Шпаргалки для экзамена по Философии(НТУУКПИ, Украина)

Сконструировать идеальный объект - значит мысленно исключить некоторые реальные его свойства. Так, исключая толщину реального объекта, получают плоскость, исключая ширину, получают линию и, наконец,
До 47 питання исключая длину, получают точку. Метод идеализации находит широкое применение в научном познании. Он позволяет переходить от эмпирических законов к теоретическим, формулировать их на языке науки.

В современной науке все более широкое применение находит формализация
- метод изучения некоторых областей зна-ния в формализованных системах с помощью искусственных языков. Таковы, например, формализованные языки химии, математики, логики. Формализованные языки позволяют кратко и четко фиксировать знания, избегать многозначности тер-минов естественного языка.Формализацию, основой которой являются абстрагирование и идеализация, можно рассматривать как разновидность моделирования - знаковое моделирование.

Формы научного познания.

В научном познании принято выделять более сложные формы, к ним относятся проблема, гипотеза, теория.

Проблема.

В развитии научного знания неизбежно возникают ситуации, когда новые явления, ранее неизвестные факты требуют своего объяснения. Однако уровень существующих знаний, категориальный аппарат науки оказываются для этого недостаточными. Такая ситуация называется проблемной. Осознание этой ситуации, порожденной противоречиями между ограниченностью имеющегося знания и потребностью в его дальнейшем развитии, приводит к постановке научных проблем. Проблема - объ-ективно возникающий в ходе развития познания вопрос или комплекс вопросов, решение которых представляет существен-ный практический или теоретический интерес.

Научная проблема - это вопрос, поставленный ходом развития науки,
"знание о незнании". Наука развивается от постанов-ки проблем к их решению и выдвижению новых проблем. Этот процесс нередко приводит к изменению теоретических пред-ставлений и методов познания, к научным революциям.
Глобальными научными революциями в естествознании явились: создание Н,
Коперником гелиоцентрической системы, сменившей аристотелевско- птолемеевскую геоцентрическую картину мира и др.

Гипотеза. Исследование проблемы начинается с выдвижения гипотезы, представляющей собой обоснованное предположение, выдвигаемое с целью выяснения закономерностей, и причин исследуемых явлений.

Как форма научного познания гипотеза характеризуется прежде всего тем, что она является обоснованным предположением и это отличает ее от разного рода догадок и необоснованных предположений. Гипотеза опирается на факты, согласуется с законами теории, на основе которой она выдвинута.

Гипотеза проходит три этапа: построение (накопление, анализ и обобщение фактов, выдвижение предположения для их объ-яснения), проверка
(дедуктивное выведение следствий, вытекающих из гипотезы и сопоставление следствий с фактами), до-казательство (практическая проверка полученных выводов).

Выдвинутая гипотеза доказывается или опровергается. Доказанная гипотеза превращается в научную теорию. Например, гипотеза Резерфорда о планетарной модели атома.

Теория. В научном познании теория рассматривается как форма организованного достоверного знания о некоторой предмет-ной области, описывающая, объясняющая и предсказывающая функционирование и развитие относящихся к данной области объектов.

Организация знания - важная функция теории, она вытекает из необходимости систематизации обособленных знаний о данной предметной области. Однако основными функциями теории являются объяснение и предсказание. Эти функции не-разрывно связаны друг с другом.

Научная теория представляет собой сложную систему знаний, компонентами которой являются: исходная эмпирическая база (обобщенные и систематизированные факты), теоретическая основа (категориальный аппарат науки, ее законы, аксиомы, постулаты); логические средства, обеспечивающие правильность выводов и доказательства, основное содержание теории: положения теории, ее выводы и система аргументации.

Требования, предъявляемые к научной теории:

1) адекватность своему объекту, 2) максимально возможная полнота описания данной предметной области, 3) внутренняя непротиворечивость - согласованность с известными и проверенными фактами, для описания и объяснения которых она выдвинута, согласованность фактов с известными законами науки, 4) связь всех ее положений и выводов, их логическое обоснование, 5) принципиальная проверяемость, 6) простота теории, т.е. способность объяснить все известные факты из од-ного исходного положения.

