Синонимия и антонимия в поэзии

Своєрідною реакцією на такого роду обмеження в розумінні і визначенні

антонімів були статті О.О. Киреєва у 1954 році та В.М. Клюєвої у 1956 році.

Останнім часом антоніми дедалі більше привертають увагу дослідників,

відповідно і питання про обсяг антонімії вивчене докладніше.

Суттєву поправку до визначення антонімії робить М.М. Шанський,

зазначаючи, що "антонімами є різні за звучанням слова, які виражають

протилежні, але співвідносні один з одним поняття" [Шанский, 1964, 63].

Через десять років Д.М. Шмельов дає визначення антонімів, яке

відповідає новим методам аналізу семантичної структури слова і відношень

слів у лексичній системі: "Найбільш повне протиставлення слів розцінюється

як антонімія. Антонімічними можуть бути визнані слова, що протиставляються

за найбільш загальною і суттєвою для їх значення семантичною ознакою,

причому перебувають на крайніх точках відповідної лексико-семантичної

парадигми" [Шмелев, 1973, 131]. Близьке до традиційного (хоч у новій

термінології) визначення дає Л.О. Новиков: "Два чи більше ЛСВ є антонімами,

якщо у них різні знаки (лексеми) і протилежні значення (семеми)" [Новиков,

1982, 247]. Дослідник визначає антонімію як відношення крайнього

заперечення між двома лексичними одиницями, які розрізняються однією

дистинкцією – протилежними семами [Там же, 246].

Проте в лінгвістичній літературі вказувалися й на інші, власне

лінгвістичні ознаки, антонімів. Так, В.М. Комісаров до таких ознак

відносить, по-перше, регулярне протиставлення слів-антонімів у мовленні,

зокрема вживання їх поруч як однорідних членів речення, по-друге, однакову

сферу лексичної сполучуваності, тобто властивість слів-антонімів

сполучатися з одним і тим же колом слів [Комиссаров, 1957, №2, 55-56].

Спробу описового визначення антонімів через перерахування їх різних

властивостей зробила і Л.О. Введенська у вступі до "Словника антонімів

російської мови" [Введенская, 1971, 4-35].

Як видно з наведених вище та інших визначень, центральним і ключовим

поняттям мовної антонімії є поняття протилежності. Однак протилежність ця

семантично неоднорідна. Отож питання про те, які поняття (контрарні чи

контрадикторні) утворюють логічну основу антонімії, розв’язується в

науковій літературі по-різному. Так, О.В. Ісаченко вважає, що з погляду

формальної логіки антонімами слід вважати "лише контрадикторні

протиставлення, одержані на основі екстенсіоналу ("обсягу") понять"

[Исаченко, 1963, №2, 47]. Такий підхід до обґрунтування логічної основи

антонімії веде до обмеження системи антонімів, оскільки за її межами

залишається велика група контрарних протиставлень.

Ми поділяємо поширений у сучасному мовознавстві погляд, що логічну

основу антонімії утворюють контрарні поняття і та частина контрадикторних,

у яких протиставлення перейшло в протилежність [Михайлов, 1987, 9-10;

Новиков, 1966, №4, 79-87; Родичева, 1968, 284-296]. Визнання логічною

основою антонімії контрарних і контрадикторних понять дає можливість

відносити до антонімів як різнокореневі лексеми (смислове протиставлення в

них не має формального вираження, воно передається семантикою слова), так і

однокореневі (протиставлення у них має марковане вираження: заперечні

частки, префікси із заперечним значенням) [Новиков, 1973, 218-219; Шанский,

1964, 62-67; Шмелёв, 1973, 131-142].

Крім різнокореневих і однокореневих антонімів, виділяється третій

структурний тип – енантіосемія, під якою мається на увазі протилежність

значень всередині однієї лексеми [Новиков, 1971, 58]. Явище енантіосемії,

на нашу думку, недоцільно розглядати в межах антонімії, оскільки для

виникнення протиставних відношень необхідна наявність двох слів. У зв’язку

з цим вважаємо, що енантіосемія правильно класифікується деякими вченими як

частковий вияв омонімії [Шанський, 1964, 154].

Не залишаються поза увагою дослідників і факти міжчастиномовної

антонімії, яка висуває питання про співвідношення граматичних класів слів –

частин мови та семантичної категорії слів-антонімів.

