Шпаргалки для экзамена по Философии(НТУУКПИ, Украина)

"Религия, семья, гос-во, право, мораль, наука, искусство... суть лишь

особые виды производства и подчиняются его всеобщему закону". Жизнь людей в

усл отчуждения калечит их, делает "частичными индивидами" или неразвитыми,

недочелов существами. "Частная собств сделала нас настолько глупыми и

односторонними, что какой-нибудь предмет явл нашим лишь когда мы обладаем

им... когда мы им непосредственно владеем, едим его, пьем - употребляем...

Поэтому на место всех физ и духовных чувств стало простое отчуждение всех

этих чувств - чувство обладания".

29.Загальна характеристика некласичної західної філософії XIX та XX ст.

30.Позитивізм та його історичні форми.

Історія позитивізму має три періоди розвитку.

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г.

Спенсер, О. Михайловський. Програма початкового позитивізму зводилася до

таких засад:

- пізнання необхідно звільнити від усякої філософської

інтерпретації;

- вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена

спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

- у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би

суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

Ці та інші положення були викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної

філософії»; Г. Спенсером в 10-томнику «Синтетична філософія».

Другий позитивізм виріс з першого. Його відомими представниками були:

австрійський фізик Е. Мах, німецький філософ Р. Авенаріус, французький

математик Ж. А. Пуанкаре.

Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового

знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини

реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об'єктивна

реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної

від світу.

Третя форма позитивізму – неопозитивізм, який має два різновиди: логічний

позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних

позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз

речень, логічний синтаксис мови. Другий період логічного позитивізму – це

розвиток семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах

діяльності. Всі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та

людського спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер, Л.

Вітченштейн та ін.

31. Філософія психоаналізу. Фрейдизм та неофрейдизм.

Це філософський напрямок, який виник на основі вчення австрійського

психіатра Зигмунда Фрейда. Досліджуючи як лікар пацієнтів, Фрейд прийшов до

висновку, що значна кількість захворювань викликана свідомим інгібуванням,

витісненням інстинктів, особливо найсильнішого серед них – статевого.

Свідоме виступає своєрідним цензором стосовно дій несвідомого. Останнє є

основою самозбереження людини як біологічного виду, тоді як свідоме є

сутнісним вираженням й саме як людини. Постійна боротьба між свідомим і

несвідомим е причиною нервових стресів, хвороб. Щоб запобігти цьому, слід

уважно вивчити всю сукупність причин у їх взаємозв'язку і лише тоді вживати

відповідних заходів до лікування неврозів. Такий підхід Фрейд назвав

психоаналізом. Він приходить до висновку, що інстинкти не слід грубо

гамувати силою волі, а перетворювати, спрямовувати в певну форму

діяльності. Цей процес перетворення інстинктів назвав сублімацією.

Спираючись на психоаналіз З.Фрейда, його учні К.Хорні. Г.Маркузе, Е.Фромм

«соціоло-гізували» вчення свого вчителя. Найбільш вдало це вдалося зробити

Е.Фромму. Всі його основні праці пронизані ідеєю психоаналізу.

Психоаналіз, доповнений Марксом, принципами екзистенціалізму і релігіями

Сходу, Е.Фромм називає гуманістичним психоаналізом. Основні положення

гуманістичного психоаналізу такі:

. людина відчужена від суспільства і навіть сама від себе;

. людина людиною не народжується. Вона стає нею в процесі соціалізації;

. наша свобода є несвободою (ми приречені на рух вперед, назад вороття

немає);

. людина може бути відносно вільною в тому випадку, коли вона реалізує 3

види свободи: економічну, інтелектуальну, моральну.

Економічна свобода – це право людини вибирати вид трудової діяльності;

інтелектуальна – право прийняття рішень відповідно до своїх знань,

виховання, смаків тощо; моральна – право до зміни (або збереження) своїх

поглядів, уподобань, кумирів.

32. Філософія екзистенціалізму

Екзистенціалізм виник на початку XX ст. в Німеччині, Франції, Італії,

набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля

джерел цієї філософії був С. К'єркегор, а серед російських філософів – М.

О. Бердяєв. Основною категорією екзистенціалізму є категорія існування, або

екзистенція, що ототожнюється з суб'єктивними переживаннями людини,

оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність

– це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла,

пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і

неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспіль-ство

як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його

свободу.

Жити як усі – значить втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси пафос

нонконфор-мізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю).

Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до

асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загаль-них принципів

моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати мораль-

ним чи аморальним. Экзистенциализм - философия существования.

Иррационалистическая философия Наиболее крупные представители: М.

Хейдеггер, К Ясперс, Г.Марсель, Ж.П.Сартр, А.Камю, Н.Аббаньяно.

Сам термин "экзистенциализм" введён неокантианцем Хейнеманом(1929).