48.Філософське вчення про істину. Абсолютне та відносне в істині. Критерії істини.
Істина є правильне відображення суб 'єктом об’єктивної дійсності, підтверджене практикою. Протилежним їй поняттям є хибна думка. Хибна думка
– це зміст свідомості, який не відповідає реальності, але сприймається як істинне (цю думку треба спростовувати). Основна проблема теорії істини – як можна встановити відповідність одержаних знань реальним об'єктам, які постійно розвиваються. Для вирішення цієї проблеми необхідно розглянути основні характеристики істини: об'єктивність, абсолютність, відносність, конкретність і перевірка практикою. Кожна істина, оскільки вона досягається суб'єктом, є суб'єктивною за формою і об'єктивною за своїм змістом.
Абсолютизація моменту суб'єктивного в наших знаннях веде до суб'єктивізму, агностицизму. На противагу цим хибним поглядам наукова філософія виробила поняття об'єктивної істини.
Об'єктивна істина – це такий зміст знань, який не залежить ні від окремої людини, ні від людства в цілому. Об'єктивність істини ніяк не означає її незалежність від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була і залишиться однією з найважливіших гуманістичних цінностей людини.
Визнання об'єктивної істини зумовлює необхідність визнання в тій чи іншій формі абсолютної істини. Абсолютна істина означає повне, вичерпне знання про щось. В принципі таке знання можливе, Але оскільки розвивається не тільки пізнання, а й його об'єкт – навколишній світ, то людство може тільки наближатися до нього. До абсолютних істин можна віднести достовірно встановлені факти, дати подій, народження й смерті тощо, але такі істини не становлять пізнавальної цінності, їх просто називають вічними істинами.
Абсолютна істина – в широкому розумінні – це всеосяжна істина про реальність в цілому, або реальність окремих її фрагментів. Важливо визнати, що абсолютна істина існує як момент пізнання. Абсолютна істина складається із суми відносних істин. Відносна істина вказує на обмеженість правильного знання про щось. Наприклад, тіла складаються із атомів, вода кипить при температурі 100°, тощо. У кожній відносній істині є зерно, елемент абсолютної. Абсолютизація моменту абсолютного в наших знаннях веде до догматизму, «омертвіння» знань, а абсолютизація відносного – до релятивізму
(лат. – відносний), тобто до агностицизму, фактичної відмови від пізнання.
З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться і наступна ті фундаментальна характеристика – конкретність.
Конкретність істини – це така її ознака, за якою істинність того чи іншого твердження залежить від умов, місця та часу, а також тільки в певній визначеній теоретичній системі, системі відліку тощо. Абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження призводить до невизначеного рішення. Так, на запитання взагалі: «Корисний чи шкідливий дощ?» – отримаємо відповідь – «і корисний, і шкідливий». Отже, абстрактної істини немає, істина завжди конкретна.

49.Поняття практики, її форми та роль в пізнанні
Практика (від грек. – діяння) – є матеріальна, чуттєво-спрямована діяльність людини по освоєнню і перетворенню природних та та соціальних об’єктів.Пізнання носить суспільний характер, який зумовлюється працею і мовою. Пізнання відображає реальну дійсність не прямо, а опосередковано – через матеріально-практичну діяльність. Практика породжує потребу в нових матеріалах, джерелах енергії і т. п., і це стимулює розвиток пізнання.
Отже, історичний розвиток практики є рушійною силою пізнання. Та частина філософії, яка займається пізнанням, називається гносеологією. Як відомо, питання про можливість пізнання світу є зворотною стороною основного питання філософії – про відношення мислення до буття, свідомості до матерії, до природи. Наукова філософія вважає, що світ можна пізнати таким, яким він є, що в реальній дійсності немає нічого такого, чого не міг би рано чи пізно збагнути розум людини. Напрям у філософії, що заперечує або піддає сумніву можливість пізнання природи, суспільства, називається агностицизмом. Таке твердження агностиків обґрунтовується головним чином посиланням на наявну різницю між тим, яким наш світ здається і яким він є насправді.
Пізнання як процес являє собою діалектичну єдність суб'єктивного й об'єктивного. Суб'єктом пізнання є не свідомість сама по собі, а матеріальна істота, яка має свідомість – суспільна людина.