Систематична розробка теми “Міжчастиномовна антонімія” розпочата

Є.М.Міллером у 1978 році [Миллер, 1978, 19]. Але окремі відомості про неї

як про явище знаходимо у В.Д. Дєвкіна в рецензії на посібник В.М.Зав’ялової

“Антоніми”: “Безумовно справедливе положення про те, що слова-антоніми

повинні належати до однієї частини мови. Та чи слід сприймати це так

беззастережно? Хіба не антонімічні, наприклад, субстантивна прийменникова

група і прислівник...” [Девкин, 1970, 81]. Л.А.Введенська в теоретичному

вступі до другого видання словника антонімів пише, що “в окремих випадках

антонімічну пару утворюють іменник і субстантивований прикметник...”

[Введенская, 1982, 7-8]. Розглядаючи об’єм лексико-семантичних полів,

Ю.М.Караулов включає в них поряд із загальноприйнятими антонімами “також

ті, що потрапили у поле слова та належать до різних частин мови, але

відносяться до “сфери антонімії” [Караулов, 1976, 212]. Досліджуючи факти

міжчастиномовної антонімії, Є.М.Міллер стверджує, що “відмінність

граматичних форм не заважає збереженню в словах загального для них

лексичного значення” [Миллер, 1990, 61]. Такої ж думки дотримуються

В.М.Жирмунський [Жирмунский, 1976, 76] і В.М. Мігірін [Мигирин, 1973, 50].

Об’єктивність існування міжчастиномовних антонімів виявляється також

при порівнянні їх із контекстуальними: другі на відміну від перших поза

текстом неантонімічні. Міжчастиномовні антоніми позначають реально існуючі

протилежності, незважаючи на асиметрію граматичних форм і значень.

Цікаво, що міжчастиномовні антоніми можуть мати відповідності в

одночастиномовній антонімії. Однак, як показує спостереження,така

відповідність не завжди має місце, і саме тому слід розрізняти кілька типів

опозицій міжчастиномовних антонімів [Миллер, 1990, 66].

Та нас більше цікавить не суперечка про різночастиномовні антоніми, а

їх роль у художньому тексті як засобу вираження протиставлення.

Ми вважаємо, що антоніми – це слова, які належать до однієї частини

мови, але не можна ігнорувати систематичне вживання у художньому тексті

поряд з одночастиномовними міжчастиномовних антонімів.

До питань, які мають різне тлумачення в теорії антонімії, належить

питання про належність до антонімів слів із часткою не. Такі слова, як

молодий-не молодий Л.О. Новиков розглядає як послаблену протилежність, яка

не виражає дійсної антонімії. Учений вважає, що антоніми "не тільки

заперечують одне одного, але і характеризуються своїм позитивним змістом",

тобто стверджують протилежну ознаку [Новиков, 1973, 30]. Деякі інші

дослідники вважають, що завдяки частці не виникають відношення повної

протилежності [СУЛМ, 1993, 125]. Автори монографії "Сучасна українська

літературна мова. Лексика і фразеологія" слова, утворені за допомогою

частки не, відносять до антонімів, але зазначають, що такі слова виражають

протилежну ознаку пом’якшено і з меншою мірою протиставлення, ніж антоніми

різнокореневі: "Антоніми – це протиставлення слів за їх семантикою, тому до

антонімів не належать такі протиставлення, які утворюються звичайним

додаванням заперечної частки не… Слова з часткою не вступають в антонімічні

відношення тільки тоді, коли ця частка виступає не простим запереченням, а

творить, як і будь-який інший префікс, нове слово з новою семантикою"

[СУЛМ: ЛФ, 1973, 98]. Відомо, що ще Л.А. Булаховський свого часу звертав

увагу на те, що не слід плутати протилежність значень із запереченням: "Під

антонімією розуміють не просте протиставлення, яке можна передати, додаючи

заперечення…, а протиставлення значень" [Булаховський, 1955, 39]. Однак

пізніше стали розрізняти частку не і префікс не- і питання про належність

слів-корелятивів із часткою не або префіксом не- набуло більш конкретного

тлумачення: слова з заперечною часткою не до антонімів не належать, а із

префіксом не- вступають в антонімічні зв’язки з безпрефіксними

однокореневими словами. Таким чином, антонімія пов’язана не із

запереченням, яке теж є однією із форм виявлення суперечливості явищ, а із

ствердженням протилежного поняття або ознаки.

Із запропонованих дослідниками лінгвістичних критеріїв виділення слів-

антонімів за основу приймаємо такі:

1.Лексико-семантичні: а) семантична спільність, яка виявляється в тому,

що антоніми виражають одне й те саме родове поняття, характеризують явище

одного плану, тобто мають архісему, або "спільну сему"; б) наявність

протилежної семантики. Для називання сем, які взаємно передбачають і

взаємно виключають одна одну, надаючи відношенням між словами антонімічного

характеру, вживається термін "контрарні семи". Наявність цих сем забезпечує

діаметральну опозицію між словами-антонімами.