Идейные истоки экзистенциализма — философия жизни, феменология, религиозно-

мистическое учение Кьеркегора. Он делится на религиозный (представители:

Марсель, Бердяев, Бубер) и "атеистический" (Сартр,Камю).

Экзистенциализм—это иррациональная реакция на рационализм Просвещения

и немецкой классической философии.

В Германии экзистенциализм стал складываться после 1 мировой войны

(обстановка озлобления и уныния) Новая волна - Франция времен окупации и

после 2 мировой войны.

Экзистенциалисты поставили вопрос о смысле жизни, о судьбе чел, о

выборе и личной ответственности.

Исходный пункт философии Экзистенциализма - изолированный, одинокий

индивид, все интересы которого сосредоточены на нем же самом, на его

собственном ненадежном и бренном существовании. Экзистенциальные проблемы -

это такие проблемы, которые возникают из самого факта существования

человека. Для Экзистенциалиста имеет значение только его собственное

существование и его движение к небытию.

Экзистенциализм объявляет предметом философии - бытие. “Современная

философия, как и в прошлые времена занята бытием”- (Сартр). Они утверждают,

что понятие бытия является неопределимым, и что никакой логический анализ

его невозможен. Поэтому философия не может быть наукой о бытии и должна

искать иных, ненаучных, иррациональных путей для проникновения в него.

Хотя бытие вещей совершенно непонятно, но есть один вид бытия отлично

нам знакомый - это наше собственное бытие. Здесь то и открывается доступ к

бытию как таковому, он идет через наше существование. Но это существование

нечто внутреннее и невыразимое в понятиях: “существование есть то, что

никогда не становится объектом”, ибо мы никогда не можем взглянуть на себя

со стороны.

Экзистенциализм - это философия, единственный предмет которой -

человеческое существование, точнее переживание существования. Среди всех

способов бытия существования Экзистенциалисты ищут такой, в котором

существование раскрылось бы наиболее полно - это страх. Страх - это

исходное переживание, лежащее в основе всего существования. В конечном

счете это страх перед смертью.

Для Сартра все вещи, кроме человека есть ”бытие в себе”, а

человеческое. существование есть “бытие для себя” или ничто. Поскольку

всякое бытие возникает из бытия и не может превращено ни в что, то для

человеческого существования, понимаемого как переживание, не может найтись

такого бытия, из кот оно могло бы возникнуть и куда уйти. Значит, бытие

человека есть ничто. Осознавая свое ничтожество, человек испытывает страх

“человек есть его страх”.

Ясперс полагает, что человеческое существование раскрывается лишь в

“пограничных ситуациях” - страдание, борьба, смерть.

Свобода. Человек сам свободно выбирает свою сущность, он становится

тем, кем он себя сделает. Чел - это постоянная возможность, замысел,

проект. Он свободно выбирает себя и несет полную ответственность за свой

выбор. Свобода составляет само человеческое существование, человек и есть

свобода.

Однако свобода понимается ими как нечто неизъяснимое, не поддающееся

выражению в понятиях, иррациональное. Это внутренне состояние,

настроенность, переживание индивида. Свобода противопоставляется

необходимости. Такая свобода, противопоставляется необходимости и

отрешенная от общества, - есть пустой формальный принцип. Свобода - это

свобода выбора отношения к окружающей действительности. Раб может быть

свободным, соответственно, самоопределяя отношение к своему бытию. Свобода

становится неотвратимым роком. “Человек осужден быть свободным” свобода

есть мучительная необходимость.

Характерной чертой человеческого существования является то, что он не

сам выбирает условия своего существования, он заброшен в мир и подвластен

судьбе. От человека не зависит время его рождения и смерти. Это приводит их

к мысли, что помимо человеческого существования существует потусторонняя

реальность, которая понимается как способ существования человека, состоящий

в озабоченности человека, направленной куда-то вне его. Внешний мир

представляет среду, мир заботы человека, окружающий человеческое

существование и находящийся в неразрывной связи с ним. Пространство и время

есть способы человеческого существования. Время - это переживание

существованием своей ограниченности, временности. Представление о времени

до моего рождения и после смерти - произвольная экстраполяция. Говорить о

том, что будет после моей смерти бессмысленно.

33. Релігійна філософія. Неотомізм.

Головними представниками цього напряму є Марітен, Жільсон, Бохенський.

Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського, поєднуючи

його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Руссерля,

Хайдеггера, Ясперса.

Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування

природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктом творчої

діяльності Бога та об'єктом його управління.Неотомістична концепція буття

дуалістична: абсолютне, надприродне буття і буття, створене Богом.

Абсолютне буття – Бог. Він створив усе із нічого. Розум людини, на думку

неотомістів, неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують

його існування. Віра і розум пребувають у гармонійних відносинах, вони не

суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Вони не антиподи, це

два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі (Бога).