Об'єктом пізнання є фрагменти об'єктивної реальності, які потрапили в коло практичної і пізнавальної діяльності людини. З розвитком суспільства об'єктом пізнання стає й саме пізнання, мислення людини. Процес пізнання має суспільно-історичний характер. Усі людські пізнавальні здібності, і насамперед мислення, не дані людині від природи, вони сформувалися на основі праці, суспільного виробництва. Окрема людина навчається мислити разом із засвоєнням мови й набутих людством знань.

50. Наукове та буденне пізнання їх особливості. Специфіка і структура наукового пізнання.
Наукове пізнання – це такий рівень функціонування свідомості, в результаті якого одержується нове знання не тільки для окремого суб'єкта, а й для суспільства в цілому. Нові знання є результатом професіональної діяльності вчених. Наукові знання розвиваються з форм донаукового, повсякденного знання, спираються на індивідуальний і загальнолюдський досвід, на суспільну практику.
Розрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання.
Емпіричний – це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з досвіду (із спостережень та експериментів), підданого деякій раціональній обробці, тобто сформульованого певною мовою. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й співвідношення, дані спостереження, показання приладів, записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно тощо.
Теоретичне пізнання – це пояснення підстав відтворення. Теоретичне знання має загальний і необхідний характер і містить відомості про внутрішні закономірності спостережуваних явищ. На цьому рівні ми одержуємо знання не тільки за допомогою досвіду, а й абстрактного мислення. Теоретичне знання включає систему понять, суджень, абстракцій, часткові й загальні теорії.
Перевага теоретичного знання полягає в тому, що воно дає розуміння суті загального закону і може передбачити майбутнє.
Метафізичний підхід до розуміння емпіричного і теоретичного рівнів пізнання виявляється в запереченні єдності між ними або абсолютизації одного з них.
Емпіричне пізнання може випереджати теоретичне, а теоретичне – емпіричне.
Суперечності між емпіричним і теоретичним знанням вирішуються практикою, яка є основою пізнання і критерієм істини.

51. Діалектика як найзагальніша теорія розвитку та пізнання. Об`єктивна та субєктивна діалектика. Структура субєктивної діалектики.
Поняття діалектики в історії філософії використовувалось у різних значеннях. Сократ розглядав діалектику як мистецтво виявлення істини шляхом зіткнення протилежних думок, спосіб ведення бесіди (звідси і назва – від грец. діалего – веду бесіду, полеміку). За Гегелем, діалектика – це своєрідний і єдино правильний метод пізнання.
Виникла діалектика в Давньогрецькій культурі і з самого початку набула високого інтелекту-ального статусу, бо мистецтво полеміки, доказу, переконання вимагає від співрозмовників великої майстерності, підготовки.
Античні діалектики (Зенон, Геракліт) вважали, що світ безперервно рухається, змінюється, але вони не розуміли розвиток як виникнення нового.У філософів різних часів і епох – від античних до класиків німецької філософії – було дуже багато тлумачень діалектики. Але діалектика в її концептуальній формі виникла в культурі пізніше. У вигляді стрункої теоретичної системи вона вперше була представлена у вченні Гегеля, хоча і в об'єктивно-ідеалістичній формі.Саме як система діалектика являє собою єдність принципів, законів і категорій. Крім цього, слід розрізняти два види діалектики – об'єктивну, яка існує і діє в самих речах, і суб'єктивну, яка існує в людському мисленні, як відображення об'єктивної діалектики.
Тому діалектика як теорія виконує дві основні функції – світоглядну та методологічну, тобто вчить, як ми повинні підходити до пізнання світу: розглядати все з погляду руху, зміни, стрибків – на відміну від метафізики, яка розглядає все сталим, незмінним.Принципи діалектики – вихідні, об'єктивні за змістом ідеї, які відображають найзагальніші закономірності предмета теорії і водночас виконують методологічну функцію в її побудові.

До основних принципів діалектики належать:
— принцип розвитку,
— принцип об'єктивності;
— принцип детермінації;
— принцип тотожності об'єктивної і суб'єктивної діалектики;
— принцип взаємозв'язку.