2. Граматичні: повний або частковий збіг валентності слів-антонімів,

тобто здатність їх вживатися в однаковому, аналогічному контекстуальному

оточенні, що випливає з критерію семантичної спільності – характеристики

явища одного плану.

3. Функціональні: регулярне протиставлення в мові і мовленні. Віднесення

до диференційних ознак слів-антонімів вимоги стилістичної одноплановості

здається неправомірним, оскільки остання, як свідчить матеріал, може

виступати релевантною рисою лише антонімів мови; у мовленні з певною

стилістичною метою можуть об’єднуватися в антонімічну пару і лексеми з

неоднаковим стилістичним забарвленням, що є своєрідним джерелом експресії.

Беручи до уваги названі семантичні, граматичні й функціональні ознаки,

антоніми можна визначити як регулярно протиставлювані в мові й мовленні

лексеми, які позначають взаємно протилежні (наявність контрарних сем)

співвідносні (наявність спільної семи) предмети, властивості й процеси

об’єктивної дійсності.

Одним із важливих питань дослідження є питання про класифікацію

антонімів за характером протиставлення. Зауважимо, що поділ антонімів за

типологічними ознаками перебуває в полі зору дослідників. Цілий ряд питань,

так чи інакше пов’язаних з типологією антонімії, обговорюється на матеріалі

різних мов як у вітчизняній, так і в зарубіжній лінгвістичній літературі.

Цю проблему ставили такі відомі вчені, як Л.Ю. Максимов (1958), В.М. Клюєва

(1956), В.М. Комісаров (1957, 1962, 1964), М.М. Шанський (1964),

Д.М. Шмельов (1964), А.В. Калінін (1971), А.О. Уфімцева (1968),

Є.І. Родічева (1968), Л.О. Новиков (1973), Є.М. Міллер (1990), Й. Філіпець

(1961), М. Форман (1960), О. Духачек (1967), Дж. Лайонз (1969),

А. де Вінценз (1963), Л. Вальд (1970).

Останнім часом здійснені спроби намітити ряд різновидів протилежності.

А.О.Уфімцева, говорячи про антонімічні відношення слів, виділяє два типи

протиставлення: власне антонімію і конверсію [Уфимцева, 1968, 192-193].

Дж.Лайонз у своєму “Вступі до теоретичної лінгвістики” поряд із власне

антонімією виділяє два інших типи протилежності: додатковість

(комплементарність) і конверсію [Lyons, 1969, 460-470].

Однак Л.О. Новиков, узагальнюючи існуючі в науковій літературі погляди

розробив найбільш повну класифікацію антонімів, якої дотримуємося і ми.

Звичайно виділяються три ознаки, за якими антонімічні слова вступають

у відношення опозиції: 1) градуальність / неградуальність ознаки; 2)

спрямованість / неспрямованість дії чи ознаки; 3) відповідність одному

явищу чи процесові (тобто одному денотатові) – відповідність різним

денотатам [Новиков, 1973, 195-243].

Основні класи антонімів, які виділяються, відповідають названим трьом

типам опозиції.

Перший клас представляють антоніми, які виражають градуальну якісну

протилежність і протилежність координаційних понять. Це ті слова, які

стоять на крайніх точках шкали, що виражає різний ступінь певного явища.

Другу групу антонімів представляють слова, які означають протилежну

спрямованість дії або ознаки. Найбільш широко цей тип антонімії

представлений дієсловами.

Третій клас представляють антоніми, що відтворюють комплементарну

протилежність, тобто протилежність понять, що доповнюють одне одного.

Нарешті, четвертий клас, який виділяється в багатьох працях,

представляють антоніми-конверсиви. Під конверсією мається на увазі

протиставлення слів, що називають відношення, в яке вступають дві сторони і

яке для кожної із них має протилежне значення. Однак, на думку Л.О.

Новикова, антоніми-конверсиви не утворюють висхідного класу, бо "вони

утворюються за рахунок особливого вживання слів, що володіють конверсивними

властивостями, із трьох попередніх класів" [Новиков, 1973, 238].

Для нашої роботи особливо суттєвим є питання про контрарну,

комплементарну та векторну антонімію як найбільш виявлені у розглянутих

нами поезіях І. Муратова.