Розум людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш

розумом. Знання, здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під

контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому

єдиним критерієм істин ності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому

плані філософія мусить бути прислужницею релігії.Фома Аквінський (1125/26 –-

1274 рр.) – один з найвидатніших представників середньовічної філософії,

учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і

його вчитель, Фома Аквінськии намагався обгрунтувати основні принципи

християнської теології, спираючись на вчення Арістотеля. При цьому вчення

Арістотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя

з догматами церкви.

Під буттям Фома Аквінськии розуміє християнського бога, який актом своєї

волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф. Аквінського

існує чотири рівні буття.

Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди

відносяться неорганічні стихії та мінерали. На наступному рівні перебуває

форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна

доцільність, яку ще Арістотель назвав «рослинною душею» – це рослини.

Третій рівень – тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить у

матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або

розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. Внаслідок того, що душа

не пов'язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа, за

Фомою Аквінським, наречена «самосущою». На відміну від неї, душі тварин не

є самосущими і гинуть разом із загибеллю тіла. Великого значення надавав

Фома Аквінський розуму.

Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, а

тому вона здатна розрізняти добро і зло. Практичний розум – це воля, що

спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і

поведінкою.

Вчення Фоми Аквінського про людину ґрунтується на уявленні про єдність

душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона

отримує свою завершеність тільки через зв'язки з тілом. Особистість для

Фоми Аквінського є найблагороднішою в усій розумній природі. За Фомою

розум вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за пізнання

його.

34.Розвиток філософської думки в Україні. Загальна характеристика.

35.києво-Могилянська аадемія і її вплив на розвиток філософської думки

українського та інших словянських народів.

Визначну роль у духовному відродженні українського народу відіграла Кисво-

Могилянська академія, що була заснована в 1632 р. Довгий час Академія була

осередком професійної діяльності в галузі науки і філософії не тільки в

Україні, вона задовольняла освітні потреби Росії, Білорусії. Особливе

значення мало вивчення мов, що відкривало доступ до ознайомлення мовою

оригіналу праць грецьких, римських авторів. Найпопулярнішим предметом серед

студентів була риторика, яка формувала високу культуру логічного мислення.

Філософія вивчалась 2–3 роки, причому професори використовували в своїх

лекціях ідеї найвидатніших мислителів, як античності, середньовіччя, так і

Нового часу. Серед діячів Академії XVII–XVIII ст. провідне місце в розвитку

філософської думки посідали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, І.

Галятовський, С. Яворський, Г. Бужинський, Ф. Прокопович, Л. Барановський

та ін.

36.філософські роздуми Г Сковороди про людину і світ

Григорій Савич Сковорода – видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст,

який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. За Сковородою, Бог і

природа – єдине ціле. Це дві натури одного Всесвіту. Матеріальне

змінюється, людина сприймає його органами відчуттів. Сама по собі фізична

натура – «мертва стихія», во на піддається руйнуванню і переходить з одного

стану в інший Таким чином, Сковорода близько підходить до поняття про незни-

щуваність матерії, неперервність її руху. Незважаючи на суттєві

матеріалістичні та діалектичні моменти світогляду мислителя, його філософію

не можна тлумачити однозначно як матеріалістичну. Пантеїзм доповнюється

своєрідним поглядом на реальність навколишнього світу, його предмети і

явища. Явища – це видима тлінь «одяг», який постійно змінюється і

оновлюється, за ним ніби ховаг ться сутність, яку він називає вічністю.

Визнаючи мінливість зов нішньої природи, мислитель утверджував ідею

вічності внутрішньої натури, яку ототожнював з Богом як початком і

причиною, що визначає закономірність розвитку всього сущого. Тут в дусі

неоплатонізму розкрито співвідношення духовного і матеріального.

Вивчення праць Сковороди дає розуміння того, що в центрі його світогляду

перебуває людина, її духовний світ, її щастя. Багато науь вивчає природу і

приносить користь людям для задоволення їхніх тілесних потреб, але не

тілесне, не матеріальне є головним у світі і і людині. Тому науки про

матеріальний світ навчають головного – як бути щасливим. Хто хоче бути

щасливим, той насамперед пови нен пізнати самого себе, тобто внутрішню

сутність, свою духовність, або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не

може обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може

бути щасливою. Власна ж природа людини не вибирається, вона – від Бога.

Отже, у кожної людини своя природа, яку не можна змінити, її можна лише

пізнати і обрати такий життєвий шлях, який співзвуч ний її серцю, тобто

внутрішньому духовному світу. Звідси вчення Сковороди про «сродну» працю,

його інтерес до вчення тих Філософів, у яких етика має велике значення.