52.Взаємозв’язок та розвиток як визначальні принципи діалектики.
Основные принципы диалектики:

1) Принцип универсальной взаимосвязи и взаимодействия. Связь - это такое

отношение

между двумя процессами, при котором изменение в первом сопровождается

изменениями

в другом. Все в мире взаимосвязано между собой; Всеобщая мировая связь

непрерывна и

вечна. Каждому структурному уровню материи соответствуют свои органы связи.
Сущ.

связи м/у основными структурными уровнями материи, м/у различными формами движе-

ния материи. Закон - существенная, необходимая, устойчивая, постоянно

повторяющаяся

связь м/у явлениями.

2) Принцип развития: Мир рассматривается не из готовых законченных предметов, а

представляет собой совокупность процессов. Предметы, кажущиеся неизменяемыми на-

ходятся в непрерывном изменении, возникают и уничтожаются. Из всех процессов

скла-

дывается движение как атрибут материи. Хар-ки отдельных сторон движения:

- развитие

- круговорот

- прогресс

- регресс

- самодвижение

- саморазвитие

Черты развития:

? необратимость

? обновление

? преемственность

? направленность

? цикличность

? объективность

? всеобщность

? противоречивость

3) Принцип детерминизма

4) Принцип объективности рассмотрения

5) -//- конкретности истин.

53.Сутність закону єдності та боротьби протилежностей.
З-н единства и борьбы противоположностей.
Этот з-н наз. ядром диалектики: он объясняет источник развития, движущие силы развития. В основе всякого саморазвития лежит единство и борьба противоположностей. Этот з-н раскрывается через след. категории:
- Тождества
- Различие
- Противоположность
- Противоречие
- Единство и борьба
Тождество - это равенство явления самому себе, момент устойчивости явлений.
Различие - это момент изменчивости явлений. Тождество и различие диалектические хар-ки любого изменяющегося предмета. Диалектические противоположности - такие стороны, тенденции целостного изменяющегося предмета, процесса, кот. одновременно исключает и взаимно предполагают друг друга. Диалектическое противоречие - сложное взаимоотношение м/у противоположностями. Диалектические противоречия не лежат на поверхности явлений, а связаны с глубинной сутью предмета. Ступени развития и разрешения противоречия:
1) Тождество
2) Несущественное различие
3) Существенное различие.
4) Конфликт.
5) Неизбежное разрешение противоречий и возникновение новых противоположностей. Противоречие не сущ. как пара замкнутых противоположностей, а рассматривается в контексте различных взаимосвязей.
Они присущи всем предметам и явлениям и определяют их бытие от возникновения до уничтожения. Единство противоположностей условно, временно, относительно преходяще, борьба абсолютна. Новое возникает в результате борьбы. Противоречия бывают внутренние и внешние, основные и не основные, в обществе антагонистические и неантагонистические.
Антагонистические противоречия - противоречия м/у соц. группами с непримиримыми интересами.

54.Діалектичні протиріччя їх різновиди та розвиток
Этот з-н наз. ядром диалектики: он объясняет источник развития, движущие силы

развития. В

основе всякого саморазвития лежит единство и борьба противоположностей.
Этот з-н

раскрывается

через след. категории:

- Тождества

- Различие

- Противоположность

- Противоречие

- Единство и борьба

Тождество - это равенство явления самому себе, момент устойчивости явлений.

Различие - это

момент изменчивости явлений. Тождество и различие диалектические хар-ки любого

изменяющего-

ся предмета. Диалектические противоположности - такие стороны, тенденции

целостного

изменяющегося предмета, процесса, кот. одновременно исключает и взаимно

предполагают друг

друга. Диалектическое противоречие - сложное взаимоотношение м/у

противоположностями.

Диалектические противоречия не лежат на поверхности явлений, а связаны с

глубинной сутью

предмета. Ступени развития и разрешения противоречия:

1) Тождество

2) Несущественное различие

3) Существенное различие.

4) Конфликт.

5) Неизбежное разрешение противоречий и возникновение новых противоположностей.

