних фактів, а й внаслідок загальних підстав виникнення права власності, зокрема при укладенні цивільних угод, при спадкуванні тощо.

     Суб’єктом права власності громадських організацій виступає сама громадська організація. У науці цивільного права деякий час домінувала думка про багато суб’єктність права власності громадських організацій, відповідно до якої це право водночас належить кільком суб’єктам. Так, профспілки є багато ланковою системою, яка складається з багатьох організацій різних рівнів, що мають права юридичної особи. Виходячи з концепції багато суб’єктності, можна сказати, що право власності належить всім юридичним особам цієї громадської організації: галузевим профспілкам, усім профспілковим організаціям. Щодо спілок добровільних товариств висловлювалася думка про те, що суб’єктом права власності виступає як сама спілка, так і об’єднанні нею громадські організації. Багато суб’єктність права власності громадських організацій не була сприйнята наукою і практикою. На зміну їй прийшла концепція про єдність суб’єкта права власності громадських організацій.

     Якщо організація утворює багатоланкову систему, де пер­винні ланки (юридичні особи) об'єднуються з ланками (та­кож юридичними особами) вищих рівнів, то суб'єктом права власності на майно таких організацій визнається громадська організація як ціле (спілка композиторів, дитячий фонд то­що), а не окремі її ланки (первинні, обласні, республікан­ські), хоч вони й наділені правами юридичної особи. Чи не­має тут суперечності? Названі ланки громадських організацій, визнані юридичними особами і суб'єктами цивільно-право­вих відносин, мають майно (відокремлене від майна інших організацій), яким вони можуть володіти, користуватися, роз­поряджатися у межах, визначених статутом. Але наявність вказаних правомочностей не означає, що їм належить право власності на це майно. Власником цього майна у цілому є громадська організація як система у складі всіх своїх підроз­ділів, які мають лише право оперативного управління або право повного господарського відання з приводу наданого їм майна.

     Якщо громадська організація є одноланковою, тобто єди­ною юридичною особою, а не системою юридичних осіб, то саме вона й буде суб'єктом права власності (наприклад, каса взаємодопомоги, радіоклуб тощо).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9