3.1.2. Антоніми, які виражають градуальну якісну протилежність і

протилежність координаційних понять у поезії І. Муратова

Досліджений матеріал дає право зазначити, що цей тип антонімів у

І. Муратова помітно переважає над іншими: у процентному відношенні

контрарні антоніми складають близько 80%, 10% – комплементарні антоніми, і

приблизно 10% – векторні антоніми. Характерною особливістю цього класу

антонімів є те, що він об’єднує слова, які не виражають спрямованість дії

чи ознаки, але виявляють градуальність опозицій. Під градуальними

(ступінчатими) опозиціями розуміємо, як вважав М.С. Трубецькой, такі

опозиції, "члени яких характеризуються різним ступенем або градацією однієї

й тієї ж ознаки…Член опозиції, котрому властива наявність крайнього

(максимального чи мінімального) ступеню даної ознаки, називається крайнім

або зовнішнім; інші члени є середніми" [Трубецкой, 1960, 83].

Градуальність даних ознак виявляється в тому, що між антонімічними

лексемами існують слова, що називають проміжні ступені. При даному типі

антонімії сума значень антонімів не вичерпує всього родового поняття,

оскільки між цими двома поняттями розміщається цілий ряд перехідних ознак.

Схематично відношення антонімів, що виражають градуальну

протилежність, Л.О. Новиков позначає як коло, між протилежними секторами

якого існує проміжне поле, на якому розміщуються перехідні ступені

[Новиков, 1973, 30].

З погляду зовнішнього вираження така опозиція має декілька різновидів.

Перш за все виділяються антонімічні протиставлення, що охоплюють цілі

парадигми градуально розташованих антонімів, за термінологією Й. Філіпця їх

називаємо "ступінчаті групи" [Filipeс, 1961, 222]. Опорою такого

протиставлення є основні нейтральні слова, останні ж члени парадигми, хоч

вони й виражають різний ступінь вияву ознаки, нашаровуються на це

протиставлення й виступають як синоніми для вираження інтенсифікації або як

експресивні синоніми. Власне їх значення, як відмічає Д.М. Шмельов,

зумовлене їх співвідношенням із нейтральними словами [Шмелёв, 1964, 148].

Слід відзначити, що антоніми, які виражають градуальну якісну

протилежність і протилежність координаційних понять, реалізують контрарну

протилежність. Це найбільш "класичний випадок вираження протилежностей", бо

саме "контрарність утворює логічну основу антонімії" [Новиков, 1966, №4,

“Р.яз. в шк.”].

Погоджуючись із Г. Клаусом, зазначимо, що два поняття контрарні, "якщо

між явищами, в них мислимими, існує найбільша різниця в межах, встановлених

родовим поняттям" [Клаус, 1960, 213].

Аналізований клас антонімів у поезіях І. Муратова представлений перш

за все якісними прикметниками і співвідносними з ними іменниками та

прислівниками, а також займенниками та словами категорії стану і деякими

іншими категоріями слів, що виражають координаційні поняття.

Цей тип антонімів у нашого автора є найбільш значним за кількістю і

різноманітним за тематикою, бо він утворює ядро антонімії “… і представляє

її в найбільш яскраво вираженому вигляді" [Новиков, 1973, 225].

Проведені дослідження дали змогу зробити тематичну класифікацію

антонімів цього класу. За допомогою таких слів у І. Муратова позначаються:

1) психічні та фізіологічні характеристики людини та її стану: турботи-

забави (29), сумував – радів (29), надії – розчарування (31), любов –

ненависть (34, 41, 98), сміються – плачуть (34), печаль – радість (34,

99, 364, 389), муки – радощі (34, 42), горе – щастя (81, 192), щастя –

муки (78), радість – тривога (56), радість – смуток (81, 205), радість

– біль (86, 364), відрада – печаль (189), відрада – біль (137),

радість – туга (101), горе – радість (203), милий – немилий (38),

розпач – надія (173), мовчання – гук (38), мовчання – сміх (38),

смуток – сміх (81), сміюсь – плачу (101), смутно – радісно (1980,

100), приємне – неприємне (101), сумирна – бентежна (165), сумні –

безжурні (86), плачуть – сміються (104), кохають – ненавидять (104),

пекло – рай (91);

2) система координаційних понять: ночі – дні (57, 179, 206), вдень –

вночі (59), вечір – світанок (150), звечора – зрання (34), вечірні –

ранні (61), нічні – денні (61), вздовж – впоперек (59), здалека –

зблизька (102), зблизька – здаля (1980, 151), Захід – Схід (50),

сьогодні – завтра (113), сучасне – минуле (95), колись – зараз (38),

там – тут (49, 140), до – після (1980, 147), ніщо – все (136), завтра

– нині (112), правий – лівий (56, 112);