Противоречие не сущ. как пара замкнутых противоположностей, а рассматривается в

контексте

различных взаимосвязей. Они присущи всем предметам и явлениям и определяют их

бытие от

возникновения до уничтожения. Единство противоположностей условно, временно,

относительно

преходяще, борьба абсолютна. Новое возникает в результате борьбы.
Противоречия

бывают

внутренние и внешние, основные и не основные, в обществе антагонистические и

неантагонистиче-

ские. Антагонистические противоречия - противоречия м/у соц. группами с

непримиримыми

интересами.

55. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін. Кількість, якість, міра. Діалектичні стрибки та їх різновиди.
Любой предмет и явление обладают как количеством, так и качеством.
Качество –

1. свойство предмета - такие черты и особенности предмета, которые характеризуют его способность взаимодействовать с другими предметами.

1. структура предмета, которая связана со свойствами предмета (структура предмета - то из чего состоит предмет, из каких элементов).

2. функции предмета, т.е. то, для чего предмет предназначен.

3. место предмета в определенном процессе, т.е. является он исходным пунктом или его результатом, находится он в развитом или неразвитом состоянии.
Степенью той или иной качественной определенности является количество
(металлы проводят ток по-разному). Любое явление обладает как количественными, так и качественными показателями. Связь их проявляется в том, что количественные изменения не приводят к качественным до определенного момента, которым является мера.
Мера - переход от одного качественного состояния к другому или единство количества и качества. Сущ. и обратная зависимость: качественные изменения приводят к количественным. И в том и в другом случае предмет меняет свое состояние, т.к. происходит нарушение меры и совершается скачок.
Скачок – переход от одной меры к другой или от одного качественного состояния к другому.
Скачки могут иметь разный характер – это зависит от природы самого явления, тех условий, в которых совершается данное качественное изменение, и от тех причин, которые его порождают. Скачки могут быть эволюционными и революционными. Эволюция – изменение предмета, когда становятся другими несущественные для него свойства, черты, закономерности и сохраняются его основные св-ва, закономерности, структура.
Революция - изменение предмета, которое коренным образом меняет его структуру, его основные черты и закономерности и он превращается в совершенно иной по своей структуре и закономерностям предмет.
Сущность закона. Проявляется в том, что количественные изменения по достижению определенного момента приводят к качественным, а качественные изменения приводят к определенным количественным изменениям. Данный закон показывает механизм развития предмета.

56. Спрямованість розвитку. Закон заперечення заперечення. Корінна відмінність діалектичного та метафізичного розуміння заперечення.
Закон заперечення заперечення є одним з основних законів діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність, а також специфічну діалектичну форму розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності. Схематично діалектичні заперечення можна показати так:
ТЕЗА АНТИТЕЗА