37.Проблема визволення людини і нації у поглядах мислителів Кирило-

Мефодіївського братства(Шевченко Костомаров та ін)

Визначну роль у суспільно-політичному житті України зігралі Кирило-

Мефодіївське товариство – таємна антикріпосницька організація, що була

створена в Києві в січні 1846 р. Його заснов никами були М. Костомаров, В.

Білозерський, П. Куліш. У квіти до нього вступив Т. Шевченко. Члени

товариства різнилися своїми поглядами, але одностайні були щодо

необхідності ліквідації кріпосництва, національного визволення українського

народу. В програмних документах «Статут і правила товариства», а також у

«Книзі буття українського народу» розвивались ідеї щодо само бутності

українців, необхідності встановлення справедливого суспільного ладу, де всі

люди будуть рівними, а земля буде власністю народу. Ліберальне крило

товариства, на противагу радикалам, не вважало за можливе революційні дії

проти царизму, просвітники наполягали на необхідності йти в народ, до

селян, пропагувати ідеї народного правління. Царський уряд жорстоко

розправився з товариством у 1847 р.

38.Розвиток філософської думки в кінці XIX початку XX ст.(І.Франко,

Л.Українка, Н.Драгоманов, М.Грушевський)

І. Франко (1856–1913 рр.) – класик української літератури, видатний

мислитель, філософ, соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії.

Брав активну участь у національно-визвольному русі на Галичині, був у

складі керівництва української радикальної партії, яка прагнула змінити

спосіб вироб-ництва на колективних засадах власності, наданні землі селян

ству.

Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, свідомий діалектичний

підхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні навколишнього

світу. Згідно з марксизмом він надавав великого значення економічному

фактору в суспільному розвитку, ролі народних мас як рушійної сили історії.

Він був великим просвітителем-гуманістом українського народу, переклав на

українську мову частину творів К. Маркса і Ф. Енгельса, пропагував вчення

Ч. Дарвіна та його послідовника – матеріаліста Е. Геккеля. В цілому погляди

1. Франка можна розцінити як матеріалістичні. Це був мислитель з

енциклопедичною освіченістю, глибокий історик свого народу.

М. Драгоманов (1841–1895 рр.) – мислитель і громадський діяч, історик і

публіцист. Остаточно світогляд Драгоманова сформувався після еміграції за

кордон з причин «неблагонадійності». На його погляди мали вплив твори

російських революційних демократів, соціалістів-утопістів. Свої погляди

Драгоманов називав позитивізмом, у розумінні природи стояв на

матеріалістичних позиціях. Критично розцінював християнство. Драгоманов

вірив у безмежні можливості людини пізнавати світ, відкривати його

закономірності. На його розуміння суспільства вплинув певним чином

марксизм, хоч вчений і звертав увагу на неприпустимість перебільшення

економічного фактора. Соціологічні погляди Драгоманова базувались на

визнанні головною одиницею суспільства людської особи. Тому критерієм

прогресу суспільства він вважав покращення життя людини. Разом з тим вчений

творить оригінальну соціалістичну концепцію, згідно з якою наголошує на

понятті «громада». Основною формою організації суспільства проголошується

вільна спілка громадян, об'єднаних спільною мовою. Народи з окремою мовою

становлять нації. Звертає на себе увагу близькість поглядів Драгоманова до

поглядів Прудона щодо мирної еволюції суспільства. Громадянський ідеал

Драгоманова мав гуманістичний характер, відповідав ідеалам і прагненню

українського народу до самостійної державності.

М. Грушевський (1866–1933 рр.) – український історик і громадський діяч.

Основні твори – «Історія України-Руси», «Нарис історії київської землі» та

ін. Це був учений, що мислив широкими історично-філософськими категоріями.

В центрі його уваги стояло питання національного визволення українського

народу, яке він пов'язував із загальнодемократичними перетвореннями. Вчений

підняв багато цікавого фактичного матеріалу, змальовуючи самобутню історію

українського народу. Історичні праці Грушевського мають неабияке значення

для розбудови української держави і відродження самосвідомості народу в

сучасний період.

39, Категорії буття та її філософський зміст. Основні форми буття.

Буття належить до числа тих системотворчих понять, які покладені в основи

філософії багатьма мислителями як минулого, так і сучасного.

Перший аспект проблеми буття: а) Що існує? – Світ. Всесвіт; б) Де існує? –

Тут і скрізь, всюди; в) Як довго він існує (Коли)? – Тепер і завжди. Суть

проблеми полягає в існуванні суперечливої єдності неминучого, вічного і

минулого, змінного буття окремих речей, станів, людських та інших істот.

Внутрішня логіка проблеми буття веде філософів від питання про існування

світу «тут» і «тепер» до питання про його ієну вання «скрізь» і «завжди».

Звідси випливав другий аспект проб леми буття – питання про єдність світу.

Загальна відповідь на це питання сутності буття в даному аспекті має бути

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14