3) етична та естетична оцінка: нове – старе (111, 178), святиня – гріх

(1980, 25), свято – будні (112, 146), непомітне – величне (1980, 167),

хвалить – гудить (1980, 134), творю – руйную (62);

4) оцінка явищ природи та станів погоди: сонце – мряка (21), туман –

сонце (176), розбурхані – тихі (137), глибина – мілина (78), похмурі –

ясні (188), притихне – шурхоне (33), безвітря – круговерть (147),

згасання – горіння (147), суховійний – вологий (173), сіра – райдужна

(372);

5) оцінка кількості, порядку розташування предметів (явищ), часу подій:

немало – одна (56), остання – перша (1980, 131), давнє – недавнє

(1980, 206), тоді – зараз (47), навік – на хвилинку (52), ера – мить

(228), безмежність – мить (1980, 151), мить – вічність (73, 105, 207);

6) фізичні якості, властивості чи стани предметів та сприйняття їх

людиною: низькім – високім (130), безгоміння – гук (147), тиша – рев

(147), розбудити – заколисати (147), крик – мовчання (190);

7) характеристика соціальних явищ: чорт – бог (93), хлоп – газда (123),

фараон – раб (179), крах – слава (179), пасерб – син (319), раб –

володар (319), рабство – свобода (291);

8) оцінка характеру та поведінки, зовнішнього вигляду та фізичних якостей

людини: цей – той (78), нитик – бешкетник (78), юність – старість

(97), пустотливі – серйозні (89), невразливі – нервозні (89),

слоноподібні – тендітні (89), стрункі – горбаті (133), славетні –

безславні (133), потворні – гарні (133).

Ілюстрація характерних тематичних груп показала, що антонімія якісних

та координаційних слів знаходить об’ємне відображення в поетичній творчості

І.Муратова. Цікаво, що в деяких тематичних групах виділяються свої підгрупи

найбільш уживаних антонімічних пар.

Психічні та фізіологічні характеристики людини та її стану. У цій

тематичній групі помітно виділяється опорний антонімічний образ щастя –

горе. У цей антонімічний ряд автор включає і синоніми: щастя – радість,

відрада; горе – печаль, мука, біль, тривога, туга, смуток, сум: "Не хочу я

у затишнім кутку, Глухий, мов пень, зіпершись на ковіньку, Дивитися

безтямними очима На муки і на радощі людські." (34), "Я знав найніжнішу

любов до жінки, До сина, до сивих своїх батьків, До рідної вулиці, до

будинку, В якому не раз сумував і радів" (29), "Всі надії потаємні І гіркі

розчарування – Ще не вечір, а світання, Ще первоцвіт, а не цвіт!" (31),

"Але ніде я не зазнав Такої радості й тривоги, Коли повірив, що дорога До

друзів може привести." (56), "О, скільки треба щастя й скільки муки,

Зазнать з народом, щоб у дні негод Промовити ровесникам і внукам: Я єсть

народ!" (78), "І пісня в гуркоті не тане, Коли в вагонах то сміються, То

плачуть полкові баяни" (34), "Хвилини радості і смутку Це все – моє, і все

– навік." (81), "З туману колишніх радощів і болів, З напівзабутих

видноколів Я незнайомку звав кохану." (86), "– Примари прожену – Сто літ

щасливий проживу Печаллю й радістю земною." (99), "Простіть мені, жінки

кохані й друзі, Хай вас не засмутить недбалість отака, Що з писаного вами і

рядка Не процитую в радості чи тузі." (101), "І мислі віддаю не по

частинках – … Всього себе – отим незнаним суддям, Що матимують свої відради

й біль…" (137), "То чого ж ти хочеш, серце, Безтурботного спокою? Не волій

цього, не треба, Бо не зможеш одрізнити, Де відрада й де печаль." (189),

"Пам’яте! Чесною будь і не слухай Підступного серця:… Сонячним веснам

радій, вірячи в тисячі версій Щастя людського, але й горя його не забудь."

(192), "Немов дві гілки на розлогім клені,… Одним життям на світі прожили І

горе й радість рівно поділяли" (203).

З наведених прикладів бачимо, що виділені ряди слів виступають у поета

в різних текстах у різній комбінації: відбувається заміна одного з

компонентів словом, яке виражає не повне значення антонімічного слова, а

лише певну ознаку щастя чи горя:

щастя – радість – сміх (сміються) – надія – радіти

– відрада

горе – печаль – сльози (плачуть) – розчарування – сумувати –

біль.

Слід сказати, що градуальна опозиція щастя-горе представлена лише

двома членами (не враховуючи їх синонімів), бо середній або проміжний член

у даній опозиції не має спеціального вираження, він існує тут, за

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17