СИНТЕЗ
Теза – така форма думки (судження), в якій щось стверджується. Антитеза – заперечення тези і перетворення її на свою протилежність. Синтез у свою чергу, заперечує антитезу, стає вихідним моментом наступного руху і об'єднує в собі риси двох попередніх ступенів, повторюючи їх на вищому рівні. Діалектичне заперечення передбачає не тільки зв'язок, але й перехід від одного стану до іншого, що розвивається, на вищій основі.
Діалектичне заперечення виступає насамперед як заперечення, зумовлене суперечливістю самого предмета, як внутрішня неминучість його якісного перетворення. Все реальне має свої внутрішні суперечності, які наростають, загострюються і, зрештою, досягають такого стану, коли розвиток предмета стає неможливим без їхнього розв'язання. Процес розвитку відносин протилежностей у рамках певної суперечності має свої етапи:
1) вихідний стан об'єкта;
2) роздвоєння єдиного — розгортання протилежностей, перетворення об'єкта на свою протилежність (тобто перше заперечення вихідного стану);
3) розв'язання суперечності, перетворення цієї протилежності на свою протилежність (друге заперечення роздвоєного стану), що являє собою нібито повернення до вихідного.
В цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням попереднього, а весь процес – запереченням заперечення.
Діалектичне заперечення означає не просто знищення чи механічне відкидання старої якості, а тільки її подолання, зняття, яке включає момент внутрішнього зв'язку зі старим, утримання та збереження позитивного змісту старої якості і тим самим становить умову подальшого розвитку, можливості нового заперечення. Сутністю за-
Сутністю закону заперечення заперечення є відображення напряму і форми процесу розвитку в цілому, а також напряму і форми розвитку внутрішніх етапів окремого циклу розвитку явища. Він відбиває спадкоємність як характерну рису процесу розвитку, бо в кожному новому ступені розвитку зберігається те позитивне, що було на попередніх стадіях розвитку у вихідному пункті та в його запереченні. Водночас кожний новий ступінь розвитку являє собою не просте, механічне поєднання позитивного змісту попередніх стадій розвитку, а виступає як діалектична єдність, в якій переборюються однобічності попередніх стадій розвитку і утверджується більш багатий і всебічний зміст, відбувається перехід у вищу фазу розвитку. Закон заперечення заперечення відображає вихідний характер розвитку, поступовість руху; розвиток, який ніби повторює пройдені вже ступені, але повторює їх інакше, на вищій фазі. Ця форма зумовлена особливостями зв'язку між етапами в розвитку явища, що виступають як стадії руху внутрішніх суперечностей від їхнього зародженн до розв'язання. Остання стадія, стадія розв'язання суперечностей, перебуває в такому зв'язку з вихідною, що вона є ніби поверненням до неї, поверненням старого, але повторенням на новій вищій основі.
В об'єктивній дійсності закон заперечення заперечення діє не в чистому вигляді, а прокладає собі шлях через безліч випадковостей Багатосистемність предметів і явищ вимагає конкретного підходу ді аналізу різних умов, суперечностей, тенденцій.
Диал-ка - наука о наиб. общ. законах разв-я прир., о-ва и мышл-я. Научному пониманию Д. предшествовала долгая история, само понятие Д. возникло в ходе переработки и даже преодоления первонач. смысла термина. Уже античн. ф. подчеркнула изменчивость всего существующего, поняла действит-сть как процесс, осветила роль, какую в этом пр-се играет переход всякого свойства в противоположное (Гераклит, отчасти милетск. мат-сты, пифагорейцы). К подобным иссл-ям еще не применялся термин Д. Первонач. этим термином обозначались: 1) способность вести спор посредством вопр. и отв.; 2) иск-во классификации понятий, разделения вещей на роды и виды. Аристотель счит. изобретателем Д. Зенона, к-рый подверг анализу противоречия, возник. при попытке мыслить понятия движения и множества. Сам Арист. отличает Д. от аналитики как науку о вероятн. мнениях от науки о док-ве. Платон вслед за элеатами опред. истинное бытие как тождеств. и неизменное, но обосновыв. диалект. выводы о том, что высшие роды сущего могут мыслиться только т.о., что каждый из них есть и не есть, равен себе самому и не равен, тождествен себе и переходит в свое иное. Сл. бытие заключает в себе противоречия: оно едино и множественно, вечно и преходяще, неизменно и изменчиво, покоится и движется. Противоречие - необх. условие для побуждения души к размышлению.
Это иск-во и является, по Платону, искусством Д. Развитие Д. продолжали неоплатоники. В философии феод. о-ва - в схоластике Д. стали называть формальн. логику, к-рая была противопоставлена риторике. В эпоху Возр. диал. идеи о совпадении противоположностей выдвиг. Ник. Кузанский и Бруно.
В Нов. время Декарт и Спиноза (Д. в космогонии, С. в учении о субстанции как о самопричине) дают образцы диал. мышления. В 18 в. во Франции богатством диал. идей выдел. Руссо и Дидро. Первый исслед. противоречия как условие истор. разв-я, второй, кроме того, противоречия в совр. ему обществ. сознании. Важнейшим до Маркса этапом в развитии Д. стал нем. классич. идеализм, к-рый в отличие от метафизич. материализма рассм. действительность не только как предмет познания, но и как предмет деят-сти.
Вместе с тем незнание истинной, материальной, основы познания и деят-сти субъекта привело к ограниченности и ошибочности диал. идей нем. идеалистов.
Первым пробил брешь в метафизике Кант. Он указал на значение противоп. сил в физич. и космогонич. процессах, ввел впервые после Декарта идею разв-я в познание природы. В теор. познания Кант развив. диал. идеи в учении об антиномиях. Однако Д. разума, по Канту, иллюзия, и она устраняется, как только мысль возвр. в свои пределы, огранич. познанием одних явлений.
Вершиной в развитии домарксистской Д. была идеалистич. Д. Гегеля. Гегель впервые представил весь природн., историч. и духовн. мир в виде процесса, т. е. в беспрерывном движении, изменении, преобразовании и развитии, и сделал попытку раскрыть внутр. связь этого движения и развития. В отл. от абстр. определений рассудка Д., по Гегелю, есть такой переход одного определения в др., в к-ром обнаруживается, что эти определения односторонни и ограниченны, т. е. содержат отрицание самих себя.
До 56 питання
Поэтому Д. есть, согласно Гегелю, движущая душа всякого научного развертывания мысли и предст. собой единств. принцип, кот. вносит в содержание науки имманентную связь и необходимость". Рез-т Д. Гегеля далеко превзошел то значение, к-рое ей отвел он сам. Истинно научное понимание Д. было создано Марксом и Энгельсом.Отбросив идеалистич. содержание ф. Гегеля, они построили Д. на основе материалистич. понимания историч. процесса и развития познания, обобщения реальн. процессов, происх. в природе, о-ве и мышлении. В научной Д. органически сочетаются законы развития как бытия, так и познания, ибо они по своему содержанию тождественны, отличаясь только по форме. Сл. материалистич. Д. не только онтологическ., но и гносеологич. учение, логика, рассматривающая мышление и познание равным образом в становлении и развитии, т.к. вещи и явления есть то, чем они становятся в пр-се развития, и в них, как тенденция, заложено их будущее, то, чем они станут. В этом смысле и теория познания рассматривается материалистич. Д. как обобщенная история познания и каждое понятие, каждая категория несм. на свой предельно общий характер, отмечены печатью историчности. Гл. категорией материалистич. Д. является противоречие. В учении о противоречиях она вскрывает движущую силу и источник всякого развития; в нем содержится ключ ко всем остальным категориям и принципам диал. развития: развитие путем перехода колич. изменений в качественные, перерыв постепенности, скачки, отрицание исходного момента развития и отрицание самого этого отрицания, повторение на высшей основе нек-рых сторон, черт первоначального состояния. Материалистич. Д. предст. собой ф. метод иссл-я природы и о-ва. Только с позиции Д. можно понять сложный, полный противоречий путь становления объ. истины, связь на каждой ступени развития науки элементов абс. и относительного, устойчивого и изменчивого, переходы от одних форм обобщения к др., более глубоким, мирящейся ни с каким застоем и неподвижностью, делает ее орудием практич. преобразования о-ва, помогающим объ. учитывать историч. потребности обществ. развития, несоответствие старым форм новому содержанию, необходимость перехода к высшим формам, способствующим прогрессу чел-ва.
Метафизика. Термин М. возник в 1 в. до н.э. как обознач. части ф. наследия
Аристотеля и буквально означает то, что следует после физики. Сам Арист. называл этот, по его убеждению важнейший, раздел своего ф. учения первой ф- ей, исследующей якобы высшие, недоступные для органов чувств, лишь умозрительно постигаемые и неизменные начала всего существующего, обязат. для всех наук. В этом смысле термин М. употреблялся в последующей ф. В ср.в. ф. М. служила теологии как ее ф. обоснование. Прибл. к 16 в. наряду с термином М. применялся в равном значении термин онтология. У Декарта,
Спинозы и др. фил-в 17 в. М. выступала еще в тесной связи с ест.-науч. и гуманит. знанием. Эта связь была утрачена в 18 в. В Нов. время возник. понимание М. как антидиалектич. способа мышления, как рез-та односторонности в познании, когда рассматривают вещи и явления как неизменные и независимые друг от друга, отрицают внутр. противоречия как источник развития в природе и о-ве. Исторически это было обусловлено тем, что научно-ф. познание, кот. в древности и в эпоху Возр. рассматривало природу в целом, в движении, развитии, теперь, в связи в углублением и дифференциацией науч. знания, расчленяло ее на ряд изолир. областей, рассматриваемых вне связи друг с другом. Впервые термин М. в смысле антидиалектики употребил Гегель, имел в виду также то, что прежняя М., как правило, строилась антидиалектически. Это сближает два разных значения термина М